"Курбаса і Куліша голими витягли з трюму баржі. Розстріляли на палубі, прив'язали до ніг вантаж і спустили під лід Білого моря", — описував у 1980-х свій сон актор і в'язень Соловецького табору Йосип Гірняк. Йому вдалося відбути покарання і втекти з СРСР. Та навіть через 50 років після табору йому не давала спокою доля його друзів, режисера Леся Курбаса і драматурга Миколи Куліша.
На Соловецьких островах у Білому морі — за 160 км від полярного кола — до 1923 року діяв монастир. Радянська влада перетворила його на табір особливого призначення. Засуджені працювали на лісозаготівлях, прокладали залізничні колії та будували Біломорсько-Балтійський канал.
Серед в'язнів було багато українських письменників, науковців, митців, політичних діячів, робітників та селян. Потрапляли у табір за сфабрикованими звинуваченнями в націоналістичній, шпигунській та антирадянській діяльності. Особливо багато впливових українців опинилися на Соловках у першій половині 1930-х. Серед них — Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер'ян Поліщук, Микола Зеров, Павло Филипович, Володимир Чехівський, Олекса Слісаренко, Марко Вороний.
Улітку 1937 року в таборі відбувається посилення режиму. Більшість в'язнів переводять до новозбудованої тюрми. Перед тим проводять обшуки, відбирають книжки й папери. Закривають табірну бібліотеку, розпускають театр і скасовують культурні заходи.
У частини засуджених завершуються терміни покарання. Та влада не хоче повернення активних українців на Батьківщину. До них у камери підсилають агентів, які збирають компрометуючі матеріали. На основі цих відомостей заводять тюремні справи. Якщо сексотам нічого не вдається добути, то беруть за основу для справи довідки, по яких засудили попередній раз.
1937-го у СРСР починається тотальний терор. У серпні з'являється спеціальна директива, що запроваджує репресивну операцію стосовно в'язнів. Їх після формального погодження з "трійками" мають розстріляти. Для Соловецької тюрми встановлюють план — 1,2 тис. жертв.
Керівництво установи готує інформацію на 1116 в'язнів. Справи передають на розгляд особливої "трійки" Управління НКВД по Ленінградській області. "Трійка" — орган позасудового винесення вироків, що складається з начальника підрозділу НКВД, секретаря обкому партії і прокурора — розглядає не кожну справу окремо, а списки — розстрільні протоколи.
На Соловках стає відомо про вивезення великої групи в'язнів. Але куди їх забирають, ніхто не знає. Тому починають переказувати багато легенд. Зароджується переказ, що потонули в Білому морі. Цим тлумачать раптову втрату зв'язку з такою великою кількістю людей.
"Нас було в камері семеро, у тому числі Лесь Курбас, — згадував 2001-го один із останніх живих соловецьких в'язнів Павло Монаков. — Чудова людина, він мав колосальний авторитет серед ув'язнених. На Соловках сиділо багато українців, і всі вони ходили до нього за порадою або просто поговорити. Він справляв на людей заспокійливе враження. Хоч сам був дуже швидкий, енергійний".
На Соловках діє неписане правило: якщо в камеру до когось приходять гості, інші виходять або відвертаються, щоб не заважати розмові.
"Якось я пік картоплю в грубці, коли до Леся Курбаса прийшов Рак-Михайловський. У них почалася розмова, і я вийшов. Потім згадав, що картопля може згоріти. Повернувся і став свідком того, як Рак-Михайловський сказав Курбасу: "Якби Сталін пішов шляхом Леніна, доля країни була б іншою". Курбас обняв співрозмовника за плечі і сказав: "Комунізм несумісний з природою людини, як вогонь — з водою".
Якось під час вечірньої перевірки Павло Монаков помічає на охоронцеві чоботи Леся Курбаса. Вони із застібками, видно, привезені із-за кордону. В'язень не витримує і хоче дізнатися, чому охоронець відібрав взуття у режисера. Інші стримують Монакова, щоб не постраждав за зухвалість. Та починають здогадуватися, що режисера вже немає серед живих. Але про обставини його загибелі ніхто не знає.
Групу соловецьких в'язнів, приречених на розстріл, на поромі везуть до міста Кем — нині Республіка Карелія в Росії. Звідти залізницею переміщують на південь. Зупиняються за 250 км, у селищі Медвежа Гора — нині Медвеж'єгорськ. Розміщують у слідчому ізоляторі.
Заступникові начальника адміністративно-господарського управління НКВД Ленінградської області капітану держбезпеки Михайлу Матвєєву доручають виконати розстріл 1111 людей. Один із засуджених до смертної кари загинув у дорозі, чотирьох повернули у тюрми. 27 жовтня 1937 року Матвєєв разом з першою партією — 207 в'язнів, їде в урочище Сандармох біля Медвежої Гори. Там їх розстрілює.
Деякі намагаються тікати і нападають на конвой. Тому під час розстрілів решти 1–4 листопада охорону посилюють. Починають ще в ізоляторі роздягати засуджених до білизни, зв'язують руки й ноги, затикають кляпом рота. Рядами кладуть на кузов вантажівки і везуть на місце розстрілу. Вбиває їх особисто Матвєєв.
Родичам брехали про місце загибелі
Лише після смерті Йосипа Сталіна 1953-го влада починає відповідати на запити родичів розстріляних 1937 року соловецьких в'язнів. Та відписують не справжні причини, час та місце смерті. Повідомляють про кончину від найпоширеніших хвороб, і переважно під час Другої світової війни.
Історики наближаються до правди після виявлення в архіві копій розстрільних списків соловецьких в'язнів 1994-го. Встановлюють особи 203 українців, які відбували покарання на Соловках і були розстріляні.
Ще три роки витрачають на пошуки масових поховань. Місце розстрілу називають Сандармох — за назвою хутора, розташованого поблизу. В урочищі виявляють ями розміром 4х4 м. Навколо них — дорогу, по якій, ймовірно, розставляли конвой під час убивств.
Там вбивали не лише засуджених із Соловків. Загалом у Сандармоху розстріляли понад 9,5 тис. людей.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
3 
1
Коментарі