"Викладав Грушевський страшенно нудно"

2

УКРАЇНСЬКІ НАУКОВІ КУРСИ ВІДБУЛИСЯ У ЛЬВОВІ В ЧЕРВНІ–ЛИПНІ 1904 РОКУ. СЕРЕД 135 СЛУХАЧІВ НАЛІЧУВАЛИ КІЛЬКА ДЕСЯТКІВ УКРАЇНЦІВ ІЗ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

"ВЕСНОЮ 1904 РОКУ ДІЙШЛА ДО ПЕТЕРБУРГА ВІСТКА, ЩО ТОВАРИСТВО ПРИХИЛЬНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ, ЛІТЕРАТУРИ І ШТУКИ У ЛЬВОВІ, ДЕ ГОЛОВОЮ БУВ ПРОФЕСОР МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ, ОГОЛОСИЛО НА ЛІТО УКРАЇНСЬКІ УНІВЕРСИТЕТСЬКІ КУРСИ, НА ЯКІ ЗАКЛИКАЛО МОЛОДЬ ІЗ РОСІЙСЬКОЇ УКРАЇНИ, – пише у спогадах історик, а тоді студент історико-філологічного факультету Санкт-Петербурзького університету Дмитро Дорошенко. – Я вирішив поїхати на ці курси".

Провести під час "вакацій" – канікул – українські наукові курси професорові кафедри історії Львівського університету Михайлові Грушевському запропонували колеги з Києва. Адже на Наддніпрянщині, що належала до Російської імперії, українське наукове й культурне життя було фактично під забороною. Інша була ситуація на Галичині, частині Австро-Угорської імперії. Ще з 1867 року тут діяла конституція. У Львівському університеті працювали сім кафедр з українською – "руською", як тоді казали – мовою викладання. На решті предмети читали польською – більшість у галицьких містах становили поляки.

Курси могли би стати першим кроком для створення в місті винятково українського університету. Організацією лекцій зайнялося нещодавно створене Товариство прихильників української науки, літератури і штуки – тобто мистецтва. Його головою був Михайло Грушевський, секретарем – його дружина Марія, заступником голови – письменник Іван Франко, помічником секретаря – фольклорист Володимир Гнатюк. "Між Грушевським і Франком 1904-го і ближчими роками відносини були дружні, вони відвідували себе (жили поряд) і радилися у всіх справах. Я часто заходив до Грушевського в питаннях своїх робіт – він завжди ввічливо вислуховував мене, хоч був перевантажений роботою і деякий час навіть хворий нервами", – пише історик Іван Крип'якевич, тоді студент філософського факультету.

На початку літа 1904-го в галицьких газетах з'явилося оголошення: "В днях 23 червня до 20 липня відбудуться систематичні курси наукові у Львові, в великій сали готелю Belle vue".

"УСПІХ ЦИХ КУРСІВ МОЖЕ БУТИ ФАКТОМ ДУЖЕ ЗНАМЕННИМ ДЛЯ НАШОГО КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ, як доказ зрілості справи національної вищої школи, не кажучи вже, що успіх сеї першої проби буде певно тільки початком організації дальших і ширших курсів того роду", – писала львівська щоденна газета "Діло".

Запрошення на лекції коштувало 2,5 австрійської крони – приблизно стільки ж, як півкілограма хорошого чаю. До участі в навчанні зголосилися 135 слухачів. Близько третини з них – гості з підросійської України. "У нас іще скрізь відбувалися по високих школах іспити. Це було причиною, чому на курси поїхало значно менше людей, ніж хотіло. Я сам, щоб попасти на курси, мусів відкласти пару своїх курсів на осінь", – згадує Дмитро Дорошенко. А далі описує свої перші враження від "закордонного" Львова: "Вузенькі, покручені вулички, якими їхали ми з Підзамча (залізнична станція на в'їзді до міста зі сторони Росії. – "Країна"), оті мізерні жидів­ські крамнички з їх польськими написами здалися нам такими провінціяльними, в порівнянні до Києва з його широкими розлогими вулицями, пишними бульварами, величними церквами з їх золотими банями, з густою зеленню міських парків".

