Головний поділ між політичними силами – ставлення до українського питання
Місцеві вибори довели – українці мало змінюються. На сході й півдні країни знов тріумфують проросійські сили. Зеленського і його політсилу переможено. Але радості це не приносить.
З'явилося чимало місцевих проєктів. Хочеться вірити, що їхня проросійськість відійде на другий план, коли доведеться розв'язувати буденні проблеми. Та й багато з таких партій узагалі не позиціонують себе як проросійські.
Пройшли чимало одіозних осіб. І це стосується всіх списків. Чого варті лише Віктор Лозінський та Неля Штепа. Але для мене визначальним є не те, що люди за них віддають голоси – бо обидва персонажі є втіленням свого середовища, – як те, що українці досі голосують за проросійські сили. Які у своїй ідеології опираються на постулати знищення або маргіналізації українства. Щодо Лозінського не раз чув виправдання: він добрий господарник, будував школи, дитсадки, майданчики, допомагав людям, як міг. Ну, а той, кого він убив, знаєте, який асоціальний був?!
Це наслідки ХХ століття, коли людина зосереджується лише на власному добрі. Мені допоміг, а що іншого вбив – то що мені з того?
Штепа теж дитина свого середовища. У її становищі щонайменше кожен другий представник проросійських сил чинив би так само. Тож немає сенсу називати її одіозною через те, що опинилася в тих обставинах.
Що ж змушує українців підтримувати людей, які їх убивають? Які належать до проросійських політичних проєктів, що теж певною мірою є спадкоємцями політики вбивць. Що змушує захищати росіян і російську адженду в Україні? І виступати проти українського – мови, церкви, історії, героїв, зовнішньополітичної орієнтації тощо.
Є таке поняття, як "стокгольмський синдром". Це психологічний стан жертви терору або заручника, який призводить до її прив'язаності до кривдника. Коли жертві погрожують або вона опиняється в заручниках, ув'язненні, під постійним тиском, то починає співчувати терористу, виправдовувати його дії, а часто – переймати ідеї та переконання. Закінчується це тим, що жертва відмовляється від звільнення.
Психологи вважають цей стан нормальною реакцією людської психіки на травматичні події. Ще не розлад і не хвороба. У 25–40 відсотків жертв спостерігають такий синдром. Знаю навіть країну, де стільки ж людей на цей синдром страждають.
Головні вавки в наших головах сягають ХІХ століття. Є чимало речей, які тягнуться і з попередніх, але основні – саме звідти. Із періоду "обрусительства краю". ХХ століття натомість – "закріплення пройденого" – перевірка, чи українці добре засвоїли ідеї, які їм вбивали в голови протягом століття.
Подивімося на післявиборчу мапу України. Хоч би скільки ми тішили себе ілюзіями, вона майже не змінюється. І те, що після 2014 року проросійські сили принишкли, і те, що 2019-го люди масово проголосували за "не відомо якого" Зеленського, не спростовують цієї тези. У жовтні 2020-го все знов зацвіло буйним цвітом. Головний поділ між політичними силами залишається той самий – ставлення до українського питання.
І якщо знати історію, то побачимо логічні речі. Галичани й буковинці здебільшого голосують за проукраїнські сили. Закарпаття живе у своєму світі. Волинь підтримує помірно українські типу "Батьківщини". Центр є ареною між проукраїнськими та проросійськими партіями. Схід та південь – вотчина проросійських сил.
Висновок – за проукраїнські сили голосують регіони, які не входили до складу Російської імперії і, це теж важливо, були частиною австрійської Австро-Угорщини. До неї входило і Закарпаття. Проте закарпатці становили частину саме Угорщини. Яка, на відміну від Австрії, була зацікавлена в придушенні українського елементу.
Волинь пережила катаклізми ХІХ століття разом зі Східною Україною. Причому на Волині – як на Поліссі, так і Поділлі – трагедія була ще відчутнішою. Там знищували греко-католицьку церкву. Але волиняни не встигли "закріпити" свої уроки, бо в першій половині ХХ століття потрапили до складу Польщі.
