"Дерибан тривав 25 років. Спочатку довкола великих міст, потім пішов у регіони"

Ринок має навести лад у земельних відносинах і економічно знищити корупцію. Це частина великої реформи, яка за 10-20 років змінить інфраструктуру села і сільськогосподарського бізнесу, - каже аграрний експерт Алекс Ліссітса

В Україні 1 липня відкрився з певними обмеженнями ринок землі. Чому країна так довго йшла до цього рішення?

– У нас питання землі – це політична та соціальна проблема. Важлива для кожного українця. Люди довго були прив'язані до землі. Так тривало до революції в Російській імперії та Першої світової війни. Навіть після Другої світової більшість українців жила в селах.

Зараз 13 мільйонів громадян, якщо орієнтуватися за реєстрацією, живуть у сільській місцевості. Це багато. Факт виробництва продуктів на землі робить питання актуальним.

Чому цієї проблеми не вирішили в 1990-х?

– Був компроміс між тодішніми президентом Леонідом Кучмою і головою Верховної Ради Олександром Морозом. 1996-го на п'ять років запровадили мораторій на продаж землі. Інакше Мороз не підписав би Конституції. Домовилися дочекатися 2001-го. Та за п'ять років ми виявилися не готові відкрити ринок. 2006-го знов. 2019 року Зеленський приходить до влади, а ми досі не підготувалися.

Треба мати Земельний кадастр і Реєстр речових прав на нерухоме майно, запровадити прозорий ринок землі та правильно донести його переваги.

 

Спочатку казали про 10 мільйонів гектарів державної землі, а потім про 8 мільйонів. Держава не знає, скільки в неї ресурсу?

– На 1991 рік в Україні було 42 мільйони гектарів землі сільськогосподарського призначення. Це те, що країна мала після розвалу Радянського Союзу. Величезна частина була зорана, але залишалися сіножаті й пасовища. Розпаювали 28 мільйонів гектарів. Десь зосталася земля Академії наук, десь державні установи, університети, технікуми. Сільради та районні ради лишали на майбутнє землі державного резерву.

У 1990-ті не було електронного кадастру, люди метрами рахували, записували в якісь книжки, губили. Лише з 2010-го почали формувати єдиний електронний Державний земельний кадастр. Багато інформації втрачено.

Потім додався пункт Земельного кодексу про те, що кожен українець має право на 2 гектари. Пишеш заяву – виділяють. Теоретично! Це все виділяли неконтрольовано чи рішеннями сільських рад. Землі в Ірпені, Бучі, Броварах поблизу Києва були ділянками сільськогосподарського призначення. Їх дерибанили, розпайовували. Вздовж Бориспільської траси стоять котеджні містечка – ці території теж належали державі.

Дерибан тривав 25 років. Спочатку довкола великих міст, потім процес пішов у регіони. З часом почали ділити й землі Академії аграрних наук та університетів. Усіх дійових осіб цього процесу можна відстежити. Та цього ніхто не хоче робити.

Які очікування у виробників від ринку?

– Усі розуміють, що ринок землі має велику кількість обмежень. До 2024 року буде небагато транзакцій, які особливо не впливатимуть на ситуацію. Між власниками й орендарями є договори оренди на сім і більше років. Доки до процесу не долучаться юридичні особи, нічого принципово не зміниться. Це видно з поведінки аграріїв. Їх більше турбує продаж зерна та інвестиції в технології й техніку.

Були розмови, що тепер виробникам стане легше залучати кошти, бо земля може бути заставою для кредитів.

– З ринком землі пов'язано багато ідей. Та головне – він має навести лад у земельних відносинах і економічно знищити корупцію на державних землях.

Так земля може бути заставою в банку. Право власності на неї дає можливість працювати на довгострокові проєкти, вирощувати ті ж горіхи, овочі чи фрукти. Не думати, що скоро закінчаться договори оренди.

Ще один елемент – система іригації. На півдні України без зрошення нічого не зробиш. Щоб отримати воду, треба вкладати 3–5 ти­сяч доларів на гектар. Хто це робитиме?

Ринок землі – частина великої реформи, яка має привести до того, щоб в агробізнесі й на селі змінилася інфраструктура. Але це питання 10–20 років.

Часто коментатори у фейсбуку, медіа дорікають, що продавати зерно – нехитра річ, а треба торгувати товарами з високою доданою вартістю. Як зробити агровиробництво складнішим?

– На жаль, більшість українців – фінансово не освічені. Не розуміють, що таке капітало­вкладення, окупність інвестицій. Це особливо помітно в сільській місцевості, де інвесторів сприймають або як негідників, які хочуть щось заграбастати, або як благодійників, які роздають гроші. Немає розуміння, що інвестор хоче вкласти гроші й повернути їх через якийсь час із прибутком.

Друга проблема: до нас не хочуть іти інвестори, передусім іноземці. Бо не розуміють ситуації. В Україні кілька разів протягом року змінюється система оподаткування. У політиці – хаос. Ніхто не може бути впевнений, що працюватиме тут 10–15 років. А побудова переробки з високою доданою вартістю – це довгі гроші. Тож має бути гарантія, що ви їх повернете, а за якийсь час зможете заробити.

Третя проблема: в нас майже відсутні високі технології. Їх треба завозити. З пиріжками й булочками на світовий ринок не підемо. Потрібні нові продукти. Вони стануть конкурентоздатними, якщо будуть високотехнологічні з низькою затратністю і високою маржинальністю. Я часто чую: хочемо продавати йогурт, а не зерно. А куди ви той йогурт збуватимете й чи треба він споживачам на зовнішніх ринках?