Організатори курсів не забезпечували гостей проживанням. Тож Дорошенко з товаришами мусили шукати собі помешкання. Перша господиня-полька, дізнавшись, що до неї хочуть вселитися українці, заявила: не прийме "гайдамаків". Тоді наддніпрянців погодився забрати до себе Іван Франко. Та щойно вони приїхали до його будинку, як дружина письменника, що страждала на психічні розлади, вказала студентам на двері: "Вона почала оповідати, що в неї недавно замешкали дві панни з Чернігова, так це були такі невиховані, "не хтіли у неї й шклянки молока випити", і пані Франкова скваліфікувала їх таким словом, що всі почервоніли й зрозуміли, що мешкати у Франка не випадає". Врешті-решт зупинилися в кімнатці з одним ліжком неподалік центру міста.

23 червня о 9.30 в актовому залі готелю Belle vue на вул. ­Карла Людвига – тепер торговельний центр "­Опера-пасаж" на проспекті Свободи – відбулося відкриття занять. Першим слово взяв Михайло Грушевський. Розповів, що ідея створення українського вищого навчального закладу виникла ще за часів Володимира Великого, у?Х ст.

– ДАТИ МОЖЛИВІСТЬ НАШИМ ЗЕМЛЯКАМ ІЗ РОСІЇ, ПОЗБАВЛЕНИМ ВПОВНІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ, ПРОСЛУХАТИ СИСТЕМАТИЧНІ КУРСИ В УКРАЇНСЬКО-РУСЬКІЙ МОВІ З НАЙВАЖНІШИХ СУСПІЛЬНИХ ДИСЦИПЛІН, – перелічував завдання занять Михайло Грушевський. – Дати ряд курсів із деяких наук, не заступлених у програмах тутешніх вищих шкіл, а дуже важних з нашого національного становища. Помогти приготуванню наукових курсів у тих галузях україно­знавства, в яких таких курсів іще нема. В кінці – дати поле новим науковим силам для приготування до академічної діяльности. Осягнення сих цілей справді має чималу вагу для поступу справи вищої української освіти й наукового розвитку, і тому треба бажати, аби ся перша проба, зроблена нашим Товариством, випала так, аби могла заохотити до дальшої організації подібних курсів в ширших розмірах.

Після цього Іван Франко зачитав вступну промову про еволюцію історії літератури як науки. Надалі лекції читали щодня, окрім суботи й неділі, – всього 25 днів. На навчання виділяли 3–4 год. на день – в сумі 90 год. занять. "Практика показувала, що 4 години викладів рішучо забагато, – писав згодом Грушевський. – І тим часом, як перші два тижні більшість слухачів ходили на всі виклади, в других двох тижнях, коли викладано денно по 4 години, а сила й увага слухачів дещо притупилися, не більше третини ходили на всі виклади, звичайно ж вибирали: ходили на перші дві або на останні дві години".

Грушевський прочитав серію лекцій "Огляд історії України-Руси". Розпочав оглядом території, яку заселяють українці, а завершив періодом формування козацтва у ХVІ ст. "Викладав Грушевський страшенно нудно, не давав ширших узагальнень, а переказував, і то дуже одноманітно, саму лишень фактичну історію: коли який князь панував, з ким воював або переговорював, – пише Дорошенко. – Читав із рукопису, якось монотонно і з незвичним для нас наголосом на кінці слів – наприклад "князя'", "віка'" і тому подібне. Ті з нас, що чули прекрасних лєкторів у Петербурзі або в Москві, були здивовані: ми сподівалися почути щось "нове", щось захоплююче, пориваюче, адже то була конституційна Австрія, можна було про все вільно говорити!"

