— Ви до нас їдете? Певно, хочете на весілля господиню замовити. У нас їх зо 20. Воно так із діда-прадіда повелося, ще моя бабця покійна знана кухарка була. От передають одна одній свої кулінарні секрети, — по обіді в п'ятницю 20 вересня 70-річний Іван Петрович із селища Дашава Стрийського району Львівщини сідає у маршрутку на зупинці в райцентрі.
Зі Львова до Дашави їхати понад 2 год. Буси курсують що 40 хв. У селищі більш як 2300 жителів. Є сільська рада, школа, спортивний клуб, у центрі кілька крамниць. Сюди приїжджають клієнти не лише із сусідніх сіл та Стрия, а й зі Львова. Улітку та восени господині не пропускають жодної суботи.
— Брат сина женив. Надворі спека. Замовили м'ясне у Куликові на Жовківщині. Доки до ресторану довезли, воно засмерділося. Побігли на базар по нове. Я йому кажу: "До Дашави треба було їхати. Наші дівчата все на совість роблять," — біля пам'ятника Михайлові Грушевському в центрі селища показує, як пройти до млина. Неподалік живе весільна господиня Оксана Білінська, 40 років. Її у Дашаві називають найкращою. Бере від 500 грн. Окрім готування страв, може працювати тамадою, плете весільний вінок — "долю".
— Про таких, як я, говорять: "Гени пальцем не роздавиш". Бабця покійна була добра господиня, — показує фотографії весільних тортів, оздоблених квітами. — Коли я вчилася у другому класі, мама потрапила до лікарні. Я приготувала їй тістечка, мама похвалила. Відтоді пекла кожен день. Іще дівчиною йшла готувати на весіллях, завжди була близько до кухарки. Не люблю, коли мені допомагають. Не вмію роздавати завдання, краще зроблю сама.
Розливає гарячий борщ у глиняні миски. На тарілках лежать млинці з картопляним пюре.
— Щоразу переживаю: вистачить — не вистачить. Якось до борщу пекли рогалики з м'ясом. Довірила двом жінкам. Питають, чи можна попробувати. Дозволила. В кінці перераховуємо — мало бути 200, а є 137. Мусили допікати. М'ясо взяли з холодцю. Таке більше не повторювалося. Якщо будуть серйозні форс-мажори, господиня не витримає конкуренції. Я суперниць не маю. На кожен товар є свій покупець. Як правило, до мене приходять клієнти, які гуляли на весіллі, де я готувала.
Приносить із кухні домашнє виноградне вино. На смак солодке, наче сік.
— Пляцки печу без рецепта — в мене рука набита. Усі інгредієнти даю на око. На 100 людей треба 20-25 штук. Це забирає три-чотири дні. У середньому на один пляцок іде 100 гривень. Прошу, аби давали свої продукти. Ніколи не беру завдатку. Буває, готую в кредит. Інколи у тих клопотах забувають заплатити. Приходять через тиждень-два, за місяць. Як печу, відчуваю, що за клієнти. Якщо легко, то добрі. А інколи мучиш-мучиш, дається важко. Одна родина за два роки на сім забав запросила. Коли готую весілля, домашнім наперед щось варю. Можуть цілий тиждень їсти відбивні чи вареники.
Із 51-річною Олесею Лесів зустрічаємося у її м'ясному магазині в центрі селища. На прилавках-холодильниках лежать шинка, шпондер, ковбаси, рулети. Вона 25 років господарювала на весіллях. Зараз готує тільки м'ясні страви.
— 68 весіль обслужила, — розказує. — Син Ігор з шостого класу ходив зі мною, був офіціантом, оформляв фуршети. Він, напевно, єдиний весільний господар у Дашаві. Інколи замовляють на рік наперед. Своєї худоби не тримаємо, беремо м'ясо в селян. Якщо не мають, купуємо у фермерів. У понеділок починаємо заготовлювати, аби у четвер закоптити. На гостині зазвичай з'їдають менше, ніж після неї. Треба усім могоричі рознести. Якщо роблять забаву вдома, стараються свиню зарізати. У ресторан на 100 чоловік беруть 15 кілограмів м'ясного. Тепер попит на копчене, а не вуджене. Користуємося натуральними приправами, — показує пластикову коробочку зі скибочками сушеного часнику. — Удома готую коронну страву — вареники з фасолею. На весілля — кров'янку.
Найстаршою весільною господинею у Дашаві є 72-річна Марія Турчак. Востаннє готувала два роки тому, коли одружувався її онук.
— Шо тепер весілля робити? Колись півмісяця перед забавою не спали. Тиждень робили шалаш — треба було позичити гуми, столи, стойки, накриття. На забаву пекли 120 пляцків. Маю дві чи три книжки з рецептами. Гуляли три дні. В п'ятницю викуп сорочки, у суботу — весілля, в неділю — поправини. Куповану горілку пили тільки на другий день, брали 13 ящиків. В інші дні пили самогонку. Потім тиждень розбирали те все. У Дашаві є трохи господинь. Бо варто одному щось почати, зараз всі за ту справу беруться.
За клієнта можуть побитися
У селі Лапаївка Пустомитівського району піді Львовом господині печуть солодке на весілля. Конкуренток близько десятка.
— Найбільше у нас розвернулася пані Слава, яка живе одразу біля дороги, — розповідає тутешня Марія Клим, 48 років. — Починала бізнес із чоловіком. Тепер при хаті мають цілий цех, працівників наймають. Пляцки дають у спеціальних картонних коробках, у корзинки гостям нарізують. Але крем робить зі спреду. У Наталі через хату солодке дорожче, зате крем зі справжнього масла. До неї йдуть заможніші клієнти.
У селищі Куликів Жовківського району на забаву готують ковбасу, шинку, м'ясні рулети. Майже на всіх подвір'ях стоять коптильні, кожен господар має свій рецепт.
— У нас ковбасу можна замовити за тиждень до весілля, — говорить місцева Марія, 62 роки. — Якщо один ґазда не встигне, другий зробить. Тут за клієнта можуть і побитися. Але треба у старших питати — вони найкраще роблять, душу вкладають.
2 
1
Коментарі
1