"Абхазію зазвичай вважають невід"ємною частиною Російської держави, незважаючи на те, що жоден росіянин не може показатися у внутрішніх районах цієї країни без небезпеки для життя, — писав 1845-го німець Фрідріх Боденштенд. Він щойно повернувся зі своєї другої поїздки на Кавказ і видав працю "Горці Кавказу та їхні визвольні війни проти росіян". — Узагалі ж, — додає одразу, — без сумніву, російському цареві з його залізною витримкою вдасться нарешті, крок за кроком, насправді підкорити Абхазію, як він це вже зробив на папері".
"На папері" Абхазьке князівство "под верховным правительством, державою и защитою Российской империи" перебувало вже 35 років. А доти був майже 300-річний протекторат Османської імперії. Також переважно "паперовий", хоч у Сухумській фортеці і стояв турецький гарнізон. За цей час більшість абхазьких князів і дворян із православ"я перейшли в іслам і до своїх імен почали додавати шанобливе "бей". У простолюду ж у мішанині язичництва і християнства, яку він сповідував, з"явилися елементи ще одного віровизнання.
Маленькою країною між Кавказькими горами та чорноморським узбережжям століттями правила князівська династія Чачба (Шервашидзе у грузинській традиції). На зламі XVIII–XIX ст. князем Абхазії був Келешбей Чачба. "У разі воєнної загрози країні Келешбей за кілька годин виставляв добре озброєне 25-тисячне військо з артилерією, кіннотою і навіть флотом, — пише історик Станіслав Лакоба. — До 600 військових галер володаря постійно курсували вздовж Чорноморського узбережжя, тримаючи у страху жителів від Батума до Геленджика. А на початку XIX ст. Келешбей збудував 70-гарматний корабель і подарував його турецькому султанові".
Старший син правителя Асланбей одружився з місцевою князівною. Молодший Сефербей прийняв православ"я і побрався з донькою правителя сусіднього Мегрельського князівства. 1803-го ця країна на території сучасної Західної Грузії перебувала під російським протекторатом. Як опікунка малолітнього сина правила країною княгиня Ніно Дадіані. Вона овдовіла після того, як нагодувала свого чоловіка отруєною куркою. Незалежного Келешбея, що маневрував між росіянами та турками, княгиня Ніно боялася: хоч були вони сватами, абхазький князь не раз ходив походом на її володіння. Тож княгиня задумує посадити на абхазький трон свого зятя Сефербея, на якого сподівається мати вплив. Разом із ним та російськими військовими вони влаштовують змову проти 61-річного Келешбея. У травні 1808-го наймані вбивці підстерігають його неподалік Сухумської фортеці й убивають. Змовники одразу починають ширити чутки, що злочин скоїв законний спадкоємець престолу Асланбей. Княгиня Ніно Дадіані намовляє зятя звернутися до російського імператора, аби визнав його правителем Абхазії й узяв країну під свій протекторат.
1810 року після дводенного бомбардування із суден російський десант вибив із Сухумської фортеці турецький гарнізон. Асланбей спочатку втікає до родичів дружини, а потім до Туреччини і ще 20 років не дає спокою новим опікунам країни. Сефербей, у хрещенні Георгій, присягаючи Олександрові I, клянеться правити своїм народом "с правосудием и кротостью, отвращая оный от всяких предприятий, интересам его императорского величества противных". Того ж року з країни до Туреччини виселяються 5 тис. абхазів.
Майже не показуючись із Сухумської фортеці, де стояв російський гарнізон, Сефербей був князем Абхазії 11 років. Його син Михаїл Чачба, який правив понад чотири десятиліття, зумів запанувати над країною. Та відразу по закінченні Кавказької війни, у червні 1864-го, указом із Петербурга Абхазьке князівство — останнє на Кавказі — скасовано й перейменовано на Сухумський військовий відділ. Хворого правителя висилають до Воронежа. Упродовж півстоліття російського протекторату через постійні повстання, каральні експедиції та виселення чисельність абхазів завмирає на позначці приблизно 100 тис.
Княгиня овдовіла після того, як нагодувала чоловіка отруєною куркою
Прислані російські чиновники до місцевих ставляться зверхньо і вимагають покори. "В абхазів абсолютно відсутнє почуття улесливості й вони ненавидять кожного, хто до них ставиться з погордою і зневажливо, — писав згодом син покійного правителя князь Георгій Чачба. — Дільничний начальник, якийсь Ізмайлов, вимагав на зібранні, у полі, щоб йому відповідали, знімаючи шапку. Один із присутніх на прізвище Мікамба, відповів, що "ми шапки знімаємо лише в церкві, а святого Ізмайло ми ще не знаємо". За зухвалу відповідь він був арештований і відсидів у Сухумській фортеці декілька місяців". 1866-го Абхазія повстає. 20-річного князя Георгія Чачба проголошують правителем країни. Невдовзі росіяни його вишлють до Оренбурга.
Російські каральні експедиції дістаються до найвіддаленіших гірських ущелин Абхазії, де жили найнепокірніші абхазькі роди. Виганяють звідти все населення до узбережжя. Із сухумського порту турецькі пароплави перевозять абхазів до портів Османської імперії. Багато старих і дітей гинуть дорогою, та ще більше — коли султанський уряд розселяє вигнанців на пустинних, майже непридатних до життя землях.
Тоді батьківщину покинули більш ніж 20 тис. абхазів — майже чверть народу. Ще понад 30 тис. — після Російсько-турецької війни 1877–1878-го. Коли вона почалася, абхази знову повстали. Російська влада втихомирює край так, що абхазів у ньому лишається лише два острівці.
Спорожнілі землі російський уряд починає ділити між чиновниками й роздавати переселенцям із російських і грузинських губерній, а також християнам, що втекли з турецьких володінь — грекам, болгарам, вірменам. "До цієї країни нахлинули люди різних народів, але ніхто, крім наших імеретинців і мегрелів (групи грузинів. — "ГПУ"), і греків, не міг освоїтися на місцевих землях", — писала грузинська газета "Дроеба" 1883-го. "За землі Сухумського відділу обривали одне одному вуха і старе, і мале. І піп, і люд присвоювали собі садиби нещасних абхазів", — подавав у цей час тбіліський журнал "Иверия". Абхазія стає мішаниною народів. Тут з"являються навіть естонські поселенці. У кінці XIX ст. абхази ще становили понад половину населення краю. У середині 1920-х — лише трохи більше четвертини.
Нині їх на своїй батьківщині живе майже 95 тис. Приблизно стільки ж, як 200 років тому, коли російський солдат уперше вийшов із човна на берег коло Сухумської фортеці.
В Абхазькій АРСР корінний народ був меншиною
1989-го із 525 тис. населення Абхазької АРСР, що входила до Грузинської РСР, абхази становили 93,3 тис. — 17,8%. Грузинів там жило 240 тис. — 45,7%. Росіян і вірмен було майже порівну: відповідно 74,9 тис. (14,4%) та 76,5 тис. (14,6%).
Після грузино-абхазької війни 1992–1993 років населення Абхазії скоротилося більш ніж наполовину. Її, зокрема, покинули понад 200 тис. грузинів. Нині найчисельнішою меншиною в самопроголошеній республіці є вірмени. 2003 року їх там жило майже 45 тис. — близько 21%. Далі йдуть росіяни — 23,5 тис. — майже 11%. Абхази в Абхазії тепер становлять приблизно 44%. Не за рахунок приросту — порівняно із 1989-м їх збільшилось усього на півтори тисячі осіб — а відтоку інших народів.
2 
35413
Коментарі
6