"Карать, колоть осетин без пощады, сжечь все их жилища и затем привести к присяге", — наказував своїм військам російський генерал-лейтенант Павло Цицианов 1804 року. Генерал за походженням був грузинським князем Цицианішвілі. У підкоренні осетинів росіяни та грузини були союзниками.
За царювання Катерини ІІ Росія після кількох перемог над турками й підкорення Кримського ханства отримала Кавказ у свою сферу впливів. У той час існували три грузинські держави: Картлі-Кахетинське й Імеретинське царства та Мегрельське князівство. Православні країни були затиснуті між мусульманськими Османською імперією й Персією на півдні та сході та войовничими гірськими народами на півночі: абхазами, кабардинцями, осетинами, інгушами, чеченцями та дагестанцями. 1783 року на прохання картлі-кахетинського царя над його державою — нинішньою Центрально-Східною Грузією — було встановлено російський протекторат. Велика імперія зобов"язалася боронити маленьке царство від нападів мусульманських сусідів. Та по смерті царя Георгія XII імператор Павло I, син Катерини II, на початку 1801 року видає маніфест про приєднання цієї країни до Росії як однієї з провінцій імперії. Попервах грузинське дворянство пручалося. Але коли російський намісник депортував у глиб імперії представників царської династії Багратіоні, спротив швидко згас. Зрештою, грузинська аристократія своїх привілеїв не втрачала.
1803-го під протекторат Росії переходить Мегрельське князівство, на заході сучасної Грузії. А наступного року той самий генерал Цицианов-Цицианішвілі вводить російські війська до Кутаїсі — столиці Імеретинського царства. Його правителя Соломона II змушує стати васалом Петербурга. 1811-го державу перетворено на Імеретинську область, а невдовзі в Кутаїську губернію. Цар Соломон II утікає до турецьких володінь.
Остаточно закріпитися у Грузії Російській імперії не давали гірські народи Північного Кавказу. Вони не хотіли визнавати над собою її влади. "Прорубати коридор" через Кавказький хребет у силу географічних причин найлегше було через землі осетинів, які жили по обидва боки.
1784 року неподалік осетинського поселення Дзауджикау на межі з інгушами росіяни закладають фортецю Владикавказ — нинішню столицю Північної Осетії. Від неї починають прокладати 208-кілометровий шлях до Тифліса (Тбілісі). Ця дорога отримала назву Воєнно-грузинської, бо її будівництво та й пересування нею ще кілька десятиліть не обходилося без війни.
Розбиті у відкритому бою осетини, що жили спільнотами-поселеннями в гірських ущелинах по обидва боки Кавказького хребта, починають партизанську війну. Через постійні засідки й набіги російські війська змушені відступити. А 1809-го царські генерали укладають із осетинськими старшинами договір. Ті навіть отримують право брати мито з російських, грузинських і вірменських купців, що пересуваються Воєнно-грузинською дорогою. Самі натомість можуть закуповувати деякі товари за фіксованими цінами.
Острые камни в куски изорвали ее тело
Сплачувати податок кільком десяткам тисяч горців імперія не збиралася. Тож проти "хищных осетин", як тоді писали, знову й знову висилають каральні експедиції, аби припинити їхні "шалости" і змусити підкоритися імперії. "Однажды, когда казаки взбирались на голый утес, из-за камней вдруг выскочила молодая осетинка и, как разъяренная тигрица, обхватила первого попавшегося ей казака, напрягла все силы, чтобы вместе с ним низвергнуться в пропасть, — описував начальник штабу російської Кавказької армії Василь Потто. — Страшная борьба происходила на краю обрыва. Еще мгновенье — и осетинка свершила бы свой самоотверженный подвиг. Но силы ее истощились: она выпустила свою добычу из рук и одна полетела в бездонную пропасть, где острые камни в куски изорвали ее тело". Навіть потрапивши в оточення, "отчаянные головорезы не думали о сдаче, — писав у праці "Окончательное покорение Осетии" (1889) російський історик Віктор Чудінов, — пели во всю глотку веселые песни, неустанно бросали камни, издевались над нашими усилиями и, видимо, предпочитали смерть всякой пощаде".
Північних осетинів привів до покори інший зросійщений грузин — генерал Іван Абхазов. Їхніми союзниками в цій війні були інгуші й кабардинці. Південних осетинів підкорював російський генерал Павло Ренненкампф, естонський німець за походженням. Майже половину його 2-тисячної каральної експедиції становили грузинські ополченці.
Осетини скорилися Російській імперії 1830 року. Але потім іще кілька разів повставали: 1836 року в Північній Осетії, 1840–1841 та 1849-го — у Південній.
Дмитро ШУРХАЛО
Предки осетинів жили в Україні
Осетини себе називають "іронау". Вони є нащадками іраномовних скіфів і сарматів, що згодом злилися в народ аланів. Дві тисячі років тому вони заселяли все північне Причорномор"я, зокрема й нинішню Південну Україну. Це вони Дніпро назвали "Дніпром"— "велика ріка" мовою аланів, від якої походить сучасна осетинська. Під натиском готів і гунів територія аланів поступово звужується до Північного Кавказу. Там вони засновують потужну державу Аланію. Вона приймає християнство з Візантії та Грузії.
Після нашесть Батия і Тамерлана у XIII–XIV ст. народ опиняється на межі зникнення. Західні алани, обабіч гори Ельбрус, перейняли тюркську мову загарбників і дали початок сучасним карачаївцям і балкарцям. Уціліло лише кілька тисяч східних аланів, що сховалися в малодоступних ущелинах Кавказького хребта. Розростаючись, народ, якого сусіди починають називати осетинами, кілька століть поволі просувається у придатніші для життя передгірські рівнини. Як на північ, у бік Кабарди, так і на південь, де були грузинські держави Картлія й Імеретія.
"Малоземельность была причиной, что часть осетин переселились на южный склон Главного кавказского хребта и добровольно отдала себя в кабалу грузинских помещиков, — писав академік і генерал Микола Дубровін в "Истории войны и владычества русских на Кавказе" 1871 року. — Осетины стали крепостными князей Эриставовых и Мачабеловых (грузинська форма — Еріставі й Мачабелі. — "ГПУ"). Эти переселенцы и составляют население так называемых южных осетин и, в свою очередь, делятся также на многие общества, называемые по именам ущелий, ими обитаемых".
Термін "Південна Осетія" на заселені осетинами окраїни Картлії й Імеретії вперше почала вживати російська військова та цивільна адміністрація на початку XIX ст. Південноосетинські землі Росія згодом "прирізала" до Кутаїської та Тифліської губерній. Їхньою північною межею — приблизно Кавказьким хребтом — пролягає теперішній російсько-грузинський кордон.
3 
35413
Коментарі
8