У школі навчався добре. Багато читав. Уроки робив. Але не зубрив – виїжджав на хорошій пам'яті й потягу до знань.
Ви думаєте, що на ревматизм, поліартрит і міокардит не можна захворіти за один раз і 11-річним? Заліковуйте застуди і не намагайтеся це перевірити.
Шість тижнів постільного режиму, ще шість – звичайного, і можете їхати в санаторій на півроку. І я поїхав. А потім – ще раз, і ще. За маленькі помилки іноді доводиться багато платити, і особливо багато, якщо це – здоров'я дітей.
Той санаторій був на березі моря. Біля корпусу – невеликий пірс на палях. Під ним під час шторму можна було грати: коли хвиля починає котитися назад, потрібно бігти за нею до моря уздовж пірсу. У найдальшій точці хапатися за перила й підгинати ноги. Хвиля з гуркотом і бризками проносилася під тобою на берег, а ти висів, чекав, коли вона повернеться і знову оголить дно. Тоді зістрибуєш і мчиш назад, а море біжить за тобою – хто швидше.
Ноги були віднялися зовсім. Півроку лікування – знову почав ходити.
У 14 років мені вирвали гланди. Став хворіти рідше. А коли ще через пару років послав подалі медицину й заборону на фізичні навантаження і зайнявся спортом, то хворіти практично перестав.
Хлопчик із хорошої сім'ї знущався над іншим із моєї палати хлопчиком – дауном. Він робив вигляд, що кидає у кватирку шкарпетку, а сам ховав її в кулаці, показуючи потім цю шкарпетку дурнику. Кількох демонстрацій вистачило дауну, щоб повірити в чарівну кватирку, і він почав кидати в неї свої речі – шкарпетки, труси, щось ще. Все летіло з п'ятого поверху донизу й назад не поверталося. Весь цей час хлопчик із хорошої сім'ї заливався сміхом у себе на ліжку, в перервах між вибухами реготу підбадьорюючи дауна. А я лежав із книжкою і спостерігав. Я був старший за них обох і міг у будь-який момент припинити це, але не припинив. А вночі, вже після відбою, до дауна прийшла його мама. Він поклав голову їй на коліна і заскиглив, як песик, а вона гладила його. Мені стало неймовірно соромно, хотілося схопитися з ліжка й бити ногами хлопчика з хорошої сім'ї, а перед мамою дауна вибачитися. Не перед ним – він би все одно не зрозумів, а перед нею. Він ніколи не стане нормальним, і вона це знає, але все одно любить. Я хотів встати і вибачитися. Але я не встав, і не вибачився, і не побив іншого хлопчика – було вже пізно. Робити щось треба було вчора. Я тихо лежав, боячись поворухнутися всю годину цього мовчазного побачення.
Для мене це останнє перебування в лікарні – як етап, на якому закінчилося дитинство. Дорослішання відбувається не плавно, а такими сходинками. Щось накопичується, визріває, а потім раз – клацнуло, і ти став трохи інший. Відтоді я жодного разу не промовчав, коли хтось когось намагався принизити. І точно знаю, що ніколи не промовчу.
У старших класах сперечався з учителями. Інколи по темі, інколи – просто грубив: дратують люди, які вважають себе розумнішими за інших, але такими не є.
У вузі водився з рокерами і музикантами. Було бідно, але весело.
Легко любити того, хто далеко, і важко того – хто поруч.
Кажуть, пережите позначається на обличчі людини. Це так.
Коли мені виповнилося 20, помер батько. Перше відчуття, яке заповнило розум – цього не може бути. І навіть, коли через годину я побачив його, ніби сплячого, не відчув втрати. І коли наступного дня його в труні виносили з хати, десь кольнуло, але не випалило. Другий раз кольнуло, коли чоловік на кладовищі сказав закривати труну. Кришку почали глухо забивати. І коли все вляглося, я сів біля ґанку в темряві. Зрозумів, що сиджу на батьковій улюбленій лавочці, яку він змайстрував. І що його більше немає. Фізично відчув це – місце є, лавочка є, я є, а його – немає і ніколи не буде. Порожнеча й чорнота. Я почав плакати – тихо, повільно й мовчки. 8-річний племінник побачив це й пожалів мене, як уміють жаліти діти – почав гладити по голові.
Коли помер мій собака Дік, ховав його на пустирі. Вирив яму, поклав у неї пса й почав закопувати. Після першої лопати землі, кинутої на собачу морду, зупинився. Рука не піднімалася. Після другої лопати на очах виступили сльози. Ховати собаку виявилося важче, ніж батька.
Найкраще любити собаку. Кішки, і тим більше папужки, не вміють любити. Любов до собаки найближча до кохання до жінки. Мама може любити тебе, але ще їй потрібно любити тата, твоїх братів і сестер, своїх маму й тата, а, може, й сусіда дядька Петра. А собака любитиме тільки тебе і буде відданий тільки тобі. І нічого не зажадає натомість, крім твоєї любові.
Життя не закінчується, навіть якщо хтось із нього йде.
Не розумів тост "За здоров'я!" Коли з'явилися діти, став розуміти. Бо найголовніше, що в тебе є – це вони, а найцінніше, що є у них – це воно.
У 20 років хотілося багато грошей – їх не було і не вдавалося заробити. До 30 світогляд змінився. І коли гроші почали займати далеко не перше місце в моїй системі цінностей, вони прийшли.
Понад 10 років живу з однієї жінкою. Одружений із нею. Двоє дітей від неї. Люблю всіх.
Вважаю себе активістом Майдану. Це – мій головний вчинок у житті.
Намагався допомагати всім, хто готовий був виступати за Україну. Але ніколи не закликав до насильства.
Боягузтво – найстрашніший гріх. Зрада – це така приватна форма боягузтва.
20-років тюрми мені не страшні. Правління кривавого карлика закінчиться раніше.
Ні про що не шкодую і ні на що не сподіваюся. Просто живу. Зараз живу у в'язниці. Вважаю себе значно вільнішим, ніж переважна більшість росіян, які живуть у чеховському футлярі і звідти через дірочку люблять Путіна.
Хоч трохи хорошого є в кожній людині.
2 
1
Коментарі