"Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку"

Володимир Антонович разом з учнями створив нові підвалини української історіографії

"Джерел до української історії було небагато в ті часи. "История Русов" була заборонена. Я достав її в рукописному виді в букініста на Подолі. За тим прочитав Бантиша, Маркевича й Рігельмана, літописи Граб'янки і Самовидця і, накінець, літопис Величка, котрі дали мені багато знання і розуміння козацької епохи. Цими книжками в той час обмежувалися всі джерела для українофільства. Разом з тим став я шукати серед товаришів людей, що більше мене знали й займалися українськими ділами, але, на нещастя, таких людей, здається, зовсім не було. Серед студентів ніхто не говорив по-українськи, і мої питання про літературні й історичні джерела зустрічали як зайву та ексцентричну вигадку. За три роки я зустрів тільки одного чоловіка, котрий мав хоч слабке, але все ж таки поняття, про що я добивався. Допіру на четвертий год я зустрів двох людей, котрі більш або менш відчували українську національність", – писав у своїх спогадах історик та етнограф Володимир Антонович.

 

Володимир Антонович народився 18 січня 1834 року в містечку Махнівка Бердичівського повіту Київської губернії в родині зубожілих польських шляхтичів. Батьки працювали гувернантами, зокрема в сім'ї шляхтича-українофіла Оттона Абрамовича. До 10 років хлопець перебував разом із батьками і здобував початкову освіту. Згодом Володимир навчався в Рішельєвському ліцеї та 2-й Одеській гімназії. 1850-го за наполяганням матері вступає на медичний факультет Київського університету. На другому курсі розуміє хибність вибору. Проте у зв'язку з Кримською війною не може полишити навчання. Після закінчення університету змушений рік працювати за спеціальністю, щоб погасити борги. Після смерті матері 1856-го Антонович удруге вступає в Київський університет, на історико-філологічний факультет. Закінчує його 1860-го з кандидатським ступенем.

Ще студентом медичного факультету Володимир знайомиться з козацькими рукописними творами. Також особливе враження на нього справив "Кобзар" Тараса Шевченка, який він зміг роздобути великими зусиллями.

"Притуляючи слабкі знання про українство до загальної демократичної теорії, я одкрив сам собою українство, і що більше читав і знайомився з історією, то більше переконувався в тому, що відкриття моє було не зайва вигадка", – згадував Антонович.

Наприкінці 1850-х серед спольщеного студентства Київського університету створюється гурток, учасники якого прагнуть зближення з народом. Вони називають себе хлопоманами. Серед членів був і Володимир. Він разом із товаришем, етнографом Тадеєм Рильським, здійснює тривалу подорож Київською, Херсонською та Катеринославською губерніями. Вони прагнуть придивитися до народного побуту та звичаїв.

"Хлопомани відзначалися демократичною вдачею… Вони розуміли, що народ не "бидло", що треба поважати його гідність, дбати про його освіту на рідній мові. Вони розуміли необхідність релігійної толеранції й негайного визволення кріпаків", – писав історик Дмитро Дорошенко.

Ця течія стала настільки популярною, що представники студентства з Лівобережжя створюють "Українську громаду". Її очолюють Володимир Антонович, Кость Михайльчук і Тадей Рильський.

"Під час подорожі з етнографічною метою я бажав придивитися до народного побуту, мови, звичаїв, способів життя та економічного виробництва, одягу, занять тощо. Все це мені доводилося досить важко через незнання, як братися за справу… Вони не розуміли розпитувань науковою мовою, а я не розумів потреб технічних", – писав Антонович 11 лютого 1861 року.

Після закінчення університету Володимир Боніфатійович розпочинає педагогічну діяльність. Деякий час викладає латинську мову в Першій київській гімназії, а 1862 року – історію в кадетському корпусі. Згодом Антонович знайомиться з правознавцем Миколою Іванишиним, який створює Київський центральний архів давніх актів при університеті Святого Володимира. Професор Іванишин активно займається підготовкою перших книжок багатотомного видання "Архив Юго-Западной России". Він шукає молодих дослідників, які допомогли б реалізувати розроблений план видання. Антонович вирізняється сумлінністю та доброю підготовкою, тому цілком підходить на роль працівника.

1863-го Володимир вступає на службу секретарем у Київську археографічну комісію. Невдовзі Миколу Іванишина перевели на іншу посаду, а головним редактором комісії призначили Антоновича. За його редакції виходить 15 томів "Архива Юго-Западной России", дев'ять із яких він збирає та опрацьовує особисто.

1870 року Володимира Боніфатійовича запрошують працювати штатним доцентом на кафедрі російської історії університету Святого Володимира. Він погоджується і невдовзі очолює кафедру.

 

"Це давало йому можливість не тільки проводити широку наукову-академічну діяльність, не лише бути офіційним репрезентантом, мовляв, неофіційної, більш того – не визнаної й обмеженої політично-цензурними умовами Російської імперії, – української історичної науки – й не лише на терені самої Росії, що найголовніше дало йому можливість створити нову історичну школу, яка знайшла повне визнання не тільки на Україні, але й поза межами її", – писав історик Олександр Оглоблин.

