"Не вистачало коштів навіть на свічки, тому довгі вечори проводив у темряві"

Іван Котляревський незадовго до смерті відпустив на волю своїх кріпаків

"Справжній тип малороса, обличчя, яке зберегло помітні сліди натуральної віспи, проте було приємно енергійне; волосся чорне, як смола, зуби білі, ніс римський, моложавість довго зберігається в ньому, майже до похилих років; ріст мав високий, стан стрункий, погляд живий, посмішка не сходила з його уст", – згадував письменник Степан Стеблін-Камінський про Івана Котляревського

 

Іван Котляревський народився 9 вересня 1769 року в Полтаві. Рід Котляревських походив з українського старшинства та мав дворянський титул, але через невеликі статки батько Петро Іванович був змушений обійма­ти посаду канцеляриста в міському магістраті. Тоді ця посада вважалася прибутковою, але маєтність родини була невеликою. Котляревські мали будинок на околиці міста, який придбав іще дід – диякон Успенської церкви Іоанн Котляревський за "27 рублей 50 копеек ходячей российской монеты в вечное и потомственное владение". Цей будинок важко було назвати маєтком, скоріше велика хата з химерно високим дахом та з ґанком на півтора східця. Будинок стояв на пагорбі, з якого відкривався красивий краєвид на місто. Тут у майже сільській обстановці й минуло дитинство Івана Котляревського.

Хлопчик ріс дуже розумним, тому батьки вирішили віддати його навчатися в духовну семінарію. Іван виявився досить здібним учнем, був одним із найуспішніших у своєму класі – знав латину, вільно володів французькою. Пізніше, у вільний від навчання час, був домашнім учителем у панських маєтках.

1789 року, на останньому курсі навчання, юнак вирішив залишити семінарію. По-перше, його не приваблювала перспектива бути священником, а по-друге, в родині Котляревських сталося горе: помер батько – і відповідальність за родину лягла на Івана.

Він вирішив працювати домашнім учителем. Ця робота була низькооплачувана. Учитель був змушений переписувати ділові папери та виконувати доручення господаря, а також доглядати за садом, прислужувати на бенкетах та розважати гостей. За все це отримував дванадцять рублів на рік.

У цей період Іван Котляревський активно знайомився з народним побутом та традиціями. Часто відвідував сільські весілля та забави. Степан Стеблін-Камінський писав у своїх спогадах: "На зборище і забави народні і сам, переодягнений, брав участь у них, уважно вслухався в народну говірку, записував пісні й слова, вивчав мову, нрави, звичаї, обряди, повір'я, перекази українців, ніби готуючи себе до наступної праці". Тоді Іван Котляревський пробує писати невеликі твори, а згодом починає працювати над "Енеїдою".

"Письменництво Котляревського обіймає не малий час; перші згадки про Енеїду ідуть від 1795 року, перші три пісні її були видані 1798 року, четверту 1809 року, дальші пісні автор друкував уривками пізнішими часами…" – писав історик Михайло Грушевський.

Невдовзі Іван закохався у свою ученицю Марію. Їхні почуття були взаємні, але батько дівчини, золотоніський поміщик, відмовив у одруженні. Він пояснив, що Марія вже заручена, хоча справжня причина крилася в бідності Івана.

Розчарувавшись у професії вчителя, 1796 року Котляревський вирішив вступити на військову службу. Служив у Сіверському драгунському полку, який переважно складався з українців – був створений 1783 року на базі колишніх козацьких полків. У 1806–1807 роках Котляревський у військовому званні штабскапітана брав участь у російсько-турецькій війні. Зарекомендував себе як сміливий офіцер, який відзначився не тільки в бою, а й у дипломатії, зокрема під час облоги Бендер та взяття Ізмаїлу, а також у переговорах з буджацькими татарами, які завдяки впливу Котляревського перейшли на російський бік.

1808 року Котляревський подав у відставку. Він вирішив шукати щастя в Петербурзі. Тоді так робило багато дворян, сподіваючись знайти престижну посаду. Але Івана Петровича Петербург не зустрів привітно. Маючи скромні заощадження, той орендував невелику сиру кімнату в напівпідвальному приміщенні. Не вистачало коштів навіть на свічки, тому довгі вечори проводив у темряві. Зневірившись знайти хорошу посаду, Котляревський вирішив повернутися в рідну Полтаву.

Майже два роки Іван Котляревський не міг знайти роботу, й тільки завдяки впливовому другові – меценатові та поміщику Семену Кочубею – вдалося обійняти посаду наглядача в будинку виховання дітей бідних дворян. Як потім згадували вихованці, Іван Петрович був суворий і вимогливий, але водночас добрий і справедливий. Саме він скасував фізичні покарання для учнів, а також дбав про дозвілля вихованців, зокрема почав вивозити на прогулянки на природі, різдвяні розваги, а також організовував театральні постановки.

"Чиновник цей у колі вихованців є поважним і строгим батьком, нагорода трудів його відбита завжди на обличчі його, задоволення внутрішнє і схвалення совісті видно у всіх рисах його. І він не стільки строгий в управлінні вихованцями, скільки дбайливий про доставлення їм приємності", – писав письменник і просвітитель Микола Новіков.

Розмірене життя вихователя раптово змінилося 1812 року, коли Наполеон почав вторгнення в Російську імперію. Котляревському як відставному офіцерові доручили сформувати козацький кінний полк. Із цим він успішно впорався, отримавши військовий чин майора.

