Великі революції починаються з малих епізодів. Козацька почалася з розбійницького нападу шляхтича Даніеля Чаплинського на помістя свого сусіда Богдана Хмельницького, коли того не було вдома. Хмельницький пробував шукати справедливості в польського короля. Але той нібито відповів: "Хіба в тебе, дурню, немає шаблі?"
Те, що сталося далі, немає потреби переказувати. Про перебіг Хмельниччини, її перші перемоги й пізніші поразки, кошмар коаліцій, що переслідував Хмельницького і врешті-решт привів його до союзу з московським царем, знаємо зі шкільної лави. Тут варто звернути увагу лише на один епізод: коли Хмельницький почав повстання, у нього не було чіткої політичної програми. Вихід підказала православна церковна ієрархія. Коли на Різдво 1649 року, на чолі переможного козацького війська, Хмельницький вступив до Києва, місцевий митрополит Сильвестр Косів разом з єрусалимським патріархом Потієм, який якраз гостив тут, вітали його як "Мойсея, спасителя, збавителя й освободителя народу руського з неволі лядської, пресвітлого володаря й княжої Руси".
Вживання ключових слів "Мойсей" і "народ" виразно показує те, що ми сьогодні назвали б національною ідеологією. Історики довго і вперто сперечаються: коли і як виникли нації. Одні твердять, що вони з'явилися лише в новітню добу, модерну, тобто у ХІХ ст. Другі вважають, що нації такі ж старі, як їхні писані історії. І наводять приклад біблійного Мойсея й держави ізраїльської.
Це суперечка цікава, але певною мірою без сенсу. Бо кожна зі сторін має свою частку правди. Як казав теоретик, перші – модерністи – мають за собою силу теорій, другі – силу фактів. Однак на що раз частіше тепер звертають увагу теоретики: ідея нації і націоналізму, як і демократії, парламентаризму, політичних партій, є передусім європейськими поняттями. А оскільки стара Європа означала насамперед західнохристиянську спільноту, то коріння націй і націоналізму треба найперше шукати в християнстві. У жодній іншій світовій релігії, як-от буддизмі, ісламі чи конфуціанстві, не можна уявити світу, поділеного не на імперії та династії, а на національні держави.
Європейський вимір Хмельниччини – очевидний. Вона була своєрідним продовженням Тридцятилітньої війни 1618–1648 років. Обидві були надзвичайно криваві. Як писав очевидець про козацьку революцію, "рідко хто в тій крові в той час рук своїх не вмочив". Спусковим механізмом і тут, і там послужив конфлікт всередині західного християнства, між Реформацією і контрреформацією: ніщо не мотивує людей так масово вбивати інших і віддавати своє життя, як віра у вищу правду і вищу справедливість. Від самого початку конфлікту, задовго до війни, протестанти знаходили притулок на окраїнах католицького світу – як-от у Трансильванії чи східних територіях Речі Посполитої. У певний момент нове віровизнання стало таке популярне на литовських і руських землях, що, здавалося, вони самі стануть протестантськими.
Перемогти протестантів грубою силою було тяжко. Потрібна була інша, гнучкіша й ефективніша зброя – освіта і книжка. Її застосували єзуїти. Їхні школи були тоді найкращі за своїм рівнем. Коли більш чи менш заможні батьки вибирали, куди віддати синів на навчання, єзуїтські заклади були поза конкуренцією. Правдоподібно, й сам Богдан Хмельницький закінчив єзуїтський колегіум у Львові.
Завдяки школам й освіті єзуїти зуміли навернути багато протестантських сімей назад у католицтво. Однак на східних окраїнах Речі Посполитої вони наштовхнулися на іншу породу "схизматиків" – православних. Формально ті теж були християнами. Однак їхнє християнство, на думку єзуїтів, було дивне і примітивне – або, як казали в ті часи, не мало гідності.
Місцева православна церква і справді перебувала в глибокій кризі. Її ієрархія загрузла в розпусті й боротьбі за владу. Православних шкіл не існувало, тому прості священики ледь уміли читати. Церковні книжки рясніли помилками через переписувачів, які не знали грецької – мови оригіналу. З точки зору єзуїтів, душі православних, яких "неправильно" хрестили, вінчали, ховали й так далі, треба було рятувати так само, як душі протестантів чи язичників.
Під тиском контрреформації "руська віра" почала стрімко втрачати своїх найбільш заможних і знатних вірян. Розпач її ієрархії з цього приводу передає Мелетій Смотрицький у творі під вимовною назвою "Тренос, себто Плач Православної Руської церкви" 1610 року. Від імені матері-церкви він звертається до її дітей, порівнюючи їх із коштовним камінням у її короні: "Де… дорогі й рівно безцінні тої ж корони каміння – славні доми руських князів – неоціненні сапфіри, безцінні діаманти: княжата Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторийські?.. Де попри них інші неоціненні мої клейноди – родовиті, славні, великомисленні, сильні й давні доми по всім світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу руського?"
Православна церква в Речі Посполитій пробувала вийти з кризи різними шляхами. Одне її крило зберегло православну обрядовість, перейшовши під владу Риму. Унаслідок цього постала нова церква – греко-католицька, чи як її назвали в народі – "уніатська". В очах православних, "уніати" були зрадниками. З другого боку, й римо-католики ніколи не вважали їх собі рівнею. Але між цих двох вогнів церква трималася й розвивалася. До кінця існування Речі Посполитої мала свої парафії та єпархії майже на всіх руських територіях, включно з Києвом.
