"Українки вміють чесно вмирати"

7

20 липня 1941 року, коли німці вже стояли під Києвом, її арештувало НКВС. У постанові значилося: "В настоящее время Старицкая-Черняховская германофильски настроена, ждет прихода немцев в Киев". Та навряд чи чекісти справді остерігалися якоїсь небезпеки від 73-річної жінки. Може, просто мстилися за попереднє життя й незалежну вдачу?

Людмила Старицька-Черняхівська народилася у дворянській родині. Батько - український письменник і театральний діяч Михайло Старицький. Рід свій вів від брата московського царя Івана ІІІ, князя Старицького. Мати - Софія Лисенко, також дворянка. Своїм предком Лисенки вважали полковника ???Лисенка Вовчугу?? з часів Хмельниччини. По цій лінії в роду був також турецький паша, що втік на Січ від гніву султана, - гілка Булюбашів. "Отже, як бачите, архібуржуазне, "проклятьем заклейменное", походження", - писала Людмила Михайлівна в автобіографії 1928 року.

Мова її дитинства - українська. З іноземних у сім'ї знали німецьку та французьку. Перший вірш 7-річна Люда написала німецькою. До 8 літ вчилася вдома. Грамоти її навчав материн брат, дядя Коля, - композитор Микола Лисенко. Тексти для диктантів вибирав із творів Нечуя-Левицького. І вчив грати на фортепіано. Вона любила брати несподівані музичні сполучення, а Лисенко цього не визнавав, казав:

- Людина, що бере в лівій руці до-фа-дієз, а в правій - сі-ре-ля, не буде здатна в житті ні до чого!

Потім Людмилу зі старшою сестрою Марією віддали до пансіону мадам Криницької й залишили там самих. Міські діти почали дражнити їх хохлушками. "Сестра моя старша цілі дні плакала, а я, як зле вовченя, мовчала, а вночі з лютою радістю марила про те, що коли виросту, то всім оцим кацапам видеру очі з лоба, випущу їм тельбухи і т. д. Така хижа ненависть підіймалася в душі проти насмішників, що тепер страшно згадувати", - писала згодом в автобіографії.

Приятелів, близьких за мовою і духом, знайшла собі пізніше. Передусім це - діти з родини Косачів, особливо Лариса - Леся Українка. Оксана Забужко вважає, що Людмила була найголовнішим адресатом Лесиних сповідей. Їхнє величезне листування загинуло 1920-го.

Уроки англійської Люда з Лесею брали в міс Копєйкіної - британки, що вийшла заміж за киянина. Сама міс Копєйкіна російської не знала, тож із ученицями спілкувалася французькою. 1895 року Люда й Леся по черзі ходили одна до одної готувати уроки. Якийсь час жили поруч. І їхні музеї тепер поруч - на вулиці Саксаганського, колишній Маріїнсько-Благовіщенській. Тут у будинку №93 Старицькі винаймали квартиру в Хондошків - другий поверх. Це був дерев'яний дім, господар якого з ревнощів застрелив дружину й через те помешкання здавали за дешево.

Це був дерев'яний дім, господар якого з ревнощів застрелив дружину й через те помешкання здавали за дешево

Михайло Старицький через своє меценатство - вклав гроші в перший професійний український театр - позбувся родового маєтку. На старість мусив заробляти на прожиток писанням романів для російських часописів - "у дві руки" з Людою. Бо вона таки успадкувала від батька перекладацький і письменницький хист. Так удвох вони створили трилогію "Богдан Хмельницкий". Її публікувала впродовж 1895-1897 роках газета "Московский листок".

Якось улітку 1899-го Людмила вже збиралась у відпустку, аж тут прийшов аванс за роман, який вони з батьком обіцяли одному московському журналу. Текст просили подати негайно - а він ще не початий, та й батька нема вдома. І Людмила за тиждень написала три розділи й вислала до Москви.

