Нещодавно говорили з близьким родичем про приїзд 1957-го українських переселенців із Аргентини на Донбас. Вони одразу вирізнялися на вулицях - одягом, взуттям, зачісками, парасолями, сумками. І, звісно, мовою. Легкий акцент був у багатьох. Але, попрацювавши два-три місяці на місцевому підприємстві, вони почали критикувати: рівень техніки безпеки взагалі й систему вентиляції зокрема. Тривалість робочого дня на шкідливому виробництві, якість їжі в їдальні. Побутові умови в гуртожитках. Обов'язок у свій вільний час забезпечувати спокій у громадських місцях, до того ж не отримуючи за це грошей. Необхідність прибирати вулиці міста. Потім вони "дозріли" до страйку. І тоді вже їм ясно дали зрозуміти, що тут не Аргентина буржуазна, де можна "права качати". Їм дали час на збори, позбавили посвідки на проживання - і пароплавом із Одеси відправили назад, до Аргентини. Отже, було б чесним і людяним вчинком попередити пані Ларису, яка збирається з Аргентини до України, що розбіжність між уявою та дійсністю може бути разючою та навіть болючою.
ALF
Обговорювали з бабусею колонку про лисички. Вона згадувала, що, як була малою, в її сім'ї не їли вершкового масла - хоч і мали корову. Все масло йшло на продаж.
Наталка
Просила друзів піти зі мною на сеанс "Меланхолії". Казала: триматимете мене, щоб не кинулась потім під машину чи потяг метро. Такі були апокаліптичні очікування. Останні кадри - і враження, що в голові вимикають звук і світло. А потім - якийсь дивний спокій, насолода від того естетичного видовища, яке щойно побачила. І все раптово стає на місця, видається таким простим і зрозумілим. А епіграфом до цього фільму я би підказала фон Трієру взяти цитату з Подерв'янського: "Чи бзди, чи не бзди, однаково здохнем". Головне, аби в цей момент поруч опинилась людина, яка візьме тебе за руку.
Валенталка
Колись пішла на фестивальний фільм, а по закінченні подзвонила на роботу, щоб дізнатися, як там справи. Дівчата питають, як фільм. Відповідаю: "Чудовий, обов'язково подивіться. Тільки на людей, які будуть виходити із зали за 20 хвилин після початку, не звертайте уваги. І на тих, що виходитимуть за 40 хвилин, не звертайте. Все одно сидіть. Хай у залі залишиться 10 душ — дивіться фільм до кінця". Колеги це сприйняли за жарт - але в кінотеатрі так усе й відбувалося. І, звичайно, нічого хорошого про фільм ці люди не скажуть. Справжній витвір мистецтва не можна дивитися фрагментарно.
Лора
Тепер мені зрозуміло, чого це США вступили у Другу світову тільки в червні 1944-го. Доти вони, мабуть, дівчат розглядали. Були так заклопотані своїми сексуальними фантазіями, що забули про лінію фронту. Нашим було не до дівчат. Тільки Сталін їм снився вночі.
Андрій Стецюк
Соромно за країну, яка так і не знайшла свій зоряний шлях. Але особливо - за "донецьких", які дорвалися, нарешті, до влади. За їхні дикість, хамство, агресивність, невігластво - словом, за втілену руськість найнижчого штибу.
Катастрофа в наявності, зубри-шістдесятники вiдходять, не дочекавшись зміни, і соціум дрібніє на очах: ні великих письменників чи філософів, ні блискучих поетів, ні класних композиторів, ні відомих учених, нікого! Пласка, як дошка, духовна пустеля. А за символи нового часу пропоную взяти Віктора Януковича і Жанну Бичевську. Ви скажете, що мало спільного між українським президентом і російською співачкою? На перший погляд, так. Він - здоровенний дядько під 2 метри, а вона - тендітна дама. Він Чехова поетом вважає, а вона Окуджаву співала. Але дещо все ж таки є, причому щось дуже характерне. Це показне православ'я - і разюча відсутність моральних принципів.
Юрій КИРПИЧОВ, донеччанин
4 
1
Коментарі