Федір Матушевський видавав першу українську газету в Києві
"На це свято злетілися всі близькі приятелі. Єфремов, Дурдуківський, Доманицький, і навіть Лука прибув із далекої Таврії, а я з Петербурга. "Шпоня жениться!" – радість нашого спільного спіткання була така велика, що ми, все ж таки в досить поважних літах люде, творили хлоп'ячі дурниці. Зібравшися по обіді, урядили суд над Шпонею, за те, що ожениться й товаришів забуде. Мене визначено за прокурора, Сергія – за оборонця, решта – судді. Процес був гарячий, а вирок випав – бити Шпоню. Жартами били, ниточки не залишивши на ньому", – згадує український публіцист Олександр Лотоцький про парубоцьку вечірку в червні 1904-го, перед одруженням видавця Федора Матушевського з лікаркою Вірою Поповою на хуторі біля Чугуєва – тепер райцентр на Харківщині.
Федора Матушевського за "революційну діяльність" вигнали з юридичного факультету Дерптського університету – в теперішньому місті Тарту в Естонії. Він співпрацював із київським видавництвом "Вік", що друкувало українську літературу. Створили його друзі Володимир Дурдуківський і Василь Доманицький. Вони підтримували стосунки з чиновником служби державного контролю в Санкт-Петербурзі Олександром Лотоцьким, правником Сергієм Єфремовим і священиком Лукою Скочковським.
"У життю товаристському се була людина незрівнянно мила, – писав Лотоцький у "Спогадах" про Матушевського. – Називали ми його чомусь Шпонька. Припасовуючи сю назву до його лагідної вдачі, уживали її в поменшеній формі – Шпоня. Не було такого добродушного жарту, щоб ми не складали його на Шпоню".
Ще під час навчання в університеті вони часто бачаться у Санкт-Петербурзі. Лотоцький отримує роботу і службову квартиру. Вечорами в ній збирає українців. Тут гість із Дерптського університету знайомиться з молодшою від нього на п'ять років студенткою Петербурзького жіночого медичного інституту Вірою. Вона родом із Москви, але захоплюється українцями. Входить до української студентської громади в Петербурзі.
"Се було для нього ще більшим магнітом, який забороняв поминати Петербург і притягував довше тут посидіти, – згадував Лотоцький про захоплення друга Вірою. – В приїзди Матушевського ми бувало, проводили вечори всі разом. Одного разу між ними стався особистий конфлікт. Нам із дружиною вдалося його залагодити й усунути можливість розриву".
Віра Попова закінчує інститут та їде працювати санітарним лікарем Харківського губернського земства Вовчанського повіту. Організовує медичну допомогу, бореться з епідеміями, веде медичні читання, влаштовує ясла-притулки.
Федір хоче бути поруч із нею і наважується зробити пропозицію. Після весілля разом із Сергієм Єфремовим і Борисом Грінченком створюють Українську радикальну партію, тому часто навідується до Києва. Пишуть статті, видають брошури та поширюють листівки із закликами до надання автономії Україні. Федір Матушевський відповідає за всю партійну друковану продукцію. Їздить до Львова, що належить Австро-Угорщині, для налагодження співпраці з тамтешніми українськими організаціями. Його називають "містком" між радикалами Галичини та Наддніпрянщини. Підтримує Іван Франко.
Щоб бути ближче до Києва, сім'я переїжджає до Будаївки – тепер Боярка поблизу столиці. Віра отримує посаду дільничого лікаря та службове житло біля земської лікарні. Федір заробляє лише гонорари від видань. На місяць мають до 45 рублів. Цього вистачає на харчі, квитки до Києва й утримання будинку.
За кілька тижнів чоловік отримує ставку головного редактора газети "Громадська думка". Це перший у Російській імперії український суспільно-політичний щоденник. Початкові тиражі конфісковує цензура, але часопис не закривають. Дають хабара жандармам.
"Якби не Матушевський, то ми напевно не змогли б видавати газету. По совісті треба сказати, що він виніс її на своїх плечах", – згадував меценат Євген Чикаленко.
Інтелігенція завалює щоденник критичними зауваженнями і побажаннями. Федір Матушевський розбирається і відповідає на листи. Затримується в редакції до опівночі.
"Як фараонова корова худий і писати сам не маю змоги. Більшість часу йде на якусь "чорну" роботу", – пише він історику Михайлові Грушевському.
Клопотів додається з народженням сина Юрія. Віра не засиджується з дитиною вдома, а за кілька місяців виходить на роботу. Про це просять люди з навколишніх сіл. Хлопчика залишає із сусідами чи знайомими, які приїжджають до Будаївки на відпочинок.
