Ексклюзиви
Середа, 12 лютого 2020 12:14

Справи в Києві в нас кепські. "Істинно російські люди" підняли голови

Професор Володимир Перетц боявся виходити з дому

"Зустріли мене в Києві в цілому дружньо. Але я почуваюся, як у морі широкому й просторому – де води багато, а пити нічого. Усвідомлюю, що зайвий. Яким би дрібним я не був у Петербурзі, але знав, що там я потрібен. Там я колесо маленьке, але корисне. Тут же помру через день, рік, два – ніхто й не охне", – пише 1903-го філолог Володимир Перетц до вчителя Олексія Соболевського в Петербург.

У столиці Російської імперії він викладав в університеті. Був під наглядом поліції за читання лекцій у забороненому владою Народному університеті та публікації в опозиційному "Северном курьере". Мав стосунки з українцями, які збиралися в Публічній бібліотеці, захопився мовою та літературою.

Із Київського університету отримує запрошення на посаду професора кафедри історії російської мови та літератури, погоджується. Але в перші місяці ні з ким не зближується, сумує за друзями. Постійно скаржиться на здоров'я – має легку форму туберкульозу. Незадоволений учнями.

  Володимир Перетц (сидить посередині) зі слухачами ”Семінарію руської філології” зустрічався щосереди у своїй квартирі в Києві. Фото зроблене у 1920-х. Друга праворуч сидить його дружина Варвара Адріанова-Перетц. Познайомилися в гуртку. Стала літературознавицею і дослідницею давньої літератури
Володимир Перетц (сидить посередині) зі слухачами ”Семінарію руської філології” зустрічався щосереди у своїй квартирі в Києві. Фото зроблене у 1920-х. Друга праворуч сидить його дружина Варвара Адріанова-Перетц. Познайомилися в гуртку. Стала літературознавицею і дослідницею давньої літератури

"Я зовсім безкорисний: тутешні студенти-півдняки – прилінивий народ і з російської літератури визнають тільки Максима Горького. Про мову – навіть мовчу. Нею не цікавляться", – повідомляє академіку Олексію Шахматову. Той підбадьорює, нагадує, щоб цінував клімат, який має покращити здоров'я. До учнів радить приглядатися, мають знайтися й добрі.

"Що мене обурювало в університеті, так це ставлення професури з правими поглядами до не російської частини студентства, – згадував ті часи драматург Борис Алборов. – Україну вони називали не інакше як "хохляндієй", українців – "хохлами", а нас, кавказців – "гололобими азіатами".

Перетц не сходиться з такими викладачами. Критикує на виборах проректора. Сам береться за давню українську літературу. Доходить висновку, що українська мова розвивалася самостійно. Розробляє курс про київську літературу XI–XIII ст. Говорить, що її традиції живуть у творчості українців. Російські мова та література вийшли з Києва, але розвивалися відмінним шляхом.

"Дивне тут щось пишуть у газетах про ваші лекції з малоросійської літератури давнього періоду. "Галичанин" та "Діло" (ці газети виходили у Львові. – Країна) сперечаються про їхнє значення. Переконаний, що ви ніякої малоросійської літератури не знайшли і старе залишається старим, – пише в травні 1904-го Олексій Соболевський. – Мабуть, ви пишете про належність "Слова про Закон і Благодать" Іларіона (богословський трактат ХІ століття; найдавніша пам'ятка оригінальної літератури Київської Русі. Написаний у 1037–1050‑х. – Країна) до малоросійської літератури тільки як про гіпотезу. Навіщо ж писати про це в заглавках лекцій. Достатньо було сказати у вступі чи у висновку – щоб подражнити не українофілів. Висловлюючи такі думки – ви граєтеся з вогнем".

Натомість його підтримує історик Михайло Грушевський. Запрошує подавати статті до видань Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові. Композитор Микола Лисенко пропонує викладати історію театру у своїй музично-драматичній школі. Володимир Перетц погоджується.

"Українська література, повна надій на краще майбутнє, була пришиблена. Її діячам залишалося займатися писанням нешкідливих, але й безкорисних оповіданнячок і віршиків. Але любов до своєї мови врятувала їх від забуття. За що чинили гоніння на їхню писемність? За те, що серед письменників були такі, які мріяли про відділення України від Росії? Дати таку відповідь означає впасти в дурість. Так можна допустити змогу гонінь і на російську літературу. Відміна царських постанов вважається невідкладною. Хай же український народ збереже свою мову, свої звичаї, пісні та сказання", – йдеться у записці "Об отмене стеснений малорусского печатного слова".