- Українки вміють чесно вмирати! - весело хвалилась після цього своїй приятельці Ларисі Косач.

Вони називали свою компанію - родини Старицьких, Лисенків і Косачів - Сполученими Штатами. Майбутня письменниця Валерія О'Коннор і Людмила ще в молодших класах гімназії написали лицарську віршовану драму й поставили вдома. Валерія грала рицаря з шаблею, сестра Маня - короля, а Люда - відьму-ворожку. У сьомому класі гімназії ставили вдома оперу "Євгеній Онегін": О'Коннор співала партію Тетяни, а Людмила - партію Ольги. Дівчата захоплювалися фехтуванням. Купили собі рапіри, маски, нагрудники й фехтували з хлопцями.

1888-го утворився літературний гурток "Плеяда". Проіснував до 1893-го. Сюди, окрім Лесі Українки, входили, зокрема, Володимир Самійленко, сестри Старицькі - Людмила й Оксана, майбутній Оксанин чоловік Іван Стешенко і студент-медик Олександр Черняхівський. Молоді "плеядівці" не лише писали власні твори та перекладали світову класику. Бувало, взимку всі разом ковзалися на горбатих київських вулицях - Володимирській, Паньківській. Спускалися вниз до їхньої Маріїнсько-Благовіщенської.

Й ось у вересні 1894 року гостра на язик Олена Пчілка пише про Людмилу Старицьку доньці Лесі Українці: "Люда думає вийти за Черняхівського. Якось за це літо вони більше зійшлись, і Люда цілком насмішливий тон з ним змінила на дуже прихильний. Справді, кажуть, виходить заміж за цього "ставного стовбура". Людин штрейх мене дивує! Я часто бачу Черняхівського й не чую од нього ні одного не те що умного, а хоть би не глупого слова. Зуби поблискують, як у здорового веприка. Страх як мені дивно стає з рішення тої Люди!"

Прихильність Люди до Черняхівського сердила й самого Старицького. Казав, що не зможе людям признатися, що це його зять. Мовляв, ми - Рюриковичі, а зять - простий попович. Спересердя Старицький навіть виставив із квартири жениха молодшої дочки Оксани Івана Стешенка - майбутнього міністра освіти за Центральної Ради.

Леся Косач писала матері: "Дивує мене Люда, їй-Богу. Я не можу зрозуміти такої психології, щоб вибирати чоловіка собі так, як шапку або черевики. Се вже щось не по нашій культурі!" Та Людмила таки невдовзі вийшла заміж за Черняхівського. І Леся була дружкою на їхньому весіллі в лютому 1896-го. Через чотири роки в Черняхівських народилася дочка Вероніка. "Це мій найкращий твір", - писала Людмила Михайлівна.

Дивує мене Люда, їй-Богу. Я не можу зрозуміти такої психології, щоб вибирати чоловіка собі так, як шапку або черевики. Се вже щось не по нашій культурі!

Після поразки Української Народної Республіки та її більшовицької окупації Старицька-Черняхівська не емігрувала, як немало інших діячів УНР. На сяке-таке життя заробляла перекладами. От їй замовили перекласти лібрето опери "Аїда" - але так, щоб ніде не було слова "цар".

- А як замінити - предсовнарком, чи що? - запитала.

1925 року вона читала у вузькому колі свою нову п'єсу "Переможці". У ній герой, щоб урятувати наймилішу людину, погоджується на провокацію спецслужб. Зрештою, за кілька років так і сталося. На інсценізованому в Харківському оперному театрі процесі сфабрикованої чекістами для розгрому старої української інтелігенції Спілки визволення України більшість звинувачених визнали себе винними. Щоб урятувати близьких. Учинив так і академік-літературознавець Сергій Єфремов, якому "призначили" роль лідера СВУ. Ясна річ, 1925-го Єфремов про це ще не знав. Та занотував у щоденнику, що п'єса хоч не дуже сильна, але це "документ нашого падлючого часу".

