Питання про Голодомор в Україні на засіданні Ліги Націй поставив прем'єр-міністр Норвегії

"Україна в передсмертних судорогах! – таку відозву поширює у галицькій пресі греко-католицький митрополит Андрей Шептицький 24 липня 1933 року. – Населення вимирає голодовою смертю. Оперта на несправедливості, обмані, безбожництві та деправації, людоїдна система державного капіталізму довела багатий нещодавно край до повної руїни".

Про штучний голод у Радянській Україні жителі Галичини – у міжвоєнні роки належала Польщі – почали дізнаватися навесні 1932-го. Тутешня преса – "Діло", "Нова зоря", "Нове село", "За Україну", "Боротьба" – пуб­лікує десятки свідчень біженців із СРСР. Але тільки заява Шептицького дає цій справі резонанс. Її зачитують по всіх греко-католицьких церквах, а зміст передають західноєвропейські газети.

 

"Усіх християн цілого світа, усіх віруючих в Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків просимо прилучатися до цього голосу протесту та болю й розповсюдити його у якнайдальші країни світа, – йдеться у зверненні митрополита. – Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові. Може, дійде він і до убогих хатин конаючих з голоду селян. Нехай перед страшною смертю серед лютих страждань голоду буде для них хоч малою потіхою гадка, що їх брати знали про їх страшну долю, над ними боліли і терпіли, за них молилися".

– Мусимо за всяку ціну знайти дорогу, щоби тому запобігти, – відповідає на запит Андрея Шептицького Папа Римський Пій ХІ.

Наступного дня після відозви у Львові створюють Громадський комітет рятунку України. Його очолює доктор права Дмитро Левицький. Також він є головою найвпливовішої в Галичині політичної партії" Українське національно-­демократичне об'єднання" і Української парламентської репрезентації – об'єднання депутатів-українців до польського сейму та сенату. Також до комітету входять товариство "Просвіта", наукове товариство ім. Тараса Шевченка, Український католицький союз, "Союз українок".

"Велика Україна, Твій материк, цей найбагатший край в Європі, корчиться нині в голодових муках і болях і терпить невиносний національний гніт, – ідеться у зверненні комітету. – Український Народе! Де б Ти не жив, чи на власній землі, чи на еміґрації, чи в Європі, чи за океанами, ставай одностайно в суцільні лави боротьби з насильством. Мобілізуй опінію світу проти всіх комуністичних страхіть на Великій Україні. Допомагай своїм братам на Великій Україні чим можеш і як можеш".

Практичну роботу покладають на діловий комітет. Його голова – редактор газети "Діло" Василь Мудрий. Заступники – керівник "Союзу українок", депутат польського парламенту Мілена Рудницька, історик і літературознавець Володимир Дорошенко. Секретар – член Української парламентарної репрезентації Зиновій Пеленський. Протягом літа створюють мережу повітових і місцевих відділень. Рятункові комітети постають також на Буковині – належить Румунії, серед української діаспори у Празі, Бухаресті, Парижі. До акції долучаються Об'єднання українських організацій в США та Союз українських самостійників у Канаді.

Комітети рятунку України друкують відозви та брошури. Збирають кошти для голодуючих і біженців, які зуміли пробратися в Польщу. Чи вдалося передати їх в СРСР – невідомо.

Головне завдання – донести правду про Голодомор до широкого загалу у світі. 16–19 вересня 1933 року в швейцарському Берні проходить ІХ "Конгрес організованих національних груп у державах Європи". Його учасники – представники національних меншин різних країн. Делегатами від українців Польщі стають Мілена Рудницька та Зиновій Пеленський. Василь Мудрий позичає гроші у знайомих, щоб спорядити їх у Швейцарію. Також приїжджають буковинці Володимир Залозецький і Юрій Сербенюк.

У статті "Боротьба за правду про Великий Голод" для часопису українців США "Свобода" 1958-го Мілена Рудницька перелічує завдання, що стояли перед ними в поїздці: "Зв'язатися тісніше з українськими комітетами допомоги голодним у таких європейських центрах, як Прага, Берлін, Відень тощо. Взяти участь у Конгресі національностей у Швейцарії. Заінтересувати міжнародні гуманітарні установи справою Великого Голоду. І головне – докласти всіх зусиль, щоб ця справа була поставлена на порядок нарад найближчої сесії Ліги Націй".

16 вересня вона бере слово на Конгресі.

"Можете бути з мене вповні вдоволені, – звітує Василеві Мудрому через два дні. – Ціле інавгураційне засідання було фактично виповнене справою голоду на Україні. Мій виступ був дуже сильний і зробив велике вражіння. Є відповідний відгук в пресі. Проти моєї промови демонстрували жиди – мовляв, мені вільно атакувати Ерріо (колишній прем'єр-міністр Франції, в серпні 1933-го відвідав Україну, відбув екскурсії "потьомкінськими селами" і "не помітив" Голодомору. – "Країна"), а їм невільно Гітлера – та москалі: вони чулися обиджені моїм висловом про "російський імперіялізм", "московська метрополія". Під їх натиском Вільфан зложив заяву, що моя промова порушила засади Конгресу та що Конгрес може займатися голодовою катастрофою виключно з гуманітарного становища".

– Голод у СРСР не належить до компетенції Конгресу, – каже голова зібрання Йосип Вільфан, словенець з Італії.

Однак ухвалюють резолюцію: "Прилюдна опінія всього світу повинна вважати за свій елементарний обов'язок підтримати акцію в користь жертв жахливої голодової катастрофи в Радянському Союзі, особливо ж Україні".