На дев'ятій годині курсу лекцій професор мусив припинити виклад через поганий стан здоров'я. Його тему продовжив Стефан Томашівський короткою лекцією "З історії українсько-польських відносин ХVІІ століття". "Ставав спиною до слухачів, а обличчям до географічної мапи, на якій довго вишукував якусь річку чи якесь село. Він так знудив свою аудиторію, що за другим разом прийшли всього кілька слухачів", – згадує Дорошенко.

Найдовший – 18 год. – був курс лекцій Івана Франка "­Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця ХІХ століття". Більш як половину його присвятив новітній літературі – від "Енеїди" Івана Котляревського до Михайла Драгоманова. Зі спогадів Дорошенка: "Викладав спокійним рівним голосом, без зовнішніх ефектів. І хоч викладав старе українське письменство, але виклади були такі цікаві, такі глибокі змістом, що ми слухали з найбільшою увагою, не пропускаючи ні одної лєкції".

"КУРСИ НА МЕНЕ, МОЛОДОГО "АБІТУРІЄНТА" ГІМНАЗІЇ, НЕ ЗРОБИЛИ ОСОБЛИВОГО ВРАЖЕННЯ. Найбільш інтересно викладав Хведір Вовк", – занотував історик Іван Крип'якевич через 55 років. Федір Вовк, який на той час жив у Франції, зачитав 16-годин­ний курс з української етнографії. Окремо зупинився на антропології – розповів про фізіологічні відмінності українців від інших народів. Свої виступи ілюстрував малюнками і фотографіями. Окрім того, в його програму входили відвідини кількох музеїв і приватних збірок.

Запам'ятав заняття Вовка і Дорошенко: "Говорив він дуже тихим голосом, так, що треба було сідати ближче, щоб краще чути, але самі виклади були дуже живі й змістовні. Нам була дуже симпатична сама особа старого професора, і ми дуже тішилися, коли він часом ходив із нами на прогульку в околицях Львова і оповідав нам про пригоди зі свого життя. Іноді брав участь у наших прогульках і Франко, що був дуже простий і милий у товаристві".

Ще 12 год. слухачі практикувалися в українській граматиці під керівництвом Івана Брика. На ці заняття ходили переважно гості з Наддніпрянщини, які не мали змоги повноцінно вивчати рідну мову вдома.

"Грушевський відносився якось сухо-офіційно, тримався здалека, може, був невдоволений, що ми не зіслали йому чолобитні, – згадує бібліограф і перекладач Володимир Дорошенко, який тоді був студентом Московського університету. – Студинський тримався звисока й осторонь, пишаючись своїм становищем університетського професора й своїм походженням. Нижчим від себе він ніколи не подавав цілої руки, тільки два пальці. Зате просто й щиро, як старші товариші, ставилися до вас Вовк і Франко, зокрема Вовк, що був зовсім свій, та й був же ж він нашим земляком".

"ВАКАЦІЙНІ КУРСИ – НІЧОГО, ВИКЛАДИ ЙДУТЬ ПРАВИЛЬНО, ЗАПИСАНИХ ДОСИТЬ, АЛЕ ПОЗИТИВНОГО НЕБАГАТО. Писати не можу, колись хіба при побаченню оповім", – писав Михайло Грушевський у листі до літературознавця Сергія Єфремова. Вже на третій день після початку лекцій газета "Діло" опублікувала статтю, у якій розкритикувала організаторів. "Саме ініціювання цього діла, як не менш добір викладів заслуговують на повне признання. І побажати б лише, щоби руський загал виніс з того якнайбільше користі. Та минуло кілька днів, і показується, що не все так склалося, як повинно бути", – дорікав анонімний журналіст.

Перше, що обурило дописувача, – підбір "прелєґентів", тобто лекторів. Мовляв, у списку бракує таких достойних професорів, як мовознавець Олександр Колесса чи правник Станіслав Дністрянський. Організатори виправдовувалися на сторінках "Літературно-наукового вісника", який видавало Наукове товариство ім. Тараса Шевченка: "­Треба ж пам'ятати, що у нас, хвала Богу, є вже стільки учених, що запросити їх усіх до викладів попросту неможливо. Поляки не роблять подібних докорів своїм комітетам, хоч вони запросили з двох університетів лише кількох професорів, а не всіх. Всіх викладів наших курсів обчислено на 90, більше їх протягом місяця дати фізично неможливо, не ділячи курсів на факультети і групи. Вибрано певні групи наук, що складають певну заокруглену цілість, призначено до кожної по кілька прелєґентів".