Центральна Україна, давно заселена, вперто намагалася чинити опір. І попри значну русифікацію і денаціоналізацію зараз потроху повертається до традиційної свідомості. Це стосується навіть Полтави та Дніпра, де це просувається повільніше.
Південь і схід країни мали значний відсоток переселенців. По суті, ці регіони серйозно почали заселяти в тому-таки ХІХ столітті – а отже, були найвразливішою частиною українського суспільства. Тому й отримали наслідки, що їх мають зараз. Маємо дивовижний мікс Харкова, який ще 150 років тому був чи не найбільшим осереддям українства, й Одеси, яка наново створена на місці старої української, а згодом османської фортеці.
Погляньмо на Україну 1800 року. Культурно – це одна велика умовна Галичина. Зараз це важко уявити, але мало не все, що мають галичани, – це те, що залишилось від тієї старої України. Так от, 1800 року вона ще значною мірою греко-католицька, з залишками Маґдебурзького права, з ратушами, українською мовою, з Миколаєм, який приносить подарунки під подушку. Проте вже придушена російською окупацією. Православні вже понад 100 років під Москвою, українські традиції і сяку-таку автономію намагаються знищити. Але є дві проблеми. По-перше, руки не доходять – Росія весь час воює або перебуває в перманентній стадії палацових заколотів. Гетьманщину то скасовують, то відновлюють. Те саме зі старшиною. А наприкінці ХVIII століття руки таки доходять.
По-друге, поширення інформації і суспільство в допромислову добу були інакшими. Не так просто було зробити з українців росіян. Тобто змусити їх вірити, що вони – один народ. Знищити ніби можна, та й це вкрай важко логістично. А от переконати – майже нереально.
На початку ХІХ століття щось починає змінюватись і сягає кульмінації у 1930-ті. Саме тому, наприклад, росіяни дивилися крізь пальці на відкриття перших українських часописів у Харківському університеті, українофільських гуртків тощо. А згодом усе це заборонили. Бо розпочалися польські повстання.
На той час польська складова в Україні була потужна. До початку ХІХ століття половина країни перебувала у складі Речі Посполитої. Чимало українців підтримали поляків. Повстання зазнало поразки, і друге згодом – теж. У росіян сформувалася думка: якщо нічого не робити з "малоросами", вони стануть інструментом у польських руках. І почали робити. Утворили в Києві великий губернський центр, завезли етнічних росіян, зокрема, майже всю адміністративну верхівку, поліцію, викладачів, священників. Сформували розвинену систему російського шкільництва, інститути шляхетних панянок, зрештою Київський університет. Який, на відміну від Харківського, від початку мав на меті провести форсоване зросійщення місцевих еліт – української і польської.
Отже з 1930-х Росія починає наступ на все українське. Його висміюють, баналізують, примітивізують. Особливо активних українців заарештовують і відправляють на заслання. Знищують радикально й агресивно греко-католицьку церкву. Священників, які не згодилися на православ'я, репресують, а ченців розстрілюють. Маґдебурзьке право та інші "козацькі вольності" забороняють. До кінця 1970–1980-х бути українцем ще можна в селі, але в місті тебе одразу маргіналізували. Пояснення очевидне: ви росіяни, українців не існує, малороси – це етнічна група. А от у місті живуть "культурні люди".
Існує відомий експеримент: у клітці сидять п'ять мавп, нагорі прив'язані спілі банани. Перша лізе по них – і всіх мавп поливають крижаною водою зі шланга. За деякий час друга намагається дістати банан – те саме. Втретє лізти вже ніхто не хоче. Тоді з клітки забирають одну мавпу і впускають новеньку. Та тягнеться до бананів, але решта четверо луплять її. Поволі з клітки забирають мавп, які пам'ятають крижаний душ, і запускають нових. Усе повторюється. У клітці не залишається мавп, що пам'ятали б про крижану воду, але бананів ніхто не чіпає.
Так і з Україною. Росії вже ніби й немає, але колективна пам'ять каже: українцями бути небезпечно. За ХІХ століття до цього навіть звикли. Але згодом молодняк таки потягнувся по "банани".