 

Наступний крок – підняти це питання перед Лігою Націй – попередницею теперішньої ООН. Її щорічне засідання за участю представників 14 держав повинно відбутися через кілька днів у Женеві. Підтримати Рудницьку та Пеленського приїжджають керівник Головної еміграційної ради Олександр Шульгін із Франції та пуб­ліцист Дмитро Андрієвський із Бельгії.

"Ми другий день у Женеві й пустили нашу акцію повною парою, – пише Зиновій Пеленський до Василя Мудрого 23 вересня. – Загально є таке вражіння, що всі вже знають про голод на Україні. Однак треба ще буде багато ужити заходів, щоби публічна опінія змусила офіціяльні чинники до рятункової акції. Наш виступ в Берні зробив дуже добре вражіння – подала його преса цілого світу".

На заваді стоять процедурні моменти. Порядок денний уже сформували, внести зміни важко. Члени Ліги Націй не готові через голод псувати стосунки з СРСР. Вони ще не оговталися від "великої депресії". Плюс до влади в Німеччині прийшла партія Адольфа Гітлера, що не приховує своїх реваншистських намірів. Перед загрозою нацизму керівники західних держав готові йти на компроміси з керівництвом СРСР.

Через свого приятеля, працівника міністерства зовнішніх справ Норвегії Рольфа Андворда, Мілена Рудницька добивається зустрічі з прем'єр-міністром цієї держави Йоганом Людвіґом Мовінкелем. Того року він обіймав посаду президента Ради Ліги Націй.

"Він прийняв мене сьогодні на довшій розмові і обіцяв зробити все, що лежить в його спроможності, щоби Ліга Націй зайнялася справою вже на біжучій сесії, – пише Рудницька того ж таки 23 вересня. – Щоби Мовінкель мав якийсь стимул пізнати справу катастрофи голодової на Раді, напишемо до нього відповідне письмо. А, крім цього, роблю заходи, щоби звернулися до нього міжнародні жіночі організації. Все те мусить статися протягом найближчих двох днів. Отже, праці маємо дуже багато".

Мовінкель отримує матеріали про Голодомор.

– Найлегше було би нічого не робити, – згадуватиме в інтерв'ю. – Йшла мова про край, який сам не висловив своєї волі, ще й не належав до Ліги Націй. Я відповів би найточніше прийнятим правилам, якби кинув до кошика передані мені зворушливі документи. Та я був тієї думки, що не маю права позбутися труднощів таким бюрократичним способом. Справа торкалася моєї совісті.

Він звертається до секретаря Ліги Націй француза Жозефа Луї Анн Авеноля з проханням винести питання на порядок денний. Той виступає проти – "з формальних причин".

Мілена Рудницька в листі до Василя Мудрого 28 вересня 1933 року переповідає: "Мовінкель післав копії всіх одержаних писем всім членам Ради і запросив їх остати по сьогоднішньому засіданні Ради на приватному засіданні, бо хоче просити їх о піддержку в справі, яку вважає дуже важною. Якщо Франція і Польща не провалять сьогодні справи, вона поверне ще раз на офіційне засідання, себто буде подана офіційно в дневному порядку. В противному випадку Мовінкель підійме її на Асамблеї прав".

Під час засідання президент Ради чотири рази бере слово.

– Норвезький народ готовий понести найбільші жертви, щоб допомогти голодуючим, – заявляє.

Результати голосування: "за" чотири – Норвегія, Ірландія, Італія, Німеччина, проти – 10, зокрема Франція та Велика Британія.

– СРСР не є членом Ліги Націй, а отже – голод є внутрішньою проблемою СРСР, – пояснюють.

Ухвалюють передати це питання на розгляд Міжнародного Червоного Хреста. Той надсилає пропозицію допомоги до Москви. Відповідь приходить у грудні 1933-го: "Жодного голоду в Радянській Україні та Північному Кавказі немає"

"Те, що діється нині на Радянській Україні, переходить межі найбільш хоробливої уяви. На окреслення цього є тільки одно слово: жах. Там іде боротьба не за владу, не за громадські права, не за особисті вольності, а за найбільш елементарні засоби людського животіння. Ось ми є свідками, як наш віковий ворог, Москва, почав із нами боротьбу за само наше біольогічне існування. Він відбирає нам навіть ті джерела прожитку, якими користуються півдикі мешканці найстрашніше експльоатованих колоній. Ось ми є свідками винищування нашого народу голодом, витвореним свідомо й організовано, як методою, що має на цілі приборкати, здушити всі протирадянські настрої, всі самостійницькі течії і національно-державницькі змагання народу", –

з промови Мілени Рудницької "Українська дійсність і завдання жінки", виголошеної на відкритті Українського жіночого конгресу 23 червня 1934 року в Станіславові – сучасний Івано-Франківськ

 

"Україні, що від найдавніших часів мала в світі славу одної з найбагатших країн, дошкулює тепер голод. Сотні тисяч наших братів уже вигинули там наслідком голоду за час минулої зими і весни, а надходяча зима і весна несуть їй у дар іще страшніші голодові муки. Коли це пишуть чужинні газети, коли дають докази про голодове лихоліття на Україні, то теперішні володарі України, московські більшовики-комуністи заперечують існування голоду. Навпаки, вони твердять, що на Україні прегарний урожай, що українському населенню ніякий голод не загрожує. Це звичайна і до того підла брехня. Як би московські більшовики-комуністи не простували і як би не заперечували голоду на Україні, це їм не поможе. Бо події та факти кажуть щось протилежне до їхніх заперечувань. Московські диктатори свідомо повели таку політику, щоб Україну довести до руїни", –

з брошури Василя Мудрого "Лихоліття України", опублікованої у Львові 1933 року

×