"Швидше Робінзон написав би на своїм острові роман чи драму, ніж можу це зробити я тут. Він принаймні мав і спокій, і час, і П'ятницю, а в нас ні спокою, ні часу, ні П'ятниці нема, - писала тоді ж із підрадянського Києва Людмила Старицька-Черняхівська в листі до Парижа історику й публіцисту Ількові Борщаку. - Папуг багато, але вони не розважають. Та годі вам писати про наше життя - ви його розуміти не зможете, як не можете розуміти "четвертаго измерения". Люди, що дозволяють тут собі розкіш залишатися чесними людьми, засуджені на страшне існування".

Серед 45 підсудних у справі Спілки визволення України була й 61-річна Людмила Старицька-Черняхівська. На процесі в березні-квітні 1930-го вона - у горжетці й із лорнеткою в руці - не раз переходила в наступ, відкидаючи обвинувачення. Іще перед тим, на одному з допитів, заявила:

- Тому що Україна, пригнічена 250-літнім пануванням російського царату, не надбала потрібних культурних вартостей, першим завданням, на мою думку, була й буде культурна праця. Що ж особисто до мене, то я вважаю за краще в міру сил моїх і можливостей працювати на придбання Україні культурних вартостей, ніж бути статистом у непевній політичній організації.

Слідчі казилися від її іронічних реплік. А на процесі експромтом, без помилки, вона цитувала світову літературу. Тим часом "Літературна газета" - попередниця "Літературної України" - громила Людмилу Старицьку-Черняхівську: "Ця колишня пані, що сумувала за "громадською діяльністю", лишившися біля "розбитого корабля", намагалася свій підмочений авторитет використати для контрреволюційного оброблення того літературного гуртка, що гуртувався навколо неї".

Вона так обороняла себе й чоловіка, професора-гістолога Київського університету, що суд ухвалив щодо Черняхівських на диво м'який вирок: вислати їх із Києва до Сталіно - теперішнього Донецька. Але друкуватися тепер вона вже не могла, навіть переклади. До Києва повернулися 1936 року. Жили на нинішній вул. Гончара, 31. Старицька-Черняхівська пішла працювати на швейну фабрику робітницею. На сцені Київської опери тим часом ішли "Аїда", "Чіо-Чіо-сан", "Ріґолетто" в її перекладах. Та дирекція вирішила не платити гонорарів опальній письменниці. Вона подала до суду й виграла.

Вона так обороняла себе й чоловіка, що суд ухвалив щодо Черняхівських на диво м'який вирок: вислати їх із Києва до Сталіно - теперішнього Донецька. Але друкуватися тепер вона вже не могла

Донька Вероніка - поетеса, перекладач із кількох європейських мов - в перші роки радянської влади вийшла заміж за німецького банкіра. Жила в Берліні, але за якийсь час повернулася до Києва. На свою погибель. Узимку 1938-го Вероніку Черняхівську заарештували. Звинувачення - шпигунство на користь Німеччини. Вирок - 10 років без права листування. Це означало розстріл. Але тоді про це ще не знали.

Була чутка, що Вероніка збожеволіла в ув'язненні. Олександра Черняхівського 1939-го ця звістка звела в могилу. А 72-річна Людмила Михайлівна не здавалася. Слала листи до Москви - Сталінові, Ворошилову, Калініну. Роздобула список жіночих таборів у Сибіру, почала надсилати туди продуктові посилки. Одна з них не повернулася із Томська. Вирішила, що донька там і поїхала її шукати. Безрезультатно: Вероніку розстріляли ще 22 вересня 1938-го в Києві.

Людмилу Старицьку-Черняхівську після арешту разом із сестрою Оксаною Стешенко вивезли вантажівкою до Харкова. Звідти в "товарняку" до Казахстану. Вона померла в дорозі у вересні 1941-го. Її тіло конвоїри викинули з арештантського вагона. Де саме й коли - достеменно невідомо. Як і те, чи є десь її могила.

×