Та найбільше журналіста здивував ранній час початку лекцій. Бо львів'яни, мовляв, першу половину дня звикли присвячувати роботі, а вже по обіді шукати собі інше заняття. Тож у гостей із Росії могло скластися враження, що галичани не використовують як слід надані їм в Австро-Угорській імперії свободи. "Професор Грушевський пояснив цю постанову у своїй інавгураційній промові тим, що ввечері було б неможливо держати правильні, кількагодинні курси, а також, що численніша участь широкої публіки мусіла б обнизити рівень викладів. У доктринерстві цього пояснення пересвідчився професор Грушевський, мабуть, вже за кілька днів. На курси ходить ледве пару десяток слухачів, а й між ними не всі дають запоруку, що науковий рівень викладів є забезпечений на своїх вершинах. Прямо моторошно стає на душі, коли один або другий із тих кільканадцятьох українських гостей, що прибули нароком з-за кордону слухати сих наукових викладів, дивується, що ми так мало користаємо… з конституції. Так, не користаємо, бо рано працюємо передовсім на хліб насущний. Пополудні або ввечері ми дуже раді користати, але що ж, науковий рівень викладів мусів би обнизитися!"

22 липня Грушевський зачитав завершальну промову "вакаційних" курсів. "Упорядники зовсім не подбали про те, щоб використати приїзд гостей з-за кордону для всебічного ознайомлення їх зі Львовом та взагалі з галицько-­українським життям, змаганнями й досягненнями братів-галичан, – підсумовував перебування у Львові Володимир Дорошенко. – Нас ніхто з них не познайомив ні з українським громадянством Львова, ні з пам'ятниками й цікавостями галицької столиці. Не влаштували вони ніяких зустрічей, на яких ми могли би познайомитися з нашими професорами й слухачами, та із ширшим громадянством. А ми самі якось не здогадалися чи просто не насмілилися представитися упорядникам курсів та своїм викладачам, і взагалі визначнішим особам з-поміж тодішнього українського громадянства Львова. Так ми й ходили, кажучи по-місцевому, "люзом", і нав'язували знайомства без відома й рекомендації Грушевського, з чого він, мабуть, був невдоволений. Але це сталося не так із нашої вини, як із вини організаторів. Їм, повторяю, не було часу з нами панькатися, але слід було заздалегідь призначити когось до такої місії".

Український університет у Львові так і не відкрили. Хоч 1912 року імператор Франц Йосиф І видав відповідне розпорядження. Втілити його завадив початок Першої світової війни

1558 АВСТРІЙСЬКИХ КРОН – БЛИЗЬКО $2200 НА СУЧАСНІ ГРОШІ – СТАНОВИВ БЮДЖЕТ УКРАЇНСЬКИХ НАУКОВИХ КУРСІВ ВЛІТКУ 1904 РОКУ У ЛЬВОВІ. З НИХ 1124 КРОНИ ПІШЛИ НА ГОНОРАРИ ЛЕКТОРАМ, 270 – НА ОРЕНДУ ЗАЛУ. 345 КРОН НАДІЙШЛИ З ВНЕСКІВ СЛУХАЧІВ, РЕШТУ ВИТРАТ ПОКРИЛО ТОВАРИСТВО ПРИХИЛЬНИКІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ, ЛІТЕРАТУРИ І ШТУКИ З ФОНДУ, ЩО ЗАПОЧАТКУВАВ НЕВІДОМИЙ МЕЦЕНАТ ІЗ ПІДРОСІЙСЬКОЇ УКРАЇНИ.

×