Друге крило православних узялося долати кризу власними силами. Вони прийняли виклик єзуїтів, переймаючи від них їхні ж методи. Католики кажуть, що наші священики неосвічені? Що ж, будуймо свої школи, де виховуватимем освічених духовних. Нам дорікають, що в нас нема книжок? Тоді закладаймо свої друкарні. У наших церковних книжках повно помилок? Тоді перекладімо їх заново. А щоб перекласти вправно, навчімо своїх священиків і ченців грецької мови.
Головним агентом змін стали руські церковні братства. На пожертви православних магнатів і власні кошти вони заснували Острозьку, Львівську й Київську братські школи, а при них – друкарні. Випускники цих шкіл склали кістяк Києво-Могилянської академії – першого на східноєвропейських землях вищого навчального закладу університетського типу. Характерно, що і братські школи, і Києво-Могилянська академія, зберігаючи православний характер, копіювали єзуїтську освітню програму.
Щоб вистояти, зреформована Православна церква мусила на когось опертися. Одною можливістю був православний московський цар. Привабливість цього варіанту і його слабкість водночас полягала у відстані: цар був доволі далеко, щоб не загрожувати автономії місцевої церкви, але занадто далеко, коли йшлося про реальну допомогу.
Іншою можливістю було набагато ближче козацтво. Особливо в міру того, як його старшина виразно заявляла про свої політичні амбіції. 1618 року козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким вступив у члени Київського церковного братства. А кілька років по тому, помираючи, заповів своє чимале майно Київській і Львівській братським школам. Він також допоміг відновленню Київської православної митрополії, що була ліквідована в Речі Посполитій після ухвалення унії. Усі ці вчинки засвідчили появу нового союзу – зреформованої руської церкви й українського козацтва.
Україна як нація виникла з новопосталої козацької віри. Козацькі літописці XVIII ст., пишучи про "отчизну нашу", називають її Малою Росією, Україною малоросійською, а то й просто Україною, часто додаючи "по обидва боки Дніпра". Нині годі сказати достеменно, чи вони писали це про погляди Хмельницького й тогочасної козацької старшини, чи просто вкладали в їхні уста свої думки декілька десятиліть по тому. Важливіше, однак, звернути увагу на виразну європейськість цієї концепції.
Насамперед впадає в око грецька – еллінізована – форма назви Русі – "Рос (с) ія". Її почали вживати ще до 1648 року – з реформою місцевої православної культури, що під тиском контрреформації мусила вернутися до свого грецького коріння. Згодом ця культура, разом з освіченими малоросами та грецькою формою "Росія", перекочує на північно-руські землі й дасть назву Російській імперії.
Ще більше європейський характер відображений у самій концепції "отчизни". Вона означала державу й країну, щодо якої – а не щодо династії! – існував священний обов'язок захищати, а в разі потреби й віддати своє життя. Нині ми помилково вважаємо термін "вітчизна" універсальним, що існував нібито всюди й завжди. Насправді він має античне коріння і відродився в католицькій Європі, включно з Річчю Посполитою, у часи Ренесансу. Спочатку він польською мовою навіть не перекладався й вживався латиною – patria – на відміну від традиційного слов'янського значення вітчизни, як землі й маєтку, успадкованого від батька.
Слова Горація dulce et decorum pro patria mori est – "солодко й почесно вмерти за батьківщину" – ввійшли в кодекс честі польської шляхти, і до 1648 року вживалися винятково щодо Речі Посполитої. Та від 1648-го видно, як руська шляхта й козацька старшина переносять це поняття з Речі Посполитої на свою козацьку державу. Вона ще довго лишається "вітчизною", навіть після того, коли її землі переходять до Російської імперії – нової, модернізованої, версії Московської держави. Вона теж, під дією західних впливів, що нарешті докочуються й туди, стає конкурентною моделлю "вітчизни".
Для нас, сучасних українців, ці речі малознані та малозрозумілі. Вони були б очевидні, якщо б ми жили, скажімо, у часи гетьмана Івана Мазепи. За умови, звісно, що належали б до освіченої верстви. Але навіть найосвіченішому козацькому потомкові годі було б зрозуміти, який стосунок має його уява про свою вітчизну до процесів, що давно віднуртували в католицькій Європі.
Щоб зрозуміти цей зв'язок, потрібен сучасний історик. Причому не кожний, а такий, що може вийти за рамки національної чи регіональної історії та подивитися на минуле ширше, з глобальної перспективи. А зв'язок цей полягає в тому, що 1492 рік був переломним у світовій історії. Відкриття Америки привело до далекосяжних змін, які окреслюють двома словами – модернізація і глобалізація. За збігом обставин, якраз того року з'являється одна з найперших згадок про українських козаків.
Оскільки згодом вони стали символом української нації, то 1492-й можна вважати народженням не лише нового світу, а й нової нації на другій, східній окраїні Європи. Україна як нація поставала в міру того, як Захід, світ Колумба, зійшовся зі Сходом, світом українських козаків. У певному сенсі, без Колумба та його відкриття не було б і сучасної України. Тому не лише козаки, а й він заслуговує бути частиною української історії (Далі буде)
4 
1
Коментарі