82-річний Михайло Тарасович Пшенишняк із Орисею Антонівною, 76 років, 2008-го святкуватимуть золоте весілля. Вони побралися, коли Михайло повернувся з норильських концтаборів, 1958-го. Жителя містечка Підгайці Тернопільської області за службу в Українській повстанській армії після війни засудили до 20 років каторги.
Хату Михайла Пшенишняка показали одразу. У Підгайцях усі знають столярку, де він працює з сином Василем, 34 роки. Повертаю до хати, кругом рясніють жовті квіти. Назустріч виходить господар. Михайло Тарасович невисокого зросту, сутулуватий. Йде босоніж по ще мокрому від роси споришу.
— Ми в хаті ремонт зробили, ще фарба не вивітрилася. Може, сядемо під виноградом? — пропонує він.
Слідом виходить невисока сива жінка.
— Моя дружина Орися Антонівна, — представляє господар. І додає: — Йдемо-таки до хати, там спокійніше.
— Цей образ Богоматері дістався від бабці, — показує жінка на ікону.— Великої цінності він не має, бо немальований. У хаті, де є ікона з Богородицею, яка годує немовля, ніколи не буде голоду.
Михайло Тарасович дістає фотографії. Розкладає їх на столі й починає розповідь: "Тут мені 18, — показує на хлопця в шинелі. Це під час навчання 1943 року в підстаршинській школі на Львівщині".
Старший брат Михайла Іван — на псевдо Циган — був членом Тернопільського проводу ОУН, у війну пропав безвісти. На початку Другої світової він відправив Михайла на вишкіл.
— У цей час на Західну Україну прийшли москалі. Школу розформували, і я попав у курінь Шугая з сотні "Свобода". Коли її розбили, ми перейшли фронт до Рогатина, — пригадуючи події, чоловік хвилюється. — У липні 1944-го, коли Роман Шухевич організував розвідчо-пропагандистську сотню, пішли на Волинь. Нас було 130 файно вишколених хлопців. Я хоч і не мав освіти, був санітаром. Допомагав лікареві-узбеку під час операцій.
До кімнати заходить онука-школярка Настуся і ставить на стіл тацю з чаєм. "Це спеціальний бабусин збір трав", — каже дівчинка. Швидко залишає кімнату, щоб не заважати розмові.
Дістав гранату, перехрестився і висмикнув запал, та вона не вибухнула
1944-го пошарпана в боях сотня Михайла Тарасовича повернулася на Львівщину. Вояки жили в лісі, в землянках.
— Щомісяця міняли дислокацію, аби руські не рознюхали. Якось довго ганяли лісами, то навіть забули смак хліба, збирали чорниці й малину, — веде далі чоловік. — У грудні сотню розформували по роях і розкидали по районах. У березні наказали дістатися Гутиська Пинярського. Зібралося чоловік 70, а ввечері село оточили москалі. Двох наших поранило. Я сховався в дошках, та НКВД підпалило хату. Дістав гранату, перехрестився і висмикнув запал, та вона не вибухнула. Відстрілюючись, вискочив із вогню. І тут на мене навалилися. Били-місили, як болото. Уранці з собаками погнали на Броди.
Пані Орися сидить поряд із чоловіком. У розмову не втручається. Пшенишняк розповідає тихо, але впевнено. Згадує, як до камери арештованих напхали, мов оселедців.
— На допити забирали щоночі й тлумили, доки тримався на ногах. Непритомного приносили до камери, — розповідає Михайло Тарасович. — Я аж опух від побоїв. Допитувалися: "Де був? Хто їсти давав?". Слідчий тричі водив мене на розстріл. Підводив до величезної могили, де на дні лежали трупи, і стріляв повз. Я раз не стримався: "Що, не можеш встрілити? Бий у голову!". А він: "Сам подохнеш". Я лише зізнався, що з Підгайців, і назвав прізвище. НКВД це запам"ятало, й 1949-го батьків та сестру заарештували і вислали до Сибіру. Повернулися лише через 10 років.
На Великдень арештантів повезли до львівської тюрми, де Пшенишняк познайомився з Йосипом Сліпим.
— Пам"ятаю, конвоїр відкрив двері та крикнув: "Слепой, принимай еще одного". Камера була маленька, сиділо в ній четверо. Я погано пам"ятаю ті дні, бо був сильно побитий. У чорному, з хрестом на грудях, Йосип Сліпий нахилився наді мною: "Юначе, за що тебе так?". Йому приносили передачі, а він: "Усе тому юнакові, його треба підтримати".
9 травня 1945 року Михайла допитували востаннє. А вже за тиждень за участь в УПА дали 20 років каторги.
— Привезли на будівництво залізниці під Норильськом. Конвоїри так знущалися, що ми вирішили тікати, але знайшовся зрадник. Нас забрали до тюрми.
Звідти Пшенишняк потрапив до 6-го виправного табору, а потім — у 3-й гірничий трудовий, працював у кар"єрі, видобував каміння.
По смерті Сталіна влітку 1953-го політичні відмовилися виходити на роботу, розпочалося Норильське повстання. Тоді строки переглянули. Каторгу Михайлові замінили на поселення, й 1958 року він повернувся на Тернопільщину, одружився з Орисею. Та за доносом про порушення паспортного режиму знову заарештували. Засудили до чотирьох років й відправили до Кустаная в Казахстан.
У кімнаті дзвонить телефон. Михайло Тарасович здригається, але продовжує:
— Через півтора року вирок скасували. Я поїхав у Підгайці й забрав дружину.
На Тернопільщину Михайло Пшенишняк повернувся 1964-го з двома доньками: 6-річною Ганною та Оксаною, 2 роки. Тоді ж народилася Ольга, 1973-го — Василь. Усі живуть у навколишніх селах. Старша донька господарює вдома, Оксана — музичний вихователь у дитячому садку, Ольга — техпрацівниця у школі, син працює на столярці.
3 
35413
Коментарі