США, Велика Британія, Франція та Італія дозволили Польщі окупувати Галичину
"Усі люди збиралися в Парижі. Він став місцем розваги для сотень англійців, американців, італійців та іноземних джентльменів із сумнівним минулим. Підтягувалися сюди під приводом участі в мирних дискусіях. У п'янкій атмосфері 1919 року було божевіллям не спробувати захопити якомога більше", – пише у книзі "Париж. Шість місяців, які змінили світ" 2003-го канадська історик Марґарет Макміллен.
У листопаді 1918 року Німеччина визнала поразку в Першій світовій війні й підписала Комп'єнське перемир'я. Переможці – країни Антанти – США, Франція, Велика Британія та Італія – взялися за підготовку конференції для обговорення подальшого облаштування світу. Провести її домовились у Парижі. Політики почали з'їжджатися до міста з кінця грудня того року.
Зима видалася теплою, на галявинах зеленіла трава й подекуди розпускалися квіти. Йшли дощі, і Сена вийшла з берегів. На вулицях було повно біженців із розорених сіл та міст, демобілізовані солдати просили милостиню. Майже половина жінок носили траур. