Ексклюзиви
Четвер, 23 серпня 2007 07:04

Михайла Пшенишняка тричі водили на розстріл

82-річний Михайло Тарасович Пшенишняк із Орисею Антонівною, 76 років, 2008-го святкуватимуть золоте весілля. Вони побралися, коли Михайло повернувся з норильських концтаборів, 1958-го. Жителя містечка Підгайці Тернопільської області за службу в Українській повстанській армії після війни засудили до 20 років каторги.

Хату Михайла Пшенишняка показали одразу. У Підгайцях усі знають столярку, де він працює з сином Василем, 34 роки. Повертаю до хати, кругом рясніють жовті квіти. Назустріч виходить господар. Михайло Тарасович невисокого зросту, сутулуватий. Йде босоніж по ще мокрому від роси споришу.

— Ми в хаті ремонт зробили, ще фарба не вивітрилася. Може, сядемо під виноградом? — пропонує він.

Слідом виходить невисока сива жінка.

— Моя дружина Орися Антонівна, — представляє господар. І додає: — Йдемо-таки до хати, там спокійніше.

— Цей образ Богоматері дістався від бабці, — показує жінка на ікону.— Великої цінності він не має, бо немальований. У хаті, де є ікона з Богородицею, яка годує немовля, ніколи не буде голоду.

Михайло Тарасович дістає фотографії. Розкладає їх на столі й починає розповідь: "Тут мені 18, — показує на хлопця в шинелі. Це під час навчання 1943 року в підстаршинській школі на Львівщині".

Старший брат Михайла Іван — на псевдо Циган — був членом Тернопільського проводу ОУН, у війну пропав безвісти. На початку Другої світової він відправив Михайла на вишкіл.

— У цей час на Західну Україну прийшли москалі. Школу розформували, і я попав у курінь Шугая з сотні "Свобода". Коли її розбили, ми перейшли фронт до Рогатина, — пригадуючи події, чоловік хвилюється. — У липні 1944-го, коли Роман Шухевич організував розвідчо-пропагандистську сотню, пішли на Волинь. Нас було 130 файно вишколених хлопців. Я хоч і не мав освіти, був санітаром. Допомагав лікареві-узбеку під час операцій.

До кімнати заходить онука-школярка Настуся і ставить на стіл тацю з  чаєм. "Це спеціальний бабусин збір трав", — каже дівчинка. Швидко залишає кімнату, щоб не заважати розмові.

Дістав гранату, перехрестився і висмикнув запал, та вона не вибухнула

1944-го  пошарпана в боях сотня Михайла Тарасовича повернулася на Львівщину. Вояки жили в лісі, в землянках.

— Щомісяця міняли дислокацію, аби руські не рознюхали. Якось довго ганяли лісами, то навіть забули смак хліба, збирали чорниці й малину, — веде далі чоловік. — У грудні сотню розформували по роях і розкидали по районах. У березні наказали дістатися Гутиська Пинярського. Зібралося чоловік 70, а ввечері село оточили москалі. Двох наших поранило. Я сховався в дошках, та НКВД підпалило хату. Дістав гранату, перехрестився і висмикнув запал, та вона не вибухнула. Відстрілюючись, вискочив із вогню. І тут на мене навалилися. Били-місили, як болото. Уранці з собаками погнали на Броди.

Пані Орися сидить поряд із чоловіком. У розмову не втручається. Пшенишняк розповідає тихо, але впевнено. Згадує, як до камери арештованих напхали, мов оселедців.

— На допити забирали щоночі й тлумили, доки тримався на ногах. Непритомного приносили до камери, — розповідає Михайло Тарасович. — Я аж опух від побоїв. Допитувалися: "Де був? Хто їсти давав?". Слідчий тричі водив мене на розстріл. Підводив до величезної могили, де на дні лежали трупи, і стріляв повз. Я раз не стримався: "Що, не можеш встрілити? Бий у голову!". А він: "Сам подохнеш". Я лише зізнався, що з Підгайців, і назвав прізвище. НКВД це запам"ятало, й 1949-го батьків та сестру заарештували і вислали до Сибіру. Повернулися лише через 10 років.

На Великдень арештантів повезли до львівської тюрми, де Пшенишняк познайомився з Йосипом Сліпим.

— Пам"ятаю, конвоїр відкрив двері та крикнув: "Слепой, принимай еще одного". Камера була маленька, сиділо в ній четверо. Я погано пам"ятаю ті дні, бо був сильно побитий. У чорному, з хрестом на грудях, Йосип Сліпий нахилився наді мною: "Юначе, за що тебе так?". Йому приносили передачі, а він: "Усе тому юнакові, його треба підтримати".

9 травня 1945 року Михайла допитували востаннє. А вже за тиждень за участь в УПА дали 20 років каторги.

— Привезли на будівництво залізниці під Норильськом. Конвоїри так знущалися, що ми вирішили тікати, але знайшовся зрадник. Нас забрали до тюрми.

Звідти Пшенишняк потрапив до 6-го виправного табору, а потім — у 3-й гірничий трудовий, працював у кар"єрі, видобував каміння.

По смерті Сталіна влітку 1953-го політичні відмовилися виходити на роботу, розпочалося Норильське повстання. Тоді строки переглянули. Каторгу Михайлові замінили на поселення, й 1958 року він повернувся на Тернопільщину, одружився з Орисею. Та за доносом про порушення паспортного режиму знову заарештували. Засудили до чотирьох років й відправили до Кустаная в Казахстан.

У кімнаті дзвонить телефон. Михайло Тарасович здригається, але продовжує:

— Через півтора року вирок скасували. Я поїхав у Підгайці й забрав дружину.

На Тернопільщину Михайло Пшенишняк повернувся 1964-го з двома доньками: 6-річною Ганною та Оксаною, 2 роки. Тоді ж народилася Ольга, 1973-го — Василь. Усі живуть у навколишніх селах. Старша донька господарює вдома, Оксана — музичний вихователь у дитячому садку, Ольга — техпрацівниця у школі, син працює на столярці.

Зараз ви читаєте новину «Михайла Пшенишняка тричі водили на розстріл». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1132
Голосування Фінальна частина футбольного Євро - головна спортивна подія 2021 року. Як виступить на турнірі збірна України?
  • 1) не вийде з групи
  • 2) дійде до 1/8 фіналу
  • 3) дійде до 1/4 фіналу
  • 4) дійде до 1/2 фіналу
  • 5) дійде до фіналу
  • 6) стане чемпіоном
Переглянути