Чи оговталися серби після розпаду Югославії, воєн 1990-х і втрати територій – розповідає письменник Срджан Срдич
Чи оговталися серби після розпаду Югославії й військових конфліктів 1990-х?
– Ні. Це простір, де до кінця так і не з'ясували, що було чим. Серби твердять, що вони ні в чому не винні, так само кажуть хорвати. Жителі Боснії і Герцеговини вважають, що вони – найбільші жертви. Албанці ж із Косова вважають, що вони. Але не пояснюють, як сталося, що там не залишилося майже жодного серба.
У політиків немає справжнього бажання вирішити цю проблему. За 12 років панування так званої демократичної влади в Сербії процеси примирення відбувалися насильно. Було помітно, що чиновники наполягають на цьому, бо хтось сказав їм діяти саме так. І це в усіх колишніх югославських республіках. Тому невідомо, де зараз гірше.
Сербія програла всі війни. Це – рахунок політикам. Там нема етики чи моралі – лише інтереси. От зараз мою країну очолює чоловік, який ще вчора був злочинцем (президент Томислав Ніколич. – "Країна"), одним із лідерів найрадикальнішої партії. Її голова кілька років провів у Гаазі (лідера націоналістичної Сербської радикальної партії Воїслава Шешеля звинуватили у військових злочинах та етнічних чистках під час воєн у колишній Югославії. – "Країна"). Його учень, нинішній лідер країни, дав нещодавно інтерв'ю. "Сумно, – каже, – що молоді люди голосують за правих". Тепер він – найбільший друг Заходу. А найближчий колега Слободана Мілошевича (президент Сербії у 1989–1997 роках. Його звинуватили у причетності до етнічних чисток у країнах колишньої Югославії. Помер у в'язниці в Гаазі дев'ять років тому. – "Країна") Івіца Дачич – нині міністр закордонних справ. Їздить на традиційний молитовний сніданок до Вашингтона.
Живучи в такому алогічному оточенні, системі, що базується на брехні, ви перебуваєте серед фікції. Усе фікція: політична еліта моєї країни, шкільна система, значна частина літератури.
Однак суспільство якось живе.
– Невдовзі буде 20-та річниця геноциду в місті Сребрениці (13–22 липня 1995-го боснійські серби вбили там близько 8 тис. боснійців-мусульман, чоловіків від 12 до 77 років. – "Країна"). Уявіть людей, які стільки ж років перебувають у шлюбі. Як жити в родині, де всі вважають себе жертвами, але не зауважують своїх насильницьких можливостей? Час минає, сім'я живе все гірше. Ніхто й не згадує, через що і як розпочався конфлікт.
20-річні серби в моєму місті ніколи не були в кінотеатрі, бо там його нема. Вони переважно не подорожують, не бувають ні в Боснії, ні в Хорватії. Ніхто з сербів не їде до Косово, ніхто звідти – до Сербії. Я – один із дуже рідкісних наших письменників, що був в Албанії. Коли приїхав, не мав поняття, як називається місцева валюта.
У Сербії величезне безробіття. Хто може, тікає за кордон. Бо нема особливих перспектив, що колись буде краще. А той, хто не може нагодувати дітей і дати їм добру освіту, не буде філософствувати, медитувати й думати про примирення. Однак побутує думка, що одного дня все це закінчиться щасливо. Люди не розуміють, що існують Нігерія, Сомалі чи Чад (африканські країни, що пережили чи переживають тривалі воєнні конфлікти й бідують. – "Країна"), і що з нами може статися подібне.
Як 20-річним пояснюють події 1990-х?
– Наша система освіти повністю зруйнована, готує ідіотів. Кількість абонентів у бібліотеках – на історичному мінімумі. Бути літератором у Сербії означає не мати суспільного впливу. 99 відсотків учнів моєї школи нічого не читають. Вони письменні, але не вміють читати літературний текст, не знають – про що там. Як таким людям пояснити, що було в колишній Югославії?
