"Якщо не хочете, щоб мамка в інтернеті бачила, як вам відрізають голову, не здавайтесь у полон"

Друга державна мова російська – це програти Путіну, – каже актор Дмитро Тубольцев

Дмитро Тубольцев на фронті має позивний "Тубілець". Хоча більшості актор відомий як "Літо" з неполіткоректної комедії про АТО "Наші котики" Володимира Тихого або як "Вуйко" із серіалу "Гвардія".

Зніматись у цій багатосерійці Дмитро Тубольцев приїжджав уже з тримісячним бойовим досвідом у складі "Правого сектора". 2022-го знову поставив на паузу артистичну кар'єру, щоби піти воювати. Півтора місяця тому приїхав із передової у Київ підлікуватися.

– Лікар сказав, що скоріше мене діабет уб'є, ніж ворог, – каже Тубольцев. Зустрічаємося біля Головпоштамту.

Ви розповідали, що мрієте втілити на сцені давньоримського диктатора Калігулу. Недавно в Театрі імені Франка поставили п'єсу Альберта Камю про нього. Бачили? – запитую Дмитра дорогою до вулиці Костельної, де вирішили сховатися від палючого сонця.

– Коли пішов із Молодого, перестав відвідувати театр узагалі. Зникла цікавість. Війна змінює людей. Повернувся іншим. Локальне мистецтво перестало мене цікавити. Залишилися кіно, живопис, фотографія. Мистецтво має зберігатися. А театр – одноразове, метафізичне. Раз зіграв спектакль – і забулося.

Буває, шкодую, що зникли емоції. Може, тепер щось грав би, ставив. Після 2015-го навіть пробував в Одесі й у столичному Театрі на Подолі. Напружують адміністративні нюанси. Треба налагоджувати комунікацію з керівництвом, колективом.

Постійно дратує, відволікає оце, хто з ким у курилці стоїть, за лаштунками кучкується. У кіно простіше – приїхав, привітався, зробив свою роботу і поїхав.

У Молодий мені було би простіше повернутися. Нещодавно проходив повз. Адміністраторка побачила, розповіла, що коли пішов на фронт, то ще років три глядачі запитували, коли Тубольцев повернеться на головну роль у "Голубці" (спектакль Андрія Бакірова за п'єсою Жана Ануя "Коломба". – Країна). Але з художнім керівником Андрієм Білоусом ми не знайшли спільної мови.

 

Із більшістю українських кіновиробників теж не завжди можете порозумітися. З другого боку, кому, як не вам, московських вояків грати? Маєте досвід безпосередньої зустрічі. У дитинстві якийсь час під Магаданом жили.

– Так, на Колимі зеків навіть ніхто не охороняв, жили собі в бараках, бо тікати не було куди.

Я ж кажу, фактуру знаєте. Цінний кадр для кіно.

– Зіграти російського офіцера можу, якщо це справжнє художнє кіно, а не пропаганда про класних русскіх пацанов, яку ще до 2022-го в нас знімали. Покажу правду без прикрас і пафосу. Може, серед кацапів і є якісь благородні вояки. Але те, що я бачив, це переважно було щось дурне й зашорене. 2014-го диверсійну групу послали викрити наші позиції, ми почали відповідати. Росіяни накрили артилерією – і своїх, і нас. Я полоненому кадровику кажу: "Вас же як гарматне м'ясо використовують". Він: "Это вынужденные потери для победы". "Ну, – думаю, – на обмін ти не підеш". Таких повертати не можна, бо воно знову сюди полізе.

Вату одразу бачу. На обличчі інтелект ніколи не проглядається. Майже завжди пропите. Кодекс: якщо ти ввічливий, то слабкий.

2015-го з підрозділу одразу під крапельницю привезли мене в Кропивницький. Апендицит схопив. Після операції з другого поверху весь такий порізаний спускався покурити, а орки місцеві повз ходять, зиркають – розуміють, звідки я. На ніч лишалася чергувати одна медсестра. Я на поверсі сам. Попросив гостро заточений олівець. Прочинив двері, щоб у шпарину бачити, якщо хтось до мене захоче залізти. Лягав о шостій, коли зміна мінялася, й удень висипався. Мав 21 день лежати. Але вже на п'ятий попросив, щоб мене забрали до хлопців воювати. Шви собі сам потім ножицями витягав.

24 лютого де зустріли?

– Удома в ліжку. Саме хворів. Навіть не виходив на вулицю. Зір упав, ноги боліли. Я в постійній напівдрімоті. Думаєш навіть повільно, бо від цукру кров густішає, не потрапляє в мозок. Але навіть у такому стані новини дивився, бо весь кипів. "Войовнича людина в мирний час убиває сама себе", як сказав класик.