У ХХ столітті українців вчили, що потрібно дбати лише про себе. Бо можуть розстріляти, репресувати, залишити помирати з голоду, здати свої ж – сусіди чи родичі. Зникла емпатія. Великою мірою саме це не дає нам змоги вибудувати адекватне громадянське суспільство – більшість людей мало думають про потреби інших та суспільний комфорт.
ХХ століття заборонило торкатися "бананів" на підсвідомому рівні та значно більше шанувати представників влади, надто до яких ми звикли – з корупцією, телефонним правом, можливістю когось закрити або й підстрелити.
З'явилися покоління, які мають російську мову за рідну або за постійну у спілкуванні. Вони виховані на російській освіті, культурі, фільмах, телебаченні, мемах, ЗМІ. Усе українське для них якщо не чуже, то й не надто своє. У кращому разі – місцеві етнографічні особливості. У гіршому – агресивний русофобський фашизм. І потрібна неймовірна сила волі, щоб попри опір суспільства намагатися змінити себе і світ навколо.
До того ж після Голодомору і репресій 1930-х українці почали асоціювати себе з тими, хто "взяв їх у заручники". Це легко простежити з "шістдесятниками". По суті, їм співчувала лише Західна Україна, тобто Галичина й Буковина. Це якщо не брати до уваги інтелектуалів по всій країні. Так само і незалежність підтримували, бо хотіли, як на Заході. Щоб завтра 20 видів ковбаси і 30 – сиру. І горілки різної.
Найгірше і найфатальніше, що величезна кількість українців тероризм прийняли. Зрозуміли. І виправдали. Мало хто вже й питає, чи взагалі чужинці мали право поливати нас крижаною водою і знищувати, мов мавп? Це сприймається як належне – "це ж свої", "наші", "ми один народ".
Василь Стус в одній із найперших збірок мав прегарного вірша "Отак живу: як мавпа серед мавп…" – у жорстоку брежнєвську добу, коли вже тодішній стан українців було достатньо лише підтримувати, вчасно видаляючи "неблагонадійні елементи". Хоч що кажи – але це таки історична пам'ять.
Що з цим робити? І скільки ще триватиме вічний поділ на "проросійських" і "проукраїнських" виборців? Здається, неможливо вигадати кращий рецепт, ніж колись дав Євген Маланюк: "Малоросійство – наша історична хвороба. Хвороба многовікова, отже хронічна. Ні часові застрики, ні навіть хірургія – тут не поможуть. Її треба буде довгі-довгі десятиліття – ізживати".
Нам варто приготуватися, що це – надовго. Як і до того, що наполегливі зусилля потроху змінюють вдачу багатьох українців. Хтось свідомо повертається до українськості, хтось через вигоду, хтось боїться маргіналізації. І водночас інші люди знову русифікуються.
Рецепт один: Захід, той, що не австрійський – Закарпаття і Волинь, – поступово стає українським. Це лавиною перекочується в Центральну Україну, де почалася велика боротьба. Вона триватиме ще десятки років. Якщо українці переможуть, поле бою пересунеться на схід та південь. Якщо ні, усе залишиться, як і раніше. Проте навряд чи варто сподіватися суттєвих змін в Одесі чи Харкові до того моменту, як цілком українськими стануть Полтава, Чернігів і Дніпро. А до цього ще далеко.
У кожному разі все починається з подвижників. Якщо є невеликі фракції "Європейської солідарності", "Голосу" чи навіть "Батьківщини" – це вже добра ознака. Значить, скрізь живуть люди, які стануть закваскою нової України. Їм важко. І мені як південцеві це добре відомо. Багатьох із них знаю. Та все лікується часом. Боюся, що ні війна, ні пряма окупація Росією, ні будь-яка інша зовнішня причина не зроблять із більшості тамтешніх людей українців. Це зробить час, якщо будемо цьому сприяти.
Час – наш союзник. Аби він не перетворився на ворога.
2 
1
Коментарі