"Жодна країна не стикалася з таким масовим переміщенням людей"

Після війни сплеску народжуваності не станеться, вона залежатиме від економічної спроможності держави, – каже демограф Олександр Гладун

Наскільки серйозна нинішня демографічна криза в Україні?

– Війна вплинула на всі демографічні процеси – народжуваність, смертність, міграцію.

Перед повномасштабним вторгненням в Україні, включно з окупованими територіями, жили 42 мільйони осіб.

 

Демографічна ситуація в Україні була кризова й до повномасштабного вторгнення, вона виникла ще на початку 1990-х. Максимум чисельності населення в нас був 1993 року – 52 мільйони. Надалі невпинно скорочувався. Цьому сприяли три чинники: зниження рівня народжуваності, високий порівняно з іншими європейськими країнами рівень смертності, особливо чоловіків працездатного віку, та міграційні потоки. Українці спершу їздили за кордон працювати й поверталися – це трудова тимчасова міграція. Але в частини людей вона поступово перетворилася на постійну. Після перепису населення 2001 року, за різними підрахунками, за кордоном залишилося від одного до двох мільйонів осіб.

За 30 років чисельність населення зменшилася на 10 мільйонів. Це шалені темпи. Головним чинником цього до повномасштабної війни була зміна репродуктивної поведінки населення і стрімке скорочення рівня народжуваності.

Із чим це найперше пов'язано?

– В усьому світі під час зростання економічних показників відбувається скорочення рівня і смертності, і народжуваності. Але з часом розвинена країна доходить до межі, за якою смертність перевищує народжуваність. Така ситуація майже в усій Європі. Демографічний вибух спостерігається лише в кількох країнах Африки.

За прогнозами ООН, у 2050–2080-ті чисельність населення світу почне зменшуватися. Це закон суспільного розвитку, в межах якого існує і Україна. Але в нас ці процеси відбуваються швидше. Найперше на це вплинув чинник економіки. Під час економічних криз подружжя не наважується народжувати. Дитина нині є соціальною цінністю. Батьки вкладають у неї, доки вона не починає самостійного життя. Чи допомагатиме вона батькам, коли стане дорослою, сказати важко. 200 років тому були великі сім'ї, діти починали працювати в 5–7 років. Підрісши, утримували батьків. Тепер же дитина сама потребує часу та матеріальних ресурсів. Саме цього людям і не вистачає для виховання дітей. Більшість сучасних жінок вважає, що спершу треба здобути освіту й побудувати кар'єру, а тоді народжувати. Змінюються пріоритети й соціальні настанови, відповідно змінюється і репродуктивна поведінка.

Україна з кінця 1980-х живе в перманентній економічній кризі. Наші жінки скаржаться на низьку зарплату, малу допомогу в разі народження дитини, яку виплачують до 3 років, а у провідних європейських країнах – до 18–21. Коли в сім'ї народжується дитина, є загроза, що хтось втратить роботу. Якщо ж державну допомогу виплачують протягом 18 років, то люди менше бояться за робоче місце. Якщо з народженням першої дитини в сім'ї були економічні труднощі, ймовірність народження другої дитини зменшується. Також жінки називають проблему соціальної інфраструктури – брак дошкільних дитячих закладів, відсутність гнучкого робочого графіка для поєднання роботи з вихованням, високі ціни на житло, через що сім'я середнього достатку мусить усе життя орендувати квартиру, і грошей на другу дитину не вистачає. Усе це призвело до того, що рівень народжуваності в Україні один із найнижчих у світі.

Які проблеми є найбільш нагальними в українській демографії сьогодні?

– Після повномасштабного вторгнення це міграція. За даними Управління верховного комісара ООН у справах біженців, кількість наших воєнних мігрантів – 6,8 мільйона. За даними прикордонної служби України – 4–5 мільйонів. Із них 60 відсотків становлять жінки, приблизно третина – діти до 18 років, решта – люди працездатного віку. Особи старші 65 років – 6 відсотків.