Чоловік Ірми Вітовської трохи допоміг, кинув грошей. Я за тиждень поновився й одразу – до побратимів на схід. До речі, думав Путін краще підготується, ще вичекає.

Я ще 2015- го сказав, якщо москалі на нас повномасштабно нападуть, їх тут навіть жаби будуть їсти. Із кожного куща чекатиме смерть.

За ці вісім років ми вивчили алгоритм дій. І волонтери, і військові.

– Так. 2014-го такої навали, як тепер, не витримали б. Я тому й пішов тоді на Донбас воювати, щоб не довелося палити російські танки в себе під під'їздом.

Скажу більше: навіть оце "надо просто пєрєстать стрєлять" якби не оголосили, тепер усе було б по-іншому. До вторгнення треба було готуватися гостро, на роки.

Чим ця фаза війни відрізняється від 2014-го?

– Почалася зовсім інша війна. Кривавіша, страшніша, з великими втратами. 2014-го ми переважно воювали в ближньому бою, часто рукопашному. Тому кожен при собі мав мачете, сокирку, ніж як мінімум. Тепер усе, як лотерея: чи виживеш, від тебе самого майже не залежить. Відчуття, що сидиш у мурашнику, а тебе потужним струменем із брандспойта поливають. Бо на голову падає злива снарядів у прямому сенсі.

Але я завжди спокійний. Фаталіст, знаю, що, поки не виконаєш ­своєї життєвої місії, з тобою нічого не станеться.

Дмитро встає з лавки попросити в перехожих сигарету. Виймає зубами фільтр, спльовує у смітник, підкурює.

Не впізнали вас? – запитую.

– На війні впізнавали. Уже на кордоні з Росією підходить місцева: "Я тебя где-то видела". "Кажу: "Здалося". "А, ты в телевизоре был". "Уже задовбали, що я схожий на якогось чувака з кіно".

Розуміємо, що вони можуть стукати туди. А Путін же любить полонених, яких можна вигідно виміняти. А це ж про мене Скабєєва з піною на губах розповідала і Жириновський, російські пропагандисти обговорювали уривок із "Наших котиків", в якому герой Дмитра Тубольцева вбиває на Красній площі Путіна.

2014-го, коли прибули на базу "Правого сектора", командир одразу порадив: "Хлопці, якщо не хочете, щоб мамка в інтернеті бачила, як вам відрізають голову, не здавайтесь у полон. Якщо хтось передумав, виходьте, будете на блокпостах стояти, воду нам носити, ви все одно берете участь у війні. Ми грошей не отримуємо, соціального забезпечення не маємо. Добровільно прийшли захищати свій дім". Із 16 чоловіків ніхто не вийшов.

За правосека тоді росіяни до 30 тисяч баксів платили. Я при собі завжди мав контрольну гранату. Бо куля – дура, а калікою потрапити в руки москалям – це пережити ще більше знущань.

Хлопців визволяли, але вони вже в Дніпрі просто в палатах вішалися, бо в полоні їх кастрували. Потім того хірурга знайшли. Три дні підчеплений за ребро на дереві помирав.

Людина на війні стає кращою чи гіршою?

– Кращою. Навіть коли в зеленці сидимо в засідках, сміття після себе збираємо в пакети. Не залишаємо в посадці, як кацапи. Здавалося б, війна, осколків скільки валяється, дерева розкидані, вже й так насрано, але бережемо свою природу.

Те саме – допомагати людям. Вони приходять щодня. Тим цигарки, тим їжу дати, те се. Корови бідні, мучаться, ревуть. Селяни ж повиїжджали. Наші хлопці їх доять, щоб не боліло. Не тому, що нам молоко потрібно. Воно псується, холодильників же немає. Собакам виливали.

Чи припиниться спекуляція мовним питанням? Тепер іноді знову звучить, мовляв, бійці на фронті переважно російськомовні.

– Спілкування в побуті – це твої проблеми. Друга державна мова російська – це програти Путіну. Війна – це й так принципова справа, постійно перевіряєш себе на страх, силу волі.

Я до вступу в театральний не міг двох слів українською сказати. Тепер нею навіть із мамою говорю. Людина виховується в екстремальному стані, на межі смерті розмовляв українською. Я з нею на вустах по-новому народився.

Яке бачите майбутнє українського кіно?