"Ми так були прив'язані до Києва й до київського життя, що на літо виїздили на час літніх ферій до Будаївки, – пише історик Дмитро Дорошенко у "Споминах про давнє-минуле". – Наймали у селян хату й жили в ній із червня до кінця серпня. Коло Будаївки був прекрасний сосновий ліс. Мали приємне сусідство: під ним був земський шпиталь, де управителькою була Віра Матушевська, з нею жив її чоловік".
Вечорами він заходить до Матушевських. Бачиться з адміністратором газети "Рада" Прокопом Понятенком і залізничним чиновником Андрієм Макаренком. Приїжджають також Олександр Лотоцький і Сергій Єфремов, письменниця Олена Пчілка з донькою Ольгою Косач-Кривинюк.
"Широка гостинність Віри та "янгольська" доброта Федора Матушевських, – згадував український дипломат Максим Гехтер, – були тим цементом, що об'єднував різноманітне товариство, яке в них збиралося".
Вечорами обговорюють партійні справи, демократичні ініціативи царя.
– Новим віє подекуди, але "сморід старого духу" пересилює, – любить казати Федір Матушевський.
Якось приїздить до Матушевських письменник Борис Грінченко, який хворіє на сухоти. Віра виділяє йому кімнату. Федір береться за збір коштів на лікування.
"Невелика, в одне вікно кімната, затишно обставлена: м'який диван, чисто прибрано письмовий стіл, етажерка, повна книг, на стінах портрети письменників. Одна стіна була завішана килимом, до якого були приколені свіжі соснові гілки, – описував перекладач Іван Бєлоусов, який навідувався до хворого.
Із початком Першої світової війни 1914-го Матушевські покидають Боярку й перебираються до Києва. Стають співзасновниками Товариства допомоги жителям західноукраїнських земель постраждалим від війни. Віра працює в Київській лікарні й отримує квартиру на Великій Підвальній – тепер Ярославів Вал.
Олександр Лотоцький пізніше згадував: "Се була взірцева пара українських громадян, що все без останку життя своє присвячували українській справі".
"Пресучая журба мене ізсушила.
Анахтемська Шпоня мені удружила
Не можу у вічі тепер людям глянуть
Од сорому щічки мої ніжно в'януть
Ой плеще ж скрізь Шпоня, мов тая сорока
Що з Вітром-зефіром страшенна морока:
Що в його на ліжку матраца бракує,
Що буцім на дошках він люто кейфує,
Що навіть подушка – річ зайва для його,
Що – мамцю! – на тілі немає нічого, –
Мов той запорожець у рваній шматині, –
Ой, шліть йому "льолю", нещасній дитині…
Ой, клятая Шпоня, ти Шпоня з Дорпату!
Не варт після цього пустить тебе в хату!", –
написав публіцист Василь Доманицький (1877–1910), який разом із Федором Матушевським був співзасновником видавничого товариства "Вік". Вірш створив у Криму, де перебував на лікуванні. Його провідав Федір Матушевський, що мав прізьвисько "Шпоня". Це викликало обурення хворого, який казав, що йому не потрібна "доглядальниця"
Дружина і син померли в таборі
1869, 20 червня – у сім'ї священика в містечку Сміла – тепер райцентр на Черкащині – народився Федір Матушевський. Рід мав шляхетне походження, носили прізвище Матшев-Матушевський. Згодом першу частину перестали вживати. Початкову освіту здобув удома. Вступив до Київської духовної семінарії й успішно закінчив її. Був активним членом українських гуртків.
1897 – поселяється в Черкасах і працює учителем духовного училища. Стає секретарем нелегальної "Всеукраїнської організації". Знайомиться з видавцем і педагогом Олександром Кониським. Разом розпочинають підготовку видання альманаху "Вік" у Києві. Присвячують його 100-річчю виходу "Енеїди" Івана Котляревського. У збірці публікують вірші майже 50 поетів. Потім організовують видавництво для публікації подібних зібрань. Федір Матушевський готує статті для часопису "Київська старовина".
1900 – вступає на юридичний факультет Дерптського університету – тепер Тартуський університет в Естонії. Очолює український студентський гурток-громаду. Відраховують з університету за громадську діяльність. У Петербурзі знайомиться зі студенткою Петербурзького медичного училища Вірою Поповою. 1904-го одружуються. Живуть спочатку на Харківщині, а потім у Будаївці – тепер Боярка на Київщині. Там у них народжуються сини Юрій – 1905-го, за два роки – Борис, і Василь 1909-го.
1906 – стає головним редактором україномовної газети "Громадська думка". За кілька місяців її забороняють. Разом із підприємцем Євгеном Чикаленком і письменником Борисом Грінченком засновують газету "Рада". Стає її редактором. Хоче залишати посаду через дітей. Євген Чикаленко вмовляє залишитися. 1908-го Федір Матушевський стає співзасновником Товариства українських поступовців. Допомагає видавати кооперативний журнал "Муравейник-Комашня" та книжки "Віку". Досліджує життя Тараса Шевченка і видає праці "Великі роковини. До 50-ліття смерті Тараса Шевченка", "Значення Т. Шевченка", "Поезія волі й правди". Очолює український клуб "Родина" у Києві.