Її складають 1905 року члени Імператорської академії наук у Петербурзі на запит уряду. Міністри консультуються, бо не наважуються скасувати Емський указ, що забороняв українську мову, відводив їй лише побутовий ужиток. Академіки викладають історію української мови та русифікації.

Тоді чиновники роблять запит до Київського, Харківського та Одеського університетів. У Києві створюють комісію, до якої входить і Володимир Перетц. Підписує лист, що визнає цькування української мови несправедливим.

Влада скасовує заборону українських видань і театральних постановок. Володимир Перетц задоволений. Береться редагувати "Записки" Наукового товариства імені Тараса Шевченка українською мовою та організовувати при університеті в Києві кафедру української мови.

"Вона зможе закрити дірки, що виникли за багато років несправедливої зневаги вчених до української мови. Адже нею говорить до 30 мільйонів народу", – пише до київських газет. На нього складають доноси чорносотенці – російські монархісти та націоналісти. Вони чинять у Києві єврейські погроми. Грабують крамниці з портретом царя Миколи II в руках, співають "Спаси Господи, люди твоя!" Влада і поліція на них не реагують. Професора називають мазепинцем, який хоче захопити владу в університеті та готує повстання. Начальство вимагає від Володимира Перетца пояснень.

"Справи в Києві в нас кепські, – пише він знайомим. – "Істинно російські люди" підняли голови".

Розчарований справами з українською кафедрою в університеті Володимир Перетц створює гурток у своїй квартирі на вулиці Маріїнсько-Благовіщенській – нині Саксаганського. Називає його "Семінарій руської філології". Запрошує студентів з університету та Вищих жіночих курсів. Серед них майбутні літературознавець Микола Гудзій, митрополит Української автокефальної православної церкви Іван Огієнко, поети Микола Зеров і Михайло Драй-Хмара.

  Композитор Микола Лисенко запросив Володимира Перетца до Київської музично-драматичної школи викладати історію драми. Заклад відкрили 1904-го на кошти, зібрані під час ювілею композитора. Розташовувався на вулиці Великій Підвальній, 15, – тепер Ярославів Вал. Це була перша українська музична школа в Російській імперії
Композитор Микола Лисенко запросив Володимира Перетца до Київської музично-драматичної школи викладати історію драми. Заклад відкрили 1904-го на кошти, зібрані під час ювілею композитора. Розташовувався на вулиці Великій Підвальній, 15, – тепер Ярославів Вал. Це була перша українська музична школа в Російській імперії

Вивчають українську й давньоруську літератури. За читаннями та обговореннями засиджуються до опівночі. Їздять до архівів, музеїв і пам'ятних місць у Полтаві, Житомирі, Вільнюсі, Петербурзі та Москві. З доповідями беруть участь у семінарах. Їх високо оцінюють. Добиваються виплати академічних стипендій від влади.

"Семінар Володимира Перетца був відомий у вченому світі, – згадував літературознавець Леонід Білецький. – Часто вчені з інших місць України й Росії, а то й чужинці, що відвідували Київ, вважали за обов'язок завітати в середу на засідання семінару. Майже на кожному зібранні був хтось з учених гостей. Взагалі засідання ці були й є незабутні для кожного з учасників. Причиною такої гарної атмосфери була високо обдарована й навіть надхнена постать Володимира Миколаєвича. Ми ходили на них із побожністю".

Чорносотенці називають їх політичним гуртком, що розсаджує українофільство. Керівника в університеті через це цькують, погрожують звільненням.

"Декан історичного Флоринський науськав на мене ректора, – пише Перетц славісту Олексію Шахматову. – Той уже написав декану філфаку запит – на якій це підставі у мене займаються "сторонні особи" і чому так багато друкують українською. У колег такий запит викличе посмішку. Але в "начальства" може спричинити розвал моєї справи. А це найдорожче для мене".

Чорносотенці не полишають ученого. Інколи побоюється вийти з квартири, бо "доб'ють". Пропускає урочистості з нагоди 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка. Попри все підтримує й допомагає слухачам свого гуртка під час підготовки до екзаменів. Та наважується залишити Київ.

