Ексклюзиви
Четвер, 07 липня 2011 13:34

"Якщо людина має свою думку - значить, має свободу"

  Ольга НАЛИВАЙКО, 53 роки, етнограф, флорист. Народилася в місті Інта Республіки Комі, де її мати Софія відбувала заслання за співпрацю з Українською повстанською армією.12-річною повернулася в Україну. Закінчила філологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка. Працювала біологом у ботанічному саду при університеті, вела міжнародну кореспонденцію з обміну насінням між ботсадами світу. 15 років їздила Україною, збираючи фольклор. Відшукала понад 500 одиниць кераміки та вишивки. Проводила виставки старовинних предметів народного вжитку. Співала у львівському хорі "Вірли", з яким побувала в Польщі, Великій Британії, Німеччині й Бельгії. Живе в Львові. Має сина
Ольга НАЛИВАЙКО, 53 роки, етнограф, флорист. Народилася в місті Інта Республіки Комі, де її мати Софія відбувала заслання за співпрацю з Українською повстанською армією.12-річною повернулася в Україну. Закінчила філологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка. Працювала біологом у ботанічному саду при університеті, вела міжнародну кореспонденцію з обміну насінням між ботсадами світу. 15 років їздила Україною, збираючи фольклор. Відшукала понад 500 одиниць кераміки та вишивки. Проводила виставки старовинних предметів народного вжитку. Співала у львівському хорі "Вірли", з яким побувала в Польщі, Великій Британії, Німеччині й Бельгії. Живе в Львові. Має сина

Моє дитинство минуло на півночі, в Республіці Комі. Народилася в місті Інта, бо мама там ще відбувала свою "академію життєву". Її засудили на 10 років, але була реабілітація, трошки скоротили - сім вийшло. Мама каже: сиділа за те, що "змінила родіну". Була кравчинею, шила прапори для упівців. За це й стаття - "измена родине". Батько мій так само "змінив родіну". Він на засланні працював у шахті.

Найбільше пам'ятаю з дитинства, як їла яблуко - і коли залишився огризок, то там зернятко кільця пустило, проросло. Я з дитячого посуду мисочку високу знайшла, а землі де роздобути? Бо ж зима, мерзлота вічна. Допомогли сусіди, молдавани. Вони вирощували вазони в хаті, то мені трошки тої землі вшкрябали. І яблунька прийнялася. Досі пам'ятаю, як я чекала, коли вона зацвіте. Про плоди не думала - страшенно хотіла бачити той цвіт. Але ми поїхали з Інти раніше, ніж вона розквітла.

Росіян в Інті було мало. Жили переважно місцеві - комі. Серед засуджених українців було найбільше, а також литовці, латиші й естонці.

Благородніших очей, ніж в оленя, нема в жодної тварини. Корова має врівноважену задуму, кінь насторожену. А в оленя надзвичайно лагідний погляд.

Удома є іконка, яку мама в тюрмі вишила - "Пресвята Покрова". Мама каже, що вона її захищала. Дівчата в тюрмі, коли давали їм рибу їсти - кістки з хребта не викидали, дірочку просвердлювали, щоб наглядачі думали, що такі в них голки. Насправді вишивали справжніми голками, які передавали їм посилками з дому, запихаючи в мило. Голка - то був дуже цінний ремісничий інструмент. Нитки смикали з ковдр. Вишивали манюсіньким хрестиком, а сам контур мама малювала олівцем. У тюрмі дівчата чергою стояли, щоб вона кожному намалювала якийсь образок.

А ще я маю скриньку із солом'яною інкрустацією, яку в тюрмі зробив мій тато: зобразив голуба, який летить. Йому з дому присилали солому, фарбовану в цибулинні - і він так точно ті візерунки наклеїв. То в мене є дві речі від батьків. Люди в неволі робили шедеври.

У 19 років мені забаглося в парашутну секцію. Коли був перший стрибок - уранці гордо сказала мамі, що їду на парашути. Мама в крик. Із тіткою повклякали перед образами й цілий день молилися, щоб я не йшла на парашути. А я втекла полями.

Коли була студенткою, в місті обов'язково був хлопець, якого називали "король центру". Дівчата мріяли потрапити на якусь вечірку, щоб і він там був. Раз моя колєжанка в гуртожитку Надя каже: "А ти бачила нашого короля центру?" - "Бачила, - кажу. - Невисокий". - "Точно!" - "Такий риженький". - "Точно!" - "А ти що, хочеш його побачити?" - "Та хочу!" - "Тоді давай збираймося, їдемо зараз". Вона мала тоді температуру. В тій гарячці ми позодягалися. Взяли таксі, то рубля коштувало - немало. Дорогою Надя все питала, як я його серед Львова знайду. Кажу: "Свисну, і все буде". Я вміла свистіти в чотири пальці. Приїжджаємо в центр біля Оперного, виходимо, я підводжу її до пам'ятника Леніну й кажу: "Ось король центру". Назад ми вже їхали тролейбусом.

Те, що батьки репресовані, відчувала всюди. Тавро моє було - паспорт: відкриваєш, а там - "Комі ССР". Коли на роботу влаштовувалася в медінститут, чоловік у відділі кадрів подивився мою біографію: "Как вы очутились на Севере?" - "У мене батько був геолог". - "Что-то негеологическая фамилия". - "Звичайно, - кажу. - Більше алкогольна".