Люди пенсійного віку залишаються в Україні, працездатні виїздять. Це викликає дефіцит робочих рук. Також маємо приблизно 4,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Загалом місця постійного проживання залишили 10 мільйонів українців – це майже 25 відсот­ків населення. Жодна країна не стикалася з таким масовим переміщенням людей. А в родинах переселенців народжується менше дітей.

Ви згадували про "демографічне старіння", характерне для багатьох сучасних країн. Які причини й особливості старіння населення України?

– Старіння населення у світі свідчить про зростання рівня життя, відповідно підвищується його тривалість. Старіння характеризується збільшенням частки населення старше 65 років, тобто людей пенсійного віку. А через падіння народжуваності зменшується кількість людей до 18 років. Це суттєво впливає на соціальну інфраструктуру й економічний розвиток країни.

В Україні зростання кількості пенсіонерів створює навантаження на Пенсійний фонд, соціальні служби та медицину. Водночас знижується тиск на систему освіти через меншу кількість дітей. Тож із часом менше людей вийде на ринок праці, буде менше внесків до Пенсійного фонду. Уже тепер пенсійні внески не перекривають потреб фонду – й він фінансується з бюджету. Це викликає проблеми з виплатою пенсій, через що підвищується пенсійний вік і зростають податки.

Також змінюється статево-вікова структура суспільства. Менше дітей – отже менше шкіл і дошкільних закладів. Міносвіти починає скорочувати кількість вузів. Відповідно, на ринку праці буде менше молоді, а в Пенсійний фонд надійде менше відрахувань. Якщо народжуваність збільшиться, зросте потреба в навчальних закладах, зміниться система охорони здоров'я.

Повертаючись до питання міграції через війну – наскільки тісним є зв'язок українців за кордоном зі своєю Батьківщиною? Який відсоток емігрантів готовий повернутися?

– Мігрантів слід розділити на дві категорії: ті, хто ви­їхав через війну, і ті, хто виїхав раніше. З другої категорії мало хто повернеться в Україну, в них немає мотивації для цього. Вони поїхали, бо їх не задовольняла ситуація у країні, а тепер іще більше труднощів. Щодо воєнних мігрантів – тут багато чинників. Перший – тривалість війни. Що довше вона триває, то менше людей повертається. Другий – громадяни, які повернуться, шукатимуть житло й роботу. Чи знайдуть вони те, що відповідатиме їхнім потребам? Чи зможуть влаштувати дітей у навчальний заклад? Люди порівнюватимуть це з тим, що мали за кордоном. Слід врахувати, що багато європейських країн проводить активну політику інтеграції наших мігрантів, найперше через безкоштовні мовні курси. Також триває політика залучення на ринок праці – людям пропонують роботу, щоб вони залишались і втягувалися в тамтешнє життя.

Багато соціологічних служб у нас і за кордоном проводить опитування, чи планують люди повертатися. Результати приблизно такі: 25 відсотків кажуть, що не повернуться, ще 25 – обов'язково повернуться, але після війни. 50 відсотків вагаються. Але ці рішення змінюються, і які будуть настрої на момент закінчення війни, сказати важко. Якщо повернуться 50–60 відсотків, це буде добрий результат. Це також залежить від того, на яких умовах війна закінчиться. Я нині не бачу передумов для її закінчення чи навіть перемир'я. Путіну нема сенсу зупиняти війну – почнуться соціальні й економічні проблеми, що можуть його знести.

У рамках одного дослідження людей питали, чи готові вони повернутися в Україну в кордонах ­1991-го чи 2022 року. За перший варіант висловилося на 25 відсотків більше. Люди розуміють, що варіант із кордонами 2022 року – це призупинення воєнних дій, і потім буде нова фаза війни.

 

Як вплинули війна та виїзд українців за кордон на ринок праці в державі?

– На ринок праці суттєво вплинули дві речі – виїзд ­людей за кордон і мобілізація. Тому багато підприємств має потребу в додаткових працівниках. З другого боку, дослідження Національного банку виявили, що частина підприємств скорочуватиме кількість працівників. Важко сказати, чим це викликано, але така ситуація існує.

