Янукович розвів іще одних "кошенят" - "представники інтелігенції" підіграли президенту

 

Мильна опера з назвою "Прий­няття закону "Про засади ­державної мовної політики" завершилася 8 серпня його підписанням. Сподівання на те, що президент України згадає одну зі своїх головних посадових функцій і заветує закон, який брутально порушує Конституцію – і своїм змістом, і способом "ухвалення", – виявилися даремними. Результат був прогнозований. Не для того Партія регіонів усіма правдами й неправдами проштовхувала цей закон через Верховну Раду і не для того ще в червні планувала свою передвиборну кампанію так, ніби його уже прийнято, аби тепер головний "регіонал" усі ці "напрацювання" одним розчерком пера перекреслив.

І хоча соціологи стверджують, що закон не дасть "Регіонам" бажаних дивідендів, бо більшість населення налаштовані до нього скептично, насправді ця більшість їм і не потрібна. ­Тобто ­тео­ретично вона була б бажаною й потрібною. Але оскільки здобути її зі своєю політикою та базовими інстинктами "регіонали" не здатні, то мусять принаймні мобілізувати ту меншість, яку вважають традиційно ­своєю. В основному це ­русофільський/совєтофільський електорат, що в жодному разі не голосуватиме за "націоналістів", звично зараховуючи до них усіх більш-менш національно притомних українців. А проте може не проголосувати й за "регіоналів", роздратований їхнім невпинним "поліпшенням життя вже ­сьогодні". Якусь частину цих роздратованих підберуть на ­лівому фланзі вірні союзники олігархів – комуністи, а на правому – спеціально для цього створена партія Королевської. Проте певна частина потенційно "свого" електорату можуть ­просто лишитися вдома. Саме для його мобілізації й потрібен закон, продубльований зако­нодавчим парадом місцевих рад, які тепер під фанфари одна за одною проголошують російську мову "регіональною".

Це правда, що "східнослов'янський", засадничо антизахідний електорат в Україні, на відміну від Росії чи Білорусі, не становить виразної більшості. У найкращому разі він може дати "регіоналам" та їхнім сателітам приблизно 40% голосів. Та більше їм і не треба. Адже друга половина парламенту складатиметься з мажоритарників. Саме тут адмінресурс забезпечить їм належну більшість. А як десь і не забезпечить, то вже у парламенті можна буде прикупити потрібну кількість "тушок" – хоч "незалежних", хоч опозиційних.

Сценарій – невибагливий. Однак його реалізація була ­обставлена всілякими драматургічними витівками, які створювали якщо й не справж­ню інтригу, то принаймні ­певний suspense. По-перше, всі пам'ятали суто інструментальне ставлення владної олігархії – що дніпропетровської, що донецької, – до мовної проблематики. Її актуальність ­незмінно загострювалася з наближенням виборів і так само незмінно згасала одразу по їх закінченні. Ця модель додавала вірогідності голосам оптимістів, які запевняли: мовний законопроект спустять на гальмах. Або в самому парламенті, або в президентській адміністрації, або – як це було торік із червоним прапором – у Конституційному суді.

По-друге, найневиправніші оптимісти покладалися ще й на демарш Литвина, який ­зопалу відмовився був підписувати ­закон з огляду на численні процедурні порушення і навіть ­подав начебто у відставку з посади спікера. ­Пручався цей правдолюбець, щоправда, недовго. Як це й неважко було перед­бачити, зважаючи і на його колишню роль у ­справі Ґонґадзе, і на майбутні електоральні перспективи в мажоритарному окрузі.

По-третє, доки парламентські яструби ґвалтували регламент, солодкоголосі голуби з президентської адміністрації розповідали про президентову ­глибоку занепокоєність ­контро­версійним законопроектом та про щире бажання знайти мудрий компроміс. Марина Ставнійчук, президентова ­радниця, навіть визнала: "прийняття ­закону відбулося з грубим порушенням вимог статей 47, 116-122, 130 Закону "Про Регламент Верховної Ради", а значна ­частина положень закону не узгоджуються з відповідними положеннями Конституції України та міжнародних документів, ратифікованих Україною, зокрема Європейської хартії регіональних мов і мов меншин". У нормальній ­країні навіть одного такого порушення – не кажучи вже про безсоромне голосування чужими картками – було б досить, аби заветувати закон, а порушників притягнути до відповідальності. Та тільки навряд чи "регіонали" на чолі з Януковичем узурпували в "этой стране" владу для того, щоб зробити її "нормальною".