У Петербурзі дізнаються про скрутне становище й запрошують в Академію наук. Він погоджується. За його кандидатуру мають проголосувати більшість членів. Монархісти роблять усе, щоб переконати академіків у недостойності Володимира Перетца. Шлють офіційні протести до установи. За рік його кандидатуру схвалюють.

Засудили за зв'язки з Михайлом Грушевським

1870, 31 січня – у Санкт-Петербурзі в родині математика Миколи Перетца народився син Володимир. Його дід Григорій був єдиним євреєм серед декабристів, після придушення повстання сидів у Петропавлівській фортеці, висланий до Одеси.

1893 – закінчує факультет російської мови й словесності Імператорського Санкт-Петербурзького університету. Працює в ньому приват-доцентом. За 10 років призначають професором Київського університету. Готує до видання "Очерки старинной малорусской поэзии". Читає історію літератури, давньоруської мови з діалектологією, церковнослов'янську мову, слов'янську палеографію, історію українського письменства. 1902-го знайомиться і починає листуватися з Іваном Франком

1907 – організовує гурток "Cемінарій руської філології", де заохочує учнів до вивчення українських літературних творів. Пише до видань Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львів. За рік стає членом Українського наукового товариства в Києві, редагує його журнал.

1914 – обирають дійсним членом Імператорської академії наук у Петербурзі. Призначають професором Саратовського університету. Стає співзасновником Самарського університету. Продовжує співпрацю з Науковим товариством імені Шевченка. 1918-го стає дійсним членом Української академії наук.

1920 – одружується з колишньою ученицею Семінарію руської філології літературо­знавицею Варварою Адріановою з Ніжина на Чернігівщині. Дітей не мають. За рік організовує Товариство дослідників української історії, писемності та мови в Ленінграді. До нього належать понад 30 осіб. 1925 року організовує перевезення з Петрограду до Києва колекції картин нідерландських художників мистецтвознавця Василя Щавинського, які він заповів Київському музею ВУАН – нині Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків.

1926 – видає в Києві найвідомішу свою працю "Слово о полку Ігоревім. Пам'ятка феодальної України-Руси XII віку". Наступного року очолює Комісію давнього українського письменства при Всеукраїнській академії наук.

1934 – арештований у Ленінграді за сфабрикованою справою "Російської національної партії". "Це блок націоналістично налаштованих прихильників української самостійності, ідеологом і організатором якої є академік Володимир Перетц, – йдеться у протоколі допиту перекладачки Ганни Нікольської. – Мають ціллю повалення радянської влади. У самого Перетца є зв'язки в націоналістичних колах України, пов'язаний із найбільшим самостійником-сепаратистом Михайлом Грушевським". Висилають на три роки до Саратова. Доглядають його хворого брат Лев і власниця найманої квартири. Дружина залишається в Петрограді, працює у Відділі давньоруської літератури Інституту літератури.

"За останні два місяці в мене розвинулася важка грудна жаба (хвороба серця – стенокардія. – Країна). Я став інвалідом. Це змусило вдруге звернутися до прокуратури й просити дати можливість провести останні місяці життя в родині. Я навряд чи дочекаюся повного перегляду справи, який зняв би темні плями з мого чесного імені. Якщо моя невинуватість буде виявлена хоча б тоді, коли мене вже не буде в живих, це дасть право опублікувати мої закінчені роботи", – пише в червні 1935 року Володимир Перетц до генерального секретаря ЦК ВКП (б) Йосипа Сталіна.

1935, 24 вересня – помирає від туберкульозу в Саратові. Ховають на міському кладовищі. Присутні дружина Варвара з подругою, брат Лев Перетц і кілька викладачів та агенти НКВС. Прокуратура СРСР реабілітує його після запиту дружини 1957 року. 2013-го за ініціативи історика Артура Рудзицького на стіні Київського національного університету імені Тараса Шевченка відкрили пам'ятну дошку Володимиру Перетцу.

Зараз ви читаєте новину «Справи в Києві в нас кепські. "Істинно російські люди" підняли голови». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 370
Голосування Чи варто проводити фінал Ліги чемпіонів без глядачів?
  • 1) так, це краще, ніж взагалі не грати
  • 2) ні, ліпше уже залишити трофей нерозіграним
Переглянути
Погода