Освіта й знання - це різні речі. Освіта в мене вища. Та, може, бракує середньої

Не боюся темряви, ваги й відстані. У темряві немає нічого загрозливого, вагу можу взяти в руки, а відстань - подолати.

У 20 років пішла пішки зі Львова до Золочева - 80 кілометрів. О п'ятій ранку вийшла, а в пів на восьму вечора зайшла в Золочів. Змучилася - страх. Тільки двічі дозволила собі присісти по 20 хвилин. Якийсь чоловік на півдорозі зупинив вантажівку: "А що це ти, дівчино, так цілий день ідеш? Я від самого ранку вожу щебінь туди-сюди, і все тебе бачу. Може, ти грошей не маєш?" Я показала йому 10 рублів радянських - то були великі гроші.

Освіта й знання - це різні речі. Освіта в мене вища. Та, може, бракує середньої.

Є свобода внутрішня, є свобода в суспільстві, а найвища свобода - це патріотизм. Внутрішня свобода - це власні цінності, в яких ти непохитний, які ніколи ніхто не зламає. Якщо людина має свою думку - значить, має свободу. Не треба ні з ким сваритися чи щось комусь доводити, просто треба бути справжнім. Свобода - це мій хребет.

Ризик треба уявляти не як загрозу, а як потребу. Необхідний ризик змінює життя.

Ризикувати треба з юності: на іспитах, наприклад. Не той козак, який переміг - а той, який викрутився, казав Дмитро Яворницький. Тому що знати всього неможливо. А так людина гартується на кмітливість.

Я ризикувала, коли працювала в самвидаві. Займалася ним при В'ячеславові Чорноволі, після того, як він 1987-го повернувся з ув'язнення, і ми почали видавати підпільну літературу. На маленькій німецькій друкарській машинці Groma друкувала всі літературні, наукові новини. Випускали й релігійний журнал "Кафедра". Усі матеріали зберігала в хаті й на роботі. Одного разу, щоб перевірити, чи чутно, як друкую, поставила диктофон за вікном. Якби це діло знайшли - був би кримінал, звичайно. Та я до цього була готова.

Ризик - їздити автостопом. Я їздила й уночі. Графік залізничних поїздів зобов'язує й дуже краде час. А так - напрямок знаєш, і вже поїхав.

Люблю старі горщики. Мені в хаті тепло з ними. Дивлюся: один бокатий, другий витончений - як люди. Збирала їх у селах Слобожанщини, Полтавщини й Карпат, від Коломиї до Косова. Всюди дитину з собою брала. Якби мала транспорт, то зібрала б велику колекцію - а так усе на плечах. Ще збирала пісні й вишиття. На Східній Україні мало хто продає старі сорочки чи якийсь горщик - просто віддають. А в Карпатах усе на бізнес перейшло.

Приїхала в село Лютенька Гадяцького району на Полтавщині. Заночувала в одних людей. Посадила господиня за вечерю, наливає самогонки. Кажу: "Та як? Я не п'ю!" А вона: "Не чуди. Вип'єш, поїси - оддохнеш як слід". Уранці я прокинулася, дитину лишила на ліжку - а сама вирішила, поки ще не спекотно, по хатах походити, щось від людей позаписувати. Зайшла в кінець вулиці. Їде "бобік", зупиняється - дільничний робить об'їзд. У селі всіх знає, а я чужа. Давай питати, чим займаюсь, чи не вожу наркотиків. То був початок 1990-х, дільничні міліціонери ще не знали, що таке записувати фольклор. Кажу, в якої жінки зупинилася. Кажу, що з сином. Запитує: "Де син?" - "Ще спить". - "А де та хата?" Повела дільничного. І, як на те, - кілька кіл ходжу й не можу знайти. Ходили ми півгодини, доки нарешті знайшли. Господиня, як побачила нас - злякалася, що я з тим конвоєм прийшла.

Упертість може означати короткий розум, а може бути ознакою впевненості в собі

Старих сорочок, які в музеї можна виставляти, люди по селах тепер не бережуть. Траплялося, навіть казали: "Ми то на трапки порвали". Бачила, як жінка сідає корову доїти, й та сорочка розірвана на стільці підстелена.

Здатна засудити аморальність, зраду й підступність.

Упертість може означати короткий розум, а може бути ознакою впевненості в собі.

Дикі рослини сильніші за декоративні. Хоч вони й маленькі, але пахучі й дуже витривалі. Росте на скелі - і все одно пробивається. А гриби проломлюють асфальт. У Львові на вулиці Князя Романа постійно печериці пробиваються. Асфальт, як павутиною, тріскається - і з-під нього видніється шапочка гриба.

Дуже люблю товариство. Але дедалі більше волію залишатися сама. Щоб подумати, розважити, збагнути.

У всякій справі мають бути грубі зерна, які через решето не переходять.

Справжня любов - це та, яка між чоловіком і жінкою. А все решта - то просто любов до чогось. Глибшого за інтимний бік у людині нічого нема.

Дитина цікава мала. Із нею відкриття робиш на кожному кроці.

Люди відкладають щось важливе на "коли буде час". А часу ніколи просто так не буде, його треба собі зробити самому.

Зараз ви читаєте новину «"Якщо людина має свою думку - значить, має свободу"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

1

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода