"Час вимірюється кількістю подій"

Мною керують три пристрасті: читання, письмо й подорожі. Перші дві тримають розум у тонусі. Мандрівки деавтоматизують сприйняття світу. Це нові пейзажі, обличчя та враження від розмов. Останні три роки – це волонтерські поїздки Україною. Ганяємо автівки на фронт, але не забуваємо про красиве. Знаходимо час для купання на Хортиці й білого вина.

 

Люблю, коли подорожі стають текстами.

Швидкість моїх рішень домінує над розважливістю. Маю кілька робіт і троє дітей, тож мушу рухатися швидко. Приймати запрошення в гості чи ні, їхати на інтерв'ю чи побути з дітьми – таке вирішую миттєво. Зазвичай не помиляюсь у виборі.

Комбіную інтуїцію та розрахунок.

Зазвичай рішення, що першим спало на думку, правильне. Ти можеш годину ходити книгарнею, але купиш книжку, яку вподобав при вході. Так само з одягом. Утім, уникаю чистої спонтанності: поєдную її з досвідом та логікою.

Я – стримана оптимістка. Не та, яка попри все радіє й видає бажане за дійсне. У будь-якій поганій ситуації думаю, як можна з неї вийти. Водночас розумію: могло бути гірше.

Не вважаю себе перфекціоністкою. Є речі, які намагаюся робити якнайдосконаліше. Втім, у житті завжди треба визначати пріоритети. Треба відчувати: де можна зробити в пів ноги, а де – викластися сповна.

Не все визначене наперед. Але багато речей визначають контекст, оточення, біологія, гени. Історія, політика, соціум – вони впливають на наші мислення й поведінку. Проте в кожного є вогник свободи. Важливо, щоб він не гас. Людина народжується з певною траєкторією руху. Її підточує життя. Часом збиває на манівці й стереотипи. Чи навпаки – підказує оптимальну швидкість за заданим маршрутом. Важливо крізь життя пронести свою свободу як цінність.

Люди змінюють хід історії. Навіть коли для цього нібито немає достатніх передумов. 2013-го, під час Революції гідності, відчула, як історія змінює звичну течію. Ніби вища сила рухала нами – й ми робили щось більше за те, до чого нас змушувала необхідність. Утім, я не фаталістка: ми є продуктом багатьох впливів. Життя – це балансування між несподіванкою і визначеністю.

Щоб навчитися добре говорити, треба вміти уважно слухати. Так само, як уміння писати передбачає навичку читання. Якщо багато читаєш, виникає природна потреба писати своє.

Варю борщ і слухаю розумних людей – Тімоті Снайдера, Ніколя Танзера, Володимира Єрмоленка, Євгена Глібовицького, Віталія Портникова й інших. Мало змоги робити це наживо, але, на щастя, є ютуб і блютуз-навушники.

Життя – хороший учитель, який учить бути собою.

Ми здатні накликати добро у свої долі. Багато залежить від налаштованості. Позитивне мислення притягує хороших людей, приємні історії та допомогу, коли вони потрібні. Це програмує людину на успіх і перемогу.

Французьку почала вчити у 20. Подумала: кілька років – і я зможу поїхати вчитися за кордон. Так і сталося. Це була престижна стипендія французького уряду, куди було важко потрапити. Пріоритет надавали технарям, але я перемогла, і це змінило моє життя. Так хотіла, що не могла програти. Коли хочеш щось здобути, знаходиш на те сили.

Коли людина вірить у те, що робить, вона передає це іншим. Інфікує впевненістю. Оточення відчуває цю енергію. Зчитує і налаштовується теж на цю хвилю.

Визначаю, кому можу довіряти, за діями людини.

Час, у якому живемо, – пограничний. Межовий. Трагічно-радісний. Це час максимальної інтенсивності життя. Маю враження, що тепер проживаю за тиждень те, що раніше проживала за рік чи два. Не маємо часу на повільне життя. Забарвленість цієї інтенсивності різна. З одного боку, це втрати дорогих людей і руйнація міст. З другого, зв'язки між людьми стали іншими. Немає ближчих стосунків, ніж взаємини перед лицем смертельної небезпеки. Коли спілкуюся з фронтовиками, відчуваю це.

Ми почали цінувати те, що частково втратили. Три роки тому світло не було предметом розкоші. Відключення електроенергії об'єднало українців. Тепер, коли вмикають світло, ми емоційно ніби забиваємо гол супернику у футбольному матчі. Відчуваємо справжню ціну життя і кави на терасі. Знаємо, що їх може не бути наступної миті.

Те, що нині відбувається в Україні, вплине на все ХХІ століття. Якщо виживемо в цій війні, нам буде що розказати. Чому це сталося саме тут і з нами. Передовсім – онукам, бо діти починають самі все розуміти.

Час вимірюється кількістю подій. Години чи хвилини – це формальність. Час вимірюється інтенсивністю того, чим він наповнений. Є хвилини, що тягнуться, мов години, а є роки, які пролітають, як день. Порівняйте знімки тих самих людей нині й три роки тому – старіння прискорилося. Ми проживаємо більше подій, і тіло реагує. Психофізіологічного тягаря не сховаєш, його важко уникнути.

Минуле не завжди визначає майбутнє. У вересні 2013-го соціологія не передбачала жодних соціальних сплесків. А наприкінці листопада почалася Революція гідності.

Не лише свідомість визначає буття. Буває і навпаки. Багато речей нам дістається у спадок. Ми не обираємо наших тіл і характерів.

Маю кілька місць сили. На другий тиждень великої війни ми сім'єю поїхали на певний час до Кам'янця-Подільського. Це місто мого народження і дитинства. Воно розвантажило мою психіку в перші тижні повномасштабки. Люди тікали світ за очі, а я повернулася в місто дитячих мрій. Люблю неквап­ливі Бровари і стрімку Десну. Навіть запах цієї річки наснажує.

Розчаровуюся в людях нечасто, але буває. Шкода витраченого на них часу. Жаль за нездійсненою взаємністю. Навчилася ставитися до цього по-філософському. Люди часом підводять, та це не означає, що все людство погане.

 

Той, хто не читає, втрачає велику частину життя. Збіднює його. Найцінніший людський ресурс – це час. У цьому тілі живемо лише раз. Тому вміти читати – це прожити кілька додаткових життів. Крім того, це змога подорожувати в часі й розвивати фантазію. Порівняти свій життєвий шлях із досвідом інших людей. Книжка – це найбільша свобода.

Людина відрізняється від тварини умінням створювати і зчитувати віртуальні реальності. Не лише цим, але це важлива відмінність.

До багатьох поетів художнє слово прийшло з війною. Творчість – це продовження життя. Багатьох людей спонукає писати загострене відчуття смертності. Яскравий приклад – Артур Дронь. До великої війни студент, а під час – важливий поет сьогодення.

Між захисною вірою в бажану ілюзію та холодно-реалістичним поглядом на світ варто обирати середину.

Живемо у складній реальності. Маємо її визнавати, але не завжди з нею погоджуватися. Треба хотіти більшого й вірити в нього. Так і з налаштованістю на перемогу. Коли нам кажуть: "Світом правлять інтереси, тож усім вигідна тривала війна", не варто з цим погоджуватися. Ніхто не може забрати наше право говорити за себе те, що хочемо. Можемо й мусимо говорити про перемогу і справедливий мир, якими їх бачимо. Якщо погодимося з циніками, для яких "усе пропало", то хто ж тоді озвучить наш інтерес?

Вірю в унікальність людського досвіду. Ми є більше, ніж собою. Ми частина роду, міста й народу. Частина національної пам'яті. Це не дає нам стати тільки травою після смерті.

Життя – це дар. Сенс буття щонайменше в тому, щоб його продовжувати. Як більша програма – передати його своїм нащадкам.

Українців асоціюю з романтизмом. Історія про повернення до життя після знищення – актуальна. Народ, який проходить через смерть і воскресає. Якщо вистоїмо, можемо змінитись і стати нацією модерну.

Росіяни воюють за створення ілюзії про їхню геополітичну силу в очах світу. Нищать усе на своєму шляху. Це самоствердження абстрактної величі за рахунок руйнації України.

Велика російська культура – міф. Усі культури рівні. Поза тим є російська культура ХVIII–XIX століть, а де – сучасна? Назвіть бодай одного визначного письменника Росії. Це культурна порожнеча.

Чому Росія не змінюється і весь час загарбує території? Бо непокаране зло повертається. Радянського режиму не засудили.

Український характер – уміння протистояти чисельнішому ворогу. Козацький дух свободи.

Україна регулярно плутає карти світовій історії. Ми – на межі світів. Це формує характер: могли б не пручатися, але це не наш вибір. Якщо цього разу вдасться, змінимо світову історію. Українці вчать світ, як можна стояти віч-на-віч зі злом і не поступатися йому.

У цивілізованого світу можемо повчитися рівня культури, справедливості в суспільстві.

Моя слабка сторона – імпульсивність. Сильна – затятість у русі до мети.

Я не тонкосльоза, але останнім часом розчулююся.

У рівних стосунках не можна переробляти людину під себе. Можна навчитися жити разом.

Кохання – це співдія.

У стосунках головне – довіра.

Історія знайомства з моїм чоловіком – студентська. Ми вчилися на одному курсі. Він каже: мав осяяння, що я – його майбутня дружина. Це було романтичне кохання з листами, музикою і поезією. Я радила йому певні книжки, він – мені. Тепер читаємо разом.

Ідеалізація людини, яку любиш, неуникна. Втім, захоплюватися цим контрпродуктивно. Ідеалізація має поєднуватися з реальністю.

Найнесподіваніші запитання доньки ставили в ранньому віці. Ти кажеш: "Це озеро". А донька питає: "Чому?" Доводиться розгортати слово "тому" в довгі речення.

Діти вчать мене терпіння, таймменеджменту та здатності мати хороший настрій у погану погоду. Радіти життю, бо воно є.

Живу теперішнім. Сьогодні може бути останнім днем.

Щастя – це бути живим. Могти щось змінити й комусь допомогти.

×