Київська школа документалістів згуртувала навколо себе молодих та прогресивних істориків. Серед них були Петро Голубовський, Наталя Полонська-Василенко, Дмитро Багалій та Михайло Грушевський. Антонович разом з учнями створив нові підвалини української історіографії. Ці праці, так звані обласні монографії, були першими кроками молодих українських істориків, які з часом проведуть багато досліджень з різних епох історії України. Згодом напрацювання Київської школи ляжуть в основу роботи Михайла Грушевського "Історія України-Руси" як найфундаментальніша праця у сфері історіографії України.

Не дивлячись на активну проукраїнську позицію Володимира Антоновича, дехто продовжує вважати його агентом російського царату. Зокрема, цьому послужив факт, що професору дали генеральський чин.

"Був у Київському університеті теж професором разом з відомим усьому ученому світові Антоновичем ще й другий Антонович, Афіноген Яковлевич, відомий тільки нещасним студентам, що мусили в нього слухати політичну економію, та ще із Вітте, з яким цей Антонович щиро приятелював. Вітте тоді тільки розпочинав блискучу кар'єру, бувши начальником залізниць у Києві, і як його покликано до Петербурга, то він і пообіцяв приятелю випрохати йому генеральського чину. Приїхав Вітте до Петербурга й поворожив про професора Антоновича в тодішнього міністра Делянова. Делянов обернувся до ради Київського університету, чи нема перешкод, щоб професорові Антоновичу дати "чинъ Действительного статского советника". А як усі знали Володимира Антоновича, а про Афіногена Антоновича забули навіть його товариші, то й про Володимира й написали – перешкод немає ніяких. Так несподівано Володимир Боніфатійович доскочив генеральства, хоч воно йому, як то кажуть, і за вухом не свербіло", – писав у газеті "Рада" журналіст Сергій Єфремов.

Окрім наукової роботи, Антонович мав широке коло знайомств, у нього часто збиралися члени київської старої "Громади". Його будинок на розі двох київських вулиць, де відбувалися нескінченні диспути на цю тему, став своєрідною "лабораторією української політичної думки", про котру генерал-губернатор Михайло Чертков висловився так: "Украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц".

"Ми подзвонили на парадному ході з Жилянської, але даремно прождавши якийсь час і не рішаючись дзвонить вдруге, зайшли з Кузнечної вулиці в ворота. В дворі, в садочку, ми побачили невеликого чоловіка із заступом у руках, який мені нагадав наших холмських селян-уніатів… довге волосся, голена борода й маленькі підстрижені вуса. Ми певні були, що то двірник, і спитали в нього – чи вдома професор Антонович і чи можна його бачити. Він відповів, що вдома і що він зараз нас впустить від Жилянської вулиці. Яке ж було наше здивування та ніяковість, коли цей двірник впустив нас у велику залу, всю завішану гетьманськими портретами, і попросив сісти, сказав:

– Я до ваших послуг – Антонович", – згадував меценат Євген Чикаленко.

В останні роки Володимир Боніфатійович багато працює у Ватиканському архіві. Там знаходить багато матеріалів з історії України та збирає документальні відомості для історико-географічного словника, який не встигає видати. За рік до смерті починає писати спогади, але це робити йому фізично важко, тому просить свого учня Дмитра Дорошенка записувати. Однак завершити так і не встиг.

Помер Антонович 21 березня 1908 року, похований у Києві, на Байковому кладовищі.

"Ти висловляв надію, переходячи в ряди української суспільности, що горячою любовию і працею для нашого народу ти станеш своїм, рідним для неї. Ти здобув більше – бо став для неї любленим між любленими, від перших праць твоїх і до кінця многотрудного твого віку… Але невмирущий могутній дух твій, у творах твоєї мислі, буде вічним учасником українського життя, доки житиме українське ім'я", – писав історик Михайло Грушевський.

Володимир Антонович причетний до перепоховання Тараса Шевченка в Каневі

Минуло 116 років, як Володимир Антонович відійшов у вічність, але інтелектуально, духовно і світоглядно він залишається з нами. Символічно, що він ровесник своєї альма-матері – університету Святого Володимира. А заснована ним Київська школа істориків-документалістів, яку знищив у радянську добу комуністичний режим, відновилася в Шевченковому університеті разом із незалежністю України як міжкафедральна Наукова школа з історіографії, джерелознавства й архівознавства. В університеті відроджено започаткований Антоновичем навчальний курс з історичного джерелознавства, а визначені ним принципи пошуку й дослідження архівних документів, їх зберігання і публікації творчо розвиває університетська кафедра архівознавства і спеціальних галузей історичної науки у співпраці з академічним Інститутом української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського.

Володимир Антонович причетний до видання творів Тараса Шевченка та його перепоховання в Каневі, до перетворення могили Кобзаря на національну святиню. Він був патріотом України, такі ж були його син Дмитро, онуки Марко й Михайло, учні та послідовники. А чи належним чином пошановано ім'я вченого? Відносно. Одну з центральних вулиць у столиці й у кількох обласних центрах названо його іменем. Хочеться вірити, що воно буде надане й Центральному державному історичному архіву в Києві, адже він був одним із його фундаторів, а в роки Другої світової війни архів носив це ім'я.

Ярослав КАЛАКУРА, доктор історичних наук, заслужений професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

×