1914 – разом із дружиною приєднуються до Української групи допомоги втікачам і полоненим із Західної України. Стає уповноваженим Комітету Всеросійського союзу земств і міст Південно-Західного фронту для допомоги цивільному населенню, яке постраждало від воєнних дій. 1917 року бере участь у створенні Української Центральної Ради. Стає членом Комісії з розробки негайних заходів для розв'язання продовольчої кризи. Потім входить до Крайового комітету охорони революції в Україні. За два роки очолює дипломатичну місію у Греції.
1919, 21 жовтня – помирає від серцевого нападу в Афінах. Похований на тамтешньому цвинтарі. Сина Юрія вивезли до Праги, де він вивчився і жив. Помер у 1970-х. Дружина Віра працювала лікаркою в Києві. 1937-го її засудили до 10 років таборів як "дружину запеклого націоналіста". Померла за сім років у Мордовії. Синів теж відправили до виправно-трудових таборів. Василь загинув 1941-го в Іркутській області. Борис звільнився під час Другої світової війни і став бійцем Червоної армії. Працював метеорологом. Помер 1977 року в Києві.
Змінив ставлення греків до України
– Ні, я не поїду. Який з мене посол, – каже член Комітету охорони революції в Україні Федір Матушевський члену Директорії УНР Симону Петлюрі, який пропонує очолити надзвичайну дипломатичну місію в Греції.
– Такий як із мене диктатор, – не відступає політик. Дає кілька днів подумати.
Вони зустрілися на початку січня 1919-го біля будинку Київського губернського земства. В Афіни Федора Матушевського попросив призначити директор департаменту чужоземних зносин Директорії Андрій Яковлєв.
Потенційний дипломат удома обговорює всі "за" і "проти" з дружиною Вірою. Вона погоджується. Вирішують, що візьме з собою старшого сина 13-річного Юрія. Менші Борис і Василь залишаються з матір'ю в Києві.
"Добіраючи людей, я керувався винятково діловою стороною справи і відхиляв масу прохань людей своїх і чужих", – згадує Матушевський у своєму "Щоденнику".
Бере дипломата Павла Чижевського, уповноваженого Червоного хреста Володимира Леонтовича й лікаря Модеста Левицького, який стає його заступником. Разом з іще чотирма службовцями та їхніми сім'ями поїздом залишають Київ увечері 26 січня 1919-го. Прямують на Одесу, але стає відомо про захоплення її військами Франції та Великої Британії. Ті не підтримують самостійного українського уряду, хочуть відновлення Російської імперії. Федір Матушевський змінює маршрут на Будапешт, а звідти – до Афін.
До Греції прибувають 2 березня. "І радісно, і сумно і страшно", – нотує він.
"Жили ми на березі моря, де було дешевше, і батько щодня їздив трамваєм до Атен", – згадував Віктор, син Модеста Левицького.
За три дні помешкання місії відвідує грецький міністр закордонних справ Александрос Діомідіс. Запевняє у "гостинності до українців", але нічого конкретного обіцяє.
Федір Матушевський готує меморандум до грецького уряду. Описує "що таке Україна, чого завше добивалася та чому бореться з Москвою і Польщею". Порушує питання автокефалії Української православної церкви. Документ видає французькою мовою, тиражем 500 примірників.
"Три тижні, як ми вже тут, проте справа не рухається з місця. Газети ми ще не маємо. Реальної підтримки від Греції добитися не вдається. Вона невільниця Антанти", – міркує він.
Становище місії погіршується, закінчуються гроші, видані Директорією. Уряд Греції підтримки не надає. Натомість Федір Матушевський починає видавати грецькою мовою "Грецько-українське рев'ю". Багато пише про історію відносин між народами.
"Цілий ряд статей та інтерв'ю Матушевського у місцевій пресі помалу змінили спочатку вороже, потім байдуже становище грецького громадянства щодо України", – пише Модест Левицький.
У цей час місію відвідують посли США, Румунії, Бельгії та Грузії. Найтепліші спогади Федір Матушевський має про американського представника Генрі Дроперса. Він перший відкрито питає, яка допомога потрібна Україні.
– Україні потрібна поміч грішми, амуніцією та моральною підтримкою. Найкраще було б негайно признати її незалежність, – каже українець.
Приглядаючись за роботою членів місії розуміє, що більшість утекли від більшовиків. Болісно це переживає. Із Києва повідомляють про захоплення міста військами білогвардійського генерала Антона Денікіна.
"Чорніші чорної землі і тяжчі від тяжкого каміння обсіли мене думки про долю України", – пише у нотатках.
За кілька днів Федір Матушевський помирає від серцевого нападу.
4 
1
Коментарі