Додана вартість потрібна. Але треба "дешеві й довгі" гроші, технології та гарантії, що 10 ро­ків не змінюватимуться правила гри і, відповідно, це не змінить окупності проєкту.

Яка має і може бути вартість землі в Україні?

– Зараз гектар коштує від 1 тисячі доларів до 2 тисяч. Земля – це не товар-еталон. Треба розуміти, хто в неї вкладає. Це або аграрії, які хочуть заробити, або пенсійні фонди, що інвестують на 30–40 років уперед. Вони розуміють, що цей товар не втратить цінності. До цього додаються інші чинники: орендна плата, наявність субсидій в агровиробництво, гарантії.

Тому ціна може бути різна між країнами та в країні. Наприклад, у німецькій Баварії важко знайти землю за 100 тисяч євро за гектар, а у східній частині країни гектар можна купити за 10 тисяч євро. Це притому, що там стабільна економіка і є дотації агровиробникам.

Думаю, в нас буде подібне до болгарського сценарію. Там довго був закритий ринок, потім його відкрили для іноземців. За 10 років ціна землі піднялася з тисячі євро до 10 тисяч. Якщо рухатимемося в бік Євросоюзу, то зможемо вийти за кілька років на 6–7 тисяч.

У ЄС є фонд, який надає субсидії агровиробникам. У нас немає доступу до таких ресурсів. Як нашим підприємцям з ними конкурувати?

– На багатьох ринках українські виробники фактично перемагають. За рахунок технологій і масштабу – більше виробництво, великі поля і велика техніка роблять Україну успішною.

У Західній Європі це більше не бізнес, а стиль життя. Держава говорить: хочемо, щоб люди жили в селах і щоб ці території розвивалися. Тому містяни готові віддавати 600–700 євро власного доходу на аграріїв. Від фермера вимагають якісної, дешевої та доступної продукції.

Ми на світовому ринку конкуруємо і з тими, хто отримує дотації, і з тими, хто їх не отримує. Українські виробники до цих умов пристосовуються. Останні 15 років розвитку сільського господарства України – це казка про Попелюшку, яка стала принцесою.

Євросоюз запроваджуватиме вуглецевий кордон на металургію, енергетику, виробництво цементу в середині 2020-х. Наскільки наш агропромисловий комплекс і виробництво екологічні?

– Ми перейдемо на екологічні норми Євросоюзу. Там прийняли Green Deal, де чітко прописані відмова від певних пестицидів, скорочення використання добрив. Оскільки Україна – асоційований член Євросоюзу, маємо виконувати ці вимоги.

Це дорого?

– Дивлячись де. Україна використовує вдвічі менше добрив за ЄС. Із хімії там відмовляються від класичних препаратів, якими користувалися, але знайдуть замінники.

В України є перехідний період. Та виробникам уже треба думати про екологічність і сталий розвиток. Із 2025 року запрацює біржа карбонових сертифікатів. Нам треба дивитися на декарбонізацію сільського господарства, як отримати ці сертифікати і як їх вигідно продавати країнам ЄС.

Яка модель виробників прийнятна для України, щоб були й запровадження науки у виробничі процеси, й екологічність товарів?

– В Україні є можливості розвитку для всіх форм власності. Невеликому господарству, яке заробляє на 100 гектарах порічки чи малини, не треба йти в тисячу гектарів кукурудзи. Господарству під Києвом, яке вирощує екологічно чисту яловичину, споживачі вже платять тисячу гривень за шматок м'яса. Це питання масштабування. Навколо великих міст розвиватимуться невеликі екогосподарства, які матимуть ще й туристичний напрям. Навколо Києва буде клондайк для дрібних фермерів.

Холдинги працюватимуть у менш населених регіонах, де урбанізація в наступні 10–15 років забере значну частину населення. Та ж Чернігівська область малонаселена, бо основна маса виїжджає або за кордон, або до Києва чи Чернігова. Серед сільських шкіл області понад 50 відсотків – малокомплектні, мають по 40 дітей. У найближчі 10 років їх закриють, про розвиток там дрібного бізнесу немає мови. Але велике виробництво буде.

Як ставитеся до ідеї продажу землі іноземцям?

– Якщо продаємо землю для виробничих цілей, не переживаємо, що її хтось вивезе – то нормально ставлюся. Ми ж продаємо їм землю в містах під забудову, під виробництво.

Але чи іноземці готові купувати в Україні землю? Можливо, поодинокі фермери з Європи можуть приїхати й придбати тут від 10 до 100 гектарів. Але великих покупців небагато. Здебільшого це страхові компанії чи пенсійні фонди, які мають планування на 30–40 років. Класичні фінансові фонди не вкладають у землю, ніхто не збиратиме в Україні клаптиків по 3 гектари. Це їм нецікаво.

А в аграрну інфраструктуру входить іноземний капітал – порти, елеватори?

– Не скажу, що за останній час було щось цікаве. За останні кілька років – термінал під Одесою американської Cargill, великий насіннєвий завод німецької Bayer у Житомирській області, арабські інвестиції в компанію "Мрія", яка свого часу банкрутувала. Та й усе.

Який ваш прогноз щодо ринку землі на п'ять років?

– Усі відносини зараз базуються на оренді. Вони зберігатимуться ще років 7–10. Доки не допустять юридичних осіб, залишатиметься невелика кількість транзакцій. Це не вплине на ринок.

2024-го мають вступити у гру юридичні особи. Але так далеко я не дивився би. Бо питання заполітизоване. Є подання в Конституційний суд, є депутати, які хочуть перенести цю дату, там і вибори 2024 року.

×