На світі мене тримає програма. Працюватиму, доки вона не закінчиться.
Перший крок зробив, коли баба сказала: "Умєр Сталін".
Батько казав: "Тобі багато дано генетично, від навколишнього середовища, виховання. Ніколи не вистачить сил усе це віддати. Для цього маєш працювати вдесятеро більше за інших".
Тато завжди вмішувався у життя людей, яких любив. 10 років не відчиняв йому двері майстерні, бо знав – не отримаю похвали. Батько все одно робив зауваження.
У 1960-х графіка домінувала над живописом. Цей напрямок тримав на плечах батько. Коли він пішов, я зрозумів: атланта не стало, балкон може впасти. Підперти його маю я, хоча б криво.
Живу так: якщо за годину помру, мушу бути спокійний, що на цей час зробив усе. За східним гороскопом я – Дракон. Його спалюють після свята. Моє завдання – організувати свято, а потім бути спаленим. Нещодавно просили картини на виставку. Виявилося, в мене нічого немає. Усе розійшлося світами.
Завжди, коли стомлювався від живопису, доля давала мені кіно. Коли набридало й це, з'являвся театр. Довіряю долі, хоча вона мене била. Тонув у морі, розбивався в автокатастрофі. Я і глухий, і сліпий, і лисий, і вдівець.
Те, чим займаюся – приреченість. Більше не вмію нічого. Не володію комп'ютером, не маю розрахункової картки в банку.
Можу побачити картину й розплакатися. Це не сентиментальність, а можливість розгледіти. Жити не нудно, якщо вмієш по-справжньому плакати.
Українське козацтво – лицарський орден. Хотів показати козаків самураями, які мали кодекс честі. Зробив 35 малюнків для серії "Запорожці". На їх основі потім працював над фільмом "Тарас Бульба" Володимира Бортка. На зйомках малюнки висіли в костюмерній. За ними гримували й одягали. Коли люди з масовки бачили, що схожі на моїх козаків, їм хотілося бути такими. Починали згадувати, що вони – українці.
Мазепа – мій герой. Бо європеєць, лицар, коханець. Люблю тих, хто робить великі ставки. Не заради виграшу, просто інакше не можуть.
Мої розписи до фільму "Молитва за гетьмана Мазепу" люди крали зі знімального майданчика. Обламували декорації й несли додому. Зрозумів, я – народний художник.
Іноді мене сприймають за єврея чи поляка, бо багато знаю. Коли ж дізнаються, що українець – знизують плечима. Відповідаю: "Я живу на Дніпрі та маю знати, що коїться по обидва боки річки".
Я – стовідсотковий українець. Але не маю й краплини української крові.
Козацьку тематику малюю підсвідомо. Відчуваю себе не козаком, а лицарем. Завжди хотів бути Ідальго Дон Кіхотом.
У мене – своя Україна. Для неї живу й за неї вмру. І мені байдуже – потрібен я тут чи ні. Моя Україна не схожа на реальну. Я увесь час жив паралельним життям. Мені постійно було тут некомфортно. Інші країни пропонували мені комфорт. Однак за тиждень він набридав.
Мій син не був патріотом. Але став ним за 10 років життя в Парижі. Невістка-француженка теж велика патріотка України.
Бісить наша українська цнотливість. Треба вміти і любити, і трахатися. Якщо все це буде гармонійно, то перетвориться у велику любов. А та – в родину, вона – у країну.
Лаври отримувати непогано. Але спочивати на них не люблю.
Іноді здається, що я – на вершині. Але на поверхні плаває тільки гівно.
У нашій професії тобі труба, якщо втратиш відчуття самоіронії. Французи й каталонці дивувалися їй у мені. Звикли сміятися лише над кимось.
Часто буваю щасливий. Бо маю будинок із басейном, майстерню й мені винні гроші, яких уже ніколи не побачу.
У мене в голові, як у Чичикова. "У него была память, как проезжая дорога. Кто не проедет, тот след оставит". Тоді розумієш, живеш для когось. Син сказав: "Ти вже нікому нічого не винен. Тепер ти винен тільки собі".
Глухуватість дарує моменти самоти. Це подобається.
Я хочу всіх жінок. Якщо художник малює жінку, він має її хотіти. Але не обов'язково повинен її мати.
Дружина була для мене мамою, вітчизною, матір'ю мого сина. Забороняла мені першому вставати. Доки я спав, приводила себе до ладу. Після її смерті я розбитий, не знаю, що робити. Але й це мені подобається.
Усі чоловіки гірші за жінок. Ми – нікчеми, слабаки, конфліктуємо самі з собою. Лише жінка своїм коханням може зробити чоловіка чоловіком.
Мої справи вела дружина. Я заробляв гроші не так, як усі. Сьогодні в мене їх багато, завтра – нуль. Якщо їду до Москви, то гарно поп'ю там і поїм. Приїду до Києва і знову їстиму картоплю з цибулею.
Люблю виглядати блискуче. Якщо виглядаю негарно, сиджу вдома й нікуди не сунусь.
Не люблю – коли мене ображають. Не тому, що ображаюсь. Неприємно, що людина може когось образити.
Коли помер син, якраз почали стріляти на Майдані. Для мене все з'єдналося. 2014-й – найстрашніший рік у житті.
Хорошу людину веде Господь. Вона уміє розчинятися. Погану – диявол, вона завжди кричить "Я! Я!". На виставці "Ісус Христос у бароко" в Парижі був зал Рембрандта. Там я відчув, як Рембрандт розчинився, його не було. Були тільки картини.
Важливо, аби нікому не було незручно, що я живу на світі.
Мудрість – це імпотенція. До мене вона ніяк не приходить. Але часом хочеться вимовити одне слово й цим сказати все. Я втомився.
За матеріалами журналу "Країна", "Газети по-українськи"
й частин інтерв'ю, які не з'явилися друком
3 
1
Коментарі