Я – і українка, і грузинка. В дитинстві говорила своєю мовою. Це був мікс грузинської, російської та української.
Уся моя родина – в Грузії. Найстарша в родині 94-річна бабця Етері живе в Кахетії, у місті Сіґнахі. Вона приїжджала сюди раз на рік. За тиждень втікала додому. Казала, хоче померти в Грузії. 2015-го дізналися, що не стало останнього однокласника бабці. Домовилися їй не розповідати.
Вдома говорили грузинською. Жили на дві країни. У садок – спершу у Львові, тоді – у Сіґнахі. Так само зі школою. Батьки хотіли повернутися на батьківщину. Не склалося.
Навчання, робота, творчість заради балів або чиєїсь високої оцінки – це незрілість.
Не любила грати твори класичних композиторів. Хотіла виконувати свої.
Підлітком підсіла на електронну музику. Почепила кліпсу на носа, робила макіяж із намистинами біля очей, діставала сріблястий одяг. Виходила з хати чемною, а під домом переодягалася рейв-тусовницею.
Хотіла стати рок-співачкою. Пішла на легку атлетику. Думала: якщо професійно займатимуся спортом, перемагатиму, журналісти братимуть інтерв'ю. А через них – познайомлюся з людьми з шоу-бізнесу.
Ніхто нічого не придумав. Уся інформація є у просторі. Але комусь вдається встановити зв'язок і зчитати її, а комусь – ні.
Має бути комфортно з собою. Запитую знайомих: "Чи хотіли б жити в оточенні таких людей, як ви?" Відповідають: "У жодному разі!" Тоді яким чином ви хочете, щоб інші перебували чи жили поруч із вами?
Треба зупиняти "вічний брехунець" у голові. Думки мимоволі висмоктують енергію. Навчилася не думати про те, що мені приносить смуток. Його просто не існує.
Хто скаржиться на втому – раджу йти на цвинтар. Там можна відпочити, помедитувати. Якщо постійно ниєш і незадоволений життям, згадай про смерть. Тоді надумані проблеми стають мізерними.
На запитання: що на нас чекає після смерті, кожен має відповісти собі сам. Не цуратися снів, бачень, думок, відчуттів, спостережень. 2012-го всі говорили про кінець світу. Мовляв, зникне енергія, буде темрява. Свічки й сірники вдома були. А відчуття, що у випадку кінця світу з тілом помре й моя свідомість – ні.
Не люблю різати хвости по сантиметру. Коли потрібно – обрубую одразу.
Немає більшої дурні, ніж берегти сім'ю заради дитини.
Смішно, коли кажуть: знайдеш свою половинку – станеш щасливою. Почуватися нецілісним – тягар.
Для щастя потрібно змушувати себе щодня усміхатися. Безперервно по 2–3 хвилини. Так організм розумітиме, що все в порядку.
Ми залежимо від того, як почувається наше тіло. Найбільший гріх – запустити його. Воно, як скафандр, тимчасовий притулок. Якщо тіло хворіє, життя перетворюється на страждання. Потрібно мати баланс.
Два роки після розпаду Совка в сім'ї не було достатку. Мали мішок гречки, яка довго лежала в підвалі, і мішок борошна. Щоб хліб виходив пухкий, мама додавала соду. Досі пам'ятаю той присмак. Прожили цей період гідно.
Події в Грузії та Україні відбуваються синхронно. Історії двох держав повторюють одна одну. Коли росіяни "віджали" Абхазію, задумалась: "Що ж у нас? Крим? Та ні, бути такого не може". А сталося.
Україна стала сильнішою. Але потрібно ще не менше 200 років, щоб утвердитися.
Після школи хотіла йти на вокальний факультет у консерваторію. Виявилося, що маю колоратурне сопрано. Сказали, не візьмуть, бо в мене ще відбуватимуться гормональні зміни, а це впливатиме на голос. Все одно подала документи. Не вступила.
Не маю звички про щось шкодувати. Втрачені можливості – це лише те, що людина помітила своїм вузьким кутом зору і не використала. А крім того, стільки ж усього є у світі, що можна зробити.
Швидко вчуся, адаптуюсь. Недавно робила ремонт у квартирі. Шпаклювала стіни. Це здалося цікавим.
Стараюся уникати довгих розмов. Улюблений спосіб комунікації – сцена.
Намагаюся відчувати близьких по духу. Хочу, щоб зі мною поруч були такі люди. Хоч світу не притаманно збирати подібних людей разом.
Мати зберігала наш із сестрою дитячий одяг. Казала, це спогад. А я просила викинути. Не прив'язуюся до речей. Яка з них цінність?
Дочка емоційна. Хочу навчити її не брати близько до серця неприязнь та образи. Думаю, з часом вона сама це зрозуміє.
Криза – це також досвід. Найдовша моя тривала місяць. Ми з гуртом "Ґорґішелі" видали перший альбом, зняли кліп, відіграли концерти. Досягли свого піку – і почався спокій. Треба було рухатися далі, але було відчуття, що ця пауза мусить бути, вона важлива.
Якщо не веселитися, то який сенс життя?
4 
35413
Коментарі