Спостерігається дефіцит робочої сили. Уряд намагається розв'язати цю проблему шляхом залучення іноземців, найперше представників Індії, Узбекистану, країн Середньої Азії. Але цю політику слід провадити обережно, враховуючи, як ці заробітчани впливатимуть на етнічний та соціальний склад населення України. Нам не потрібен надто великий потік заробітчан: якщо війна закінчиться чи призупиниться, то частина українців повернеться з-за кордону, частину демобілізують – і їм також буде потрібна робота. До нас поїдуть люди з країн із нижчим економічним рівнем, що погоджуватимуться на нижчу зарплату. Наші ж люди на таку зарплату не погодяться, і це спровокує чергову хвилю міграції українців за кордон, пов'язану з наявністю конкурентів, готових працювати за мінімалку. Тому політика залучення іноземців на ринок праці має бути контрольована й дозована, навіть точкова. Остаточне рішення слід ухвалювати після війни, коли стабілізуються міграційні потоки. Масове завезення людей на роботу нині може негативно вплинути на майбутнє країни.

Заступниця міністра соцполітики Дарія Марчак заявила про можливість залучення мігрантів із країн третього світу, зокрема молоді через освітні програми. Чи зможе це змінити демографічну ситуацію на краще?

– Є кілька складових міграційної політики. Перша – надання політичного притулку. Ми допомагаємо людям, що зазнають репресій у РФ, інших країнах. Це більше гуманітарна місія, яку нині виконує більшість країн щодо українців. Друга складова – ринок праці. Третя – намагання залишити цих людей на постійне проживання для зміни демографічної ситуації. І це найскладніше питання. Ідеться про інтеграцію та асиміляцію інших етнічних груп. Навряд чи це можна зробити через вищу освіту. Приїздитимуть уже сформовані люди з конкретною метою навчання. Чи залишаться вони в Україні – невідомо. Адаптації значно краще піддаються діти шкільного віку. Характерними є дії Росії, що вивозить наших дітей з окупованих територій у спеціальні дитячі табори й виховує в антиукраїнському дусі.

Через освіту теж можна впливати, але невідомо, чи сприйме ця молодь українську культуру, чи створюватиме власні етнічні й культурні структури, і чи сприятиме це зміцненню України або навпаки – її розхитуванню. Це велике й недосліджене питання.

Після Другої світової війни західні країни почали проводити політику мультикультурності. Для відновлення Європи залучали іноземців, зокрема Німеччина завозила турків, сподіваючись, що вони попрацюють і поїдуть. Але цього не сталося. Держави не змогли адаптувати цих людей до свого культурного середовища. На початку 2010-х лідери західних країн – Анґела Меркель, Девід Кемерон, Ніколя Саркозі – заявили, що політика мультикультурності не спрацювала. Україна вийде з війни ослабленою економічно й демографічно. Ми й тепер слабка країна, що тримається за рахунок допомоги Заходу. Всередині нашого суспільства є релігійні та інші суперечності. Залучення великої кількості людей іншого етнічного походження не сприятиме зміцненню країни, навпаки – може викликати протистояння між автохтонами й мігрантами. Я вважаю, що після закінчення війни треба почекати років 10–15 і вже тоді вживати конкретних заходів.

Мінекономіки заявило, що для повоєнного відновлення треба буде залучити 4,5 мільйона працівників – приблизно 15 відсотків нинішнього населення України. Ми не зможемо адаптувати таку кількість людей. Вони створять паралельні структури зі своєю релігією, культурою, юрисдикцією. Треба усвідомити: яку країну ми хочемо бачити через 10–15 років – з автохтонним чи змішаним населенням? Західноєвропейські країни нині адаптують наших громадян, бо це спільний культурний простір. З Європи до нас ніхто не поїде. Поїдуть люди інших традицій. Адаптувати їх не зможемо. Ми не змогли навіть інтегрувати ВПО в нові громади.

Мінсоцполітики розробило Стратегію демографічного розвитку України до 2040 року. Як її оцінюєте?

– Наш Інститут брав активну участь у розробленні цієї стратегії. Оцінюю її позитивно.