Питають, що тоді сталося, хіба що під час спортивних змагань. От торік збірна з футболу грала проти Албанії – уперше за 50 років. Але матч довелося зупинити, бо албанські фани випустили над стадіоном у Белграді безпілотний дрон, до якого причепили свої націоналістичні символи. Між уболівальниками спалахнув конфлікт. Потім хаос перекинувся із Сербії на Албанію та Косово. У трьох країнах розпочався політичний безлад.
І ожив образ ворога?
– Він не зникав. Діти в гімназії, де викладаю, їздять на екскурсію в Чехію, Італію, Угорщину, але не в Албанію. Хоча літаком туди – година, і там є море. На автовокзалі в місті Спліт, одному з націоналістичних центрів Хорватії, якось чекав автобус на Белград. Коли він під'їхав до перону, кілька школярів проходили повз. Один запитує іншого, чи наважився б сісти у цей автобус. Я задумався: у якій родині живе ця дитина? У Сербії, Боснії та Косово повно таких сімей.
Торік я побував у Румунії – на запрошення тамтешніх літераторів. Потоваришував з одним письменником. Він міг розповісти все про югославські музику, фільми і спорт 1980-х. Вони з батьком робили великі радіоантени в бік Югославії, щоб почути новини. Для них вона була, як для нас тоді Америка. Мріяли перебратися жити в Югославію. А ми взяли динаміт і підірвали свій 5-зірковий готель. Зараз усі хотіли б повернутися в те місце, з якого так легко втекли.
У нас часто порівнюють Югославію з Радянським Союзом. А сербів сприймають за союзників росіян.
– Не треба забувати, що після великої сварки 1948-го між Тіто (югославський лідер у 1945–1980 роках. – "Країна") і Сталіним Югославія була орієнтована прозахідно. Не була такою, як окупована Чехословаччина або Угорщина, в нас не стояли радянські війська. Із СРСР – лише торгівля, але не ідеологія. Так що нібито традиційна дружба югославів і росіян – це міф. Навіть за існування Союзу батьки хотіли, щоб діти вивчали не російську в школі, а англійську й німецьку. Найбільша сербська діаспора є в Австрії, Німеччині та Сполучених Штатах, але не в Москві.
Основна позиція сербів до того, що відбувається тепер в Україні, – відсутність будь-якого зацікавлення. Передусім через надзвичайно низький рівень життя середньостатистичного громадянина. З іншого боку, в Україні нині діється те ж, що сталося з нами. "Ви злитеся через Крим, але через Косово так не реагували", – цей найцинічніший, але найточніший коментар ситуації дав російський міністр закордонних справ, звертаючись до Заходу. Якщо одного разу відкриваєте скриньку Пандори, важко буде її закрити. Держави, що не визнали незалежності Косово, – Іспанія, Румунія, Росія, Україна – не такі вже великі друзі Сербії. Просто боялися, що з ними може статися те саме.
Але є ще режисер Емір Кустуриця та композитор Ґоран Бреґович, які дотримуються проросійської позиції. Українці ототожнюють Сербію здебільшого з ними.
– Це важка історія. Коли 1992-го боснійські серби разом із Югославською народною армією оточили Сараєво, частина людей звідти одразу втекли. Зокрема, Кустуриця та Бреґович. Вони продовжили роботи кар'єру. Колишні співгромадяни ніколи не пробачили цього. Тому їхні позиції й висловлювання, особливо в Кустуриці, стали, як у посереднього сербського націоналіста. Та це навіть не внутрішньобоснійська ситуація, а лише одного міста – Сараєва. До боснійської столиці я з'їздив рік тому – вперше після війни. Постійно було соромно через те, що там зробив хтось інший два десятиліття тому.
Війну на Донбасі порівнюють із подіями в колишній Югославії в 1990-х.
– Це справді дуже подібно. За всім цим стоїть брак волі вирішити проблему діалогом. Ви ж не можете перенести себе на планету Плутон, ці люди завжди будуть поруч. Потрібно шукати модель співжиття. Бо хтось третій не вирішить проблему краще за вас. Є приклад і сценарій Косова. Знаємо, який це має вигляд. У мене багато друзів в Україні. Тому страшенно жаль, що тут це відбувається. Бо вже бачив усе це. Як і те, чим це закінчується.
4 
1
Коментарі
3