Після Наполеонівської війни Іван Петрович повернувся до роботи вихователя. Разом зі своїми вихованцями активно працював над театральними постановками. Він також писав п'єси, зокрема 1819 року світ побачив "Наталку Полтавку" та "Москаля-чарівника". Перша постановка "Наталки Полтавки" відбулася в Харкові того ж року. Виставу зіграли актори, які були студентами Харківського університету. Обидві п'єси вийшли майже одночасно та мали неабиякий успіх, бо ж у них зображувалося життя простих людей, а також було багато гумору та музики. 1821 року в Полтаві відбулася прем'єра "Наталки Полтавки". Роль возного Тетерваковського зіграв Михайло Щепкін, один із найпопулярніших тогочасних акторів.

Ця п'єса по-справжньому стала народною. Її почав ставити режисер Іван Штейн, щоправда, забувши запитати дозволу в самого автора. Іван Котляревський був вкрай обурений такою зухвалістю та почав активно відстоювати авторське право. Зокрема, написав листа полтавському поліцмейстеру Антону Манжусу: "Содержатель странствующей труппы, иностранец Йван Штейн, разъезжая по ярмаркам, бывавшим в разных городах разных губерний, с подвижною своею труппой, играет на театрах сочиненную мною в 1819 году малороссийскую оперу в двух действиях под названием "Полтавка" без моего согласия и позволения. Мне неизвестно, как и откуда он ее достал, но я удостоверен в том, что он пользуется непозволительно чужим добром, а моя опера Штейном не благоприобретена".

1818 року Іван Котляревський заприятелював з управителем канцелярії генерал-губернатора Михайлом Новіковим, який до того ж був головою масонської ложі "Любов до істини". Іван Петрович став членом організації. Російська імперія забороняла масонські ложі, а членів переслідувала, оскільки вважалося, що вони могли підривати авторитет імператора та церкви. Крім того, масони підтримували ідею свободи, рівності та братерства, що суперечило самодержавному устрою імперії. 1821 року всі масонські ложі було заборонено.

Івана Котляревського завжди приймали скрізь. Своєю людиною він був і серед простих людей – полтавських козаків та міщан. Котляревського завжди вітали словами: "Здоров був, пане Іване Петровичу!" Письменник також часто ходив у гості до сусідів. Вони згадували, що він умів вислухати людину, зі співчуттям поставитися до її турбот.

Жив Котляревський у батьківській хаті. Він її дещо перебудував під власні потреби. Одну кімнату він виділив під творчу роботу, а також вона слугувала за спальню. Поміж картинами висів старовинний годинник, на циферблаті якого були зображені Адам і Єва. Квіти в глиняних вазонах стояли на підвіконнях. Улюбленим місцем відпочинку Котляревського, особливо в останні роки життя, був ґанок із балюстрадою, на який можна було вийти з вітальні.

1835 року Іван Петрович через хворобу залишив службу в закладі для дітей. Йому було призначено пенсію в 600 карбованців на рік. Останні три роки життя він зрідка виходив зі свого дому, але його весь час відвідували друзі та знайомі.

"З винятковим терпінням Котляревський зносив тяжкі страждання від хвороби (подагри) і з християнською покірністю згас, на 70-му році життя, в 1838 році, 29 жовтня, у дві години по обіді. Смерть викликала щирі сльози у друзів і всіх, хто знав його. Віддаючи останні почесті померлому, тодішній начальник губернії Петро Могилевський вшанував присутністю своєю винос тіла покійного у церкву соборну і розпорядився, щоб на похороні біля гробу стояли вихованці закладу, що двадцять п'ять років був під попечительством Котляревського", – писав у спогадах Пантелеймон Куліш.

Іван Котляревський ніколи не був одружений. Незадовго до смерті відпустив на волю своїх кріпаків. А дім у Полтаві, на Івановій горі, заповів своїй економці – унтерофіцерській удові Мотрі Векливечивій.

Кошти на пам'ятник збирали по всій Україні

"На свято відкриття пам'ятника Котляревському приїхало багато делегатів від галицьких установ, і ми з Києва разом виїхали до Полтави в одному поїзді, занявши підряд два вагони. Жартуючи казали ми, що коли, боронь Боже, наш поїзд розіб'ється, то надовго припиниться відродження української нації…" – писав у спогадах меценат Євген Чикаленко.

 

30 серпня 1903 року в Полтаві відбулося відкриття першого в Україні пам'ятника Іванові Котляревському. Ідея його спорудження виникла ще 1895 року. Кошти на реалізацію проєкту збирали по всій Україні – від Полтави до Львова. Загалом було зібрано 11 758 карбованців і 67 копійок. Архітектор Леонід Позен пожертвував частину свого гонорару.

Пам'ятник являє собою бронзове погруддя, увінчане лавровим вінком, установлене на постаменті. Постамент прикрашено трьома горельєфами, які зображують епізоди з творів Котляревського – з "Енеїди", "Наталки Полтавки" та "Москаля-чарівника". На фасаді постаменту викарбувано слова: "Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люде, блаженна сторона", а також цитату Тараса Шевченка: "Слава сонцем засіяла: не вмре кобзар, бо навіки його привітала". Нижче розміщено напис: "Рідний край своєму першому поетові Іванові Котляревському. ­1798–1898".

Російська імперія спочатку поставилася до ідеї спорудження пам'ятника насторожено, вбачаючи в цьому прояв українського націоналізму. Проте під тиском громадськості влада надала ділянку для встановлення погруддя.

×