Уже є план реалізації цієї стратегії до 2027 року. У ньому визначено заходи щодо кожної з шести цілей. Ми пропонували продовжити цю стратегію навіть до ­2050-го, на довжину покоління, бо демографічні процеси – інерційні. Але в ній на перше місце поставлено саме питання міграції. У проєкті ж перед затвердженням на першому місці стояла народжуваність. Тобто уряд бачить розв'язання багатьох проблем саме через міграційні процеси. На мою думку, треба зосереджуватися на підвищенні народжуваності і тривалості життя. Ухил у міграційну компоненту означає, що уряд не бачить або не хоче бачити, як змінити ситуацію всередині країни. Якщо не заохочувати народжуваності та не сприяти зміцненню сім'ї, то за кілька поколінь відбудеться зміна етнічного складу населення країни. Щоб не відбувалося скорочення чисельності українців, треба, щоб 100 жінок у межах України народжували 220 дітей. На початку великого вторгнення вони наро­джували 116 дітей – удвічі менше.

Ми не піднімемося до рівня природного відтворення населення, цього не вдалося жодній країні Європи. Але досягти рівня провідних держав, наприклад Франції, де 100 жінок народжують 170–180 дітей, для України цілком можливо. Для прикладу, в Південній Кореї нині 100 жінок народжують 72 дитини – менше, ніж у нас під час війни. У Китаї 100 жінок народжують 100 дітей. В Японії та Італії – 120 дітей, практично як у нас перед великою війною. На початку вторгнення всі опитування молодих сімей свідчили, що більшість із них була налаштована мати двох дітей. Також, якщо ми не приділятимемо уваги охороні здоров'я, в нас будуть високий рівень смертності й низька тривалість життя порівняно з європейськими країнами, де вона більша на 10 років.

Верховна Рада пропонувала збільшити допомогу в разі народження дитини, але в бюджеті на 2025-й цього не заклали. В одному законопроєкті пропонували прив'язати розмір виплат до черговості народження дітей: на другу дитину виплачувати більше, на третю – ще більше. Якщо приїдуть іноземці і народжуватимуть, то ми платитимемо допомогу їм, а не українцям. Треба вкладати у своїх громадян, їхнє здоров'я, в українську сім'ю. Також багато що залежатиме від політичного й економічного стану країни після війни.

До яких нових суспільних викликів слід готуватися країні після війни?

– Бебі-буму не станеться. Його не було й у Радянському Союзі після Другої світової. Він був лише в розвинених країнах, найперше у США. В Україні після Другої світової були голод 1946–1947 років і вкрай погана економічна ситуація. Народжуваність зростала, але це був не бебі-бум, а реалізація відкладених народжень, так зване компенсаційне підвищення народжуваності. Люди не народжували під час війни, чекали на її закінчення. Таке підвищення триває три-п'ять років. У соціальному плані диференціація за рівнем життя зростає і тепер, а після війни збільшиться, що негативно вплине на народжуваність. Загалом повоєнна ситуація залежатиме від економічної спроможності держави, зокрема від того, чи продовжуватиме надходити фінансова допомога.

Розколів у суспільстві не прогнозую. Регіональні особливості в Україні все більше стираються із переміщенням людей. Доведеться вирішувати певні питання на рівні територіальних громад, бо в них різний склад населення, різні проблеми й потреби. Їх розв'язання убезпечить державу від соціальних вибухів. Соціально-економічна політика має бути зважена і прорахована.

Якою бачите демографічну ситуацію на найближчі 10 років?

– 2024-го ми розробили три варіанти прогнозу – оптимістичний, песимістичний і середній. Основним критерієм був рік закінчення війни. В оптимістичному прогнозі це був 2025-й, у песимістичному – 2028-й, у середньому – 2026-й. Навіть у разі швидкого закінчення війни стрімкого підвищення народжуваності не очікується. Дещо покращиться ситуація зі смертністю, бо військові перестануть гинути. Але помирають не тільки на фронті – відбувається загострення хронічних хвороб, у прифронтових містах люди не можуть отримати якісну меддопомогу. Демографічна ситуація нині найбільше залежить від ЗСУ, як і виживання держави.

Передплатити журнал "Країна"

×