І нарешті перед самісіньким підписанням злощасного законопроекту Янукович дав оптимістам останню надію. Гарант запросив до себе на кримську дачу так званих "представників інтелігенції" – переважно літніх добродіїв і добродійок, примітних своєю незмінно "конструктивною" опозиційністю до всіх режимів. Наступного ранку закон був підписаний. Це можна було б уважати особ­ливо витонченим опусканням лохів, коли б наш "гарант" не був таким самим лохом, демонстративно опущеним напередодні сусідським паханом і цілою бригадою байкерів.

Щоб підсолодити інтелігентам пігулку, президент розпорядився Кабінетові Міністрів створити робочу групу. Протягом місяця вона має опрацювати зміни до нелегітимного, а проте легалізованого Януковичем закону – з метою "забезпечення всебічного функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави". Всім гостям президента великодушно запропоновано увійти до тої робочої групи на чолі з віце-прем'єром Раїсою Богатирьовою та за участю творців шахрайського закону панів Ківалова й Колесніченка. З таким самим успіхом пани Ґеббельс та Герінґ могли б узяти участь у розробці закону про денацифікацію.

Втім, обидва політичні наперсточники вже заявили про свою готовність до конструктивної співпраці. Про добрий смак і бездоганне виховання пана Колесніченка кожен може скласти уявлення з його поведінки та виступів, зокрема й у парламенті. У цивілізованіших країнах такий стиль іменують "мовою ненависті":

"Уважаемый Владимир ­Михай­лович, уважаемые избиратели! Вы слышите ­шабаш, который устраивают национал-­фашисты, которые, ­кроме ­своей точки зрения, не признают другой точки ­зрения. Это ­национал-фашисты, ­которые могут расстрелять человека за то, что он говорит на ­другом языке, а не на том, на котором им хочется. Это ­национал-­фашисты, которые готовы расстрелять человека за то, что у него другая национальность. […] Упаси Господи, если эти ­национал-фашисты ­придут к власти, они будут вешать ­каждого второго. Вот в чем проблема для ­Украины".

"Східно­слов'янський", засадничо антизахідний електорат в Україні, на відміну від Росії чи Білорусі, не складає виразної більшості. У найкращому разі він може дати "регіоналам" та їхнім сателітам приблизно 40 відсотків голосів

Про "конструктивність" другого персонажа можна судити з його діяльності на посаді голови ЦВК – хто не забув іще ­Сєрьогу-підрахуя.

Схоже, однак, що наші "представники інтелігенції", за кількома винятками, так і не допетрали, що пацани їх розводять – "как котят", за ­словами Чечетова. Один із них від душі похвалив президента за "створення робочої групи", бо це, мовляв, "найкращий спосіб затягнути дискусію довкола ­цього питання". "З часом воно може втратити актуальність, – пояснив він. – Тоді можна буде із більш холодним розумом його розв'язати. З такої ситуації можливо вийти гідно – ­створити нову якість мовної сфери". Ба більше, "президент може підписати закон, але він не становитиме загрози через відсутність фінансування. А на противагу сформує дієву програму розвитку державної мови. Десь після виборів можна буде її презентувати". I взагалі, ­тепер, виявляється, "у Януковича ­з'явився шанс почати дрейф від свого традиційного виборця до західноукраїнського. Він подолав екватор на посаді, тому має думати, яким чином зберегти своє електоральне ядро і не поглибити прірви між Сходом і Заходом".

 

Навіщо Януковичу "затягувати" питання, яке він сам ініціював ще 2004 року і яке тепер сам через своїх підхолуйників у Верховній Раді проштовхував, – "оптиміст" не пояснює. Як і не витлумачує, чого б це раптом Януковичеві перейматися "прірвою", яку вже дев'ятий рік разом із соратниками поглиблює. Та ще й, виявляється, – із "холодним розумом", – увесь блиск якого ми бачили вже і при підписанні "харківських угод", і при зведенні джентльменських ­порахунків із Тимошенко. Не пояснює "оптиміст", і з якого б це дива патрон почав раптом "дрейфувати" у бік вередливого і не надто численного західно­українського виборця, ­замість звично тримати у ­жмені свого – покірливішого й невибагли­вішого. І вже геть інфантильно звучить заклик не перейматися паскудним законом, бо на ­нього, мовляв, усе одно не знайдеться фінансування. Так, ніби на остаточне ­усунення української з усіх сфер ­життя – а саме в цьому суть підлуватого закону – потрібні якісь додаткові ­кошти. Натомість наш "оптиміст" ні на хвилю не сумнівається, що на милостиво обіцяну президентом "програму розвитку державної мови" фінансування знайдеться.

Сердешні "котята", схоже, ніяк не второпають, що підписаний президентом закон не потребує ніякого фінансування, бо його головне значення – символічне. Він лише узаконює те беззаконня, яке панує вже безліч років у мовній сфері і яке й надалі забезпечує повзучу русифікацію більшості регіонів.

Інший "оптиміст" тим часом побачив "стурбованість президента тим, що робиться в Україні", і похвалив доброго царя за мужнє протистояння лихим боярам: "Отой вал, який іде з Верховної Ради, – комусь треба було стати супроти нього. Єдиний, хто може стати супроти цього, – це президент Янукович. Вперше стурбованість щодо української мови входить у якесь нормальне робоче русло".

Ще інші поквапилися пере­класти відповідальність з одного нікчеми на іншого, дрібнішого, заявивши, що то ­ніхто інший, як спікер Володимир Литвин, підписавши "мовний" закон, "зробив Януковича відповідальним за прийняття документа". Зрештою, ще раніше цю ідею озвучила Януковичева ­вірна радниця Ганна Герман, натякнувши, що клятий Литвин, легітимізувавши закон, "практично забрав у президента основ­ний козир". Воно й справді, як гаранту боронити Конституцію і здоровий глузд без Литвинових козирів?

Навряд чи "регіонали" на чолі з Януковичем узурпували в "этой стране" владу для того, щоб зробити її "нормальною"

Що ж до вдосконалення ківа­ловсько-колесніченківського ­закону, то тут Віктор Янукович, безумовно, слова дотримає – бо послідовний. Робоча група за його розпорядженням підготує деякі косметичні зміни і нова-стара більшість так само слухняно їх проштампує – але вже після виборів. Конструктивний голос "представників інтелігенції" буде таким ­чином враховано, найкричущіші ­анти­конституційні моменти ­усунено, русифікаторський запал яструбів трохи погамовано, солодко­голосий спів голубів посилено, миротворчу роль президента належно підкреслено, додатковий простір для політичних ­торгів і маніпуляцій розширено. А головне – мовна політика, як будь-яка інша у цій країні, залишиться у своїх підставових рисах незмінною. ­Тобто – визначатиметься, як і раніш, не законами, а політичною ­доцільністю.

Сьогодні доцільність підказує Януковичу кинути кістку прихильникам і якомога опустити противників. Ківалов, Колесніченко і Чечетов реалізували першу частину проекту, тим часом як "представники інтелігенції" допомогли втілити другу. Мало того, що немолоді люди помчали, як дітваки, до сумнівного персонажа за першим помахом його пальця. Вони не посоромилися зробити це коштом діаспорного спонсора, який оплатив їм літак, – зайвий раз підтверджуючи улюблену тезу "­регіоналів" про те, що вся ця обсесія з мовою – виключно галицький та діаспорний бзік.

Більшість "представників" безпосередньо не пов'язані з опозицією. Скоріш навпаки, цілком успішно і прибутково спів­працювали з усіма владами, які тільки були в Україні. Проте у суспільній свідомості вони ­одно­значно асоціюються з "українською партією", себто з опозицією – у широкому значенні цього слова. Зайвий раз дискредитувати опозицію перед виборами – святе діло. Але ще важливіше для режиму – залучити якомога більше публічних, знакових постатей до своїх протизаконних діянь. Таким чином нормалізуються речі ненормальні й легітимізуються нелегітимні. Політичні пройдисвіти стають респектабельними партнерами, брехуни – державними діячами, а беззаконні закони отримують статус "недосконалих", проте цілком легітимних документів, які варто доробляти й удосконалювати. Що, власне, ми й спостерігатимемо найближчим часом.

Історія трохи нагадує притчу про Фауста й Мефістофеля. От тільки чомусь усі українські мефістофелі в ній – дрібні шахраї, а українські фаусти – переважно підтоптані роксолани із султанового гарему

×