– Чомусь не вміють у нас знімати. Як починаєш дивитися, одразу розумієш, де поганець, як у мультику. Це продюсери просять так грати. Мене режисер Дмитро Андріанов хотів знімати у своєму останньому фільмі. А йому кажуть, що я не підходжу – обличчя недобре.

Вони ж не знають історії, як ви, вегетаріанець, зламали побратиму ніс, коли той пожартував, що зварив із вашої курки бульйон.

– Її так і звали Курка Тубільця. Коли померла, поховали як побратима. Доброта моя не має меж. Але не до українських продюсерів. Наше кіно буде завжди в дупі, доки залежатиме від них. Дивляться на акторів як на ресурс, який можна використати. А кіно, головне, продати. Їм байдуже, якісне воно чи ні.

Знаю цю кухню зсередини. Продюсери вибивають свої кошти, але акторам, режисерам, операторам, іншим творчим і виробничим кінопрофесіям платитимуть менше. Жаліються на війну, інфляцію.

Нема індивідуального ставлення до людей мистецтва, поваги, тому завжди це мистецтво буде бідним і недооціненим. Ті ж Дмитро Андріанов, Сергій Толкушкін не можуть знімати те, що хочуть, бо їм диктують композицію кадру, які локації вибрати, навіть на монтажі не завжди дозволяють попрацювати. До 2022-го нав'язували сценаристів із Саратова якогось. Ще й на головні ролі запрошували росіян, а нас по боках розпихали. Хоча в Україні є талановиті режисери, оператори, навіть гримери і освітлювачі. Немає людини, яка їх цінувала б і правильно організувала б. Виняток – Ігор Савиченко, який осмислене кіно продюсує.

Продовження "Наших котиків" виграло пітчинг Держкіно, де посіло перше місце. І відповідно, мали отримати фінансування. Але Зеленський зняв перші п'ять позицій і поставив свої фільми. Тому комедія "Наші котики-2, або Таємниця жіночого монастиря" так і не відбулася, зате профінансували "Скажене весілля-3".

Знімати хорошу продукцію й вивозити на фестивалі – це піар країни. У Чехії, Угорщині, Болгарії свої картини знімає Голлівуд. Чому в нас не можуть? Можуть. Але не дають. Наші кіночиновники, якщо не будуть біля годівнички стояти, то не дозволять цього зробити. Як свого часу Микола Мащенко, здається, був – не дав же Спілберґу фільмувати в нас на Дов­женка "Список Шиндлера". Той же хотів тут кіно робити про львівське гето. Мащенко таку ціну влупив, що Спілберґ поїхав до Польщі.

Режисер Володимир Тихий кілька років тому сказав, що в українців досі низький рівень потреби на художнє осмислення дійсності.

– У мене є сподівання, що це зміниться після перемоги. Бо досі телеканали робили з населення України бидломасу – "хліба й видовищ". Їм осмислене кіно було не потрібне. Хотіли пожерти, поржати й позловтішатися, що десь хтось комусь по п'янці голову відрубав. Ну як канал СТБ працює. У них що не передача, то або з дітей хтось знущається, або хтось когось ґвалтує.

Органіка вашого героя "Літа" абсолютно зрозуміла, бо ви, по суті, себе грали.

– Самого себе – не цікаво. До персонажа трохи в поведінці додавав свого командира. Він спокійний, але коли нервує, ми боїмося його більше, ніж ворога.

Когось ще з побратимів муляє втілити на екрані?

– Назву навіть псевдо, бо пишаюся ним. Є "Фастів", ми з ним тепер познайомились. Якщо повертатимусь і мене в інший підрозділ розподілять, забиратиму його з собою. Довкола нас усі збиралися, коли починали один з одного кепкувати.

Йому 60 з копійками. У 1990-х мав кримінальні історії. Весь у татухах. Потужний, поєднує в собі доброту й відвагу. Любить павуків, змій, собак. Ми на цьому зійшлися. Кожну пташку годує. Саме він і доїв корів. Розвідник безподобний.

І волиняка "Сич", теж мій побратим, з яким я їхав на фронт і потім назад уже повертався. Він на свої процедури, я – на свої. У нього четверта стадія раку, весь у шрамах. На фронт із сином приїхав. Воює з 2014-го. Теж за 60. Він у нас начальник варти. Вміє розслабляти людей. Від його гумору, жартів, часто над собою, всім стає легше. Набив собі татуювання з емблемою "Правого сектора", щоб сто відсотків у полон не здатися. Але педантичний. Хто за собою безлад на столі залишить, тому не позаздрю його лють відчути. Погрожує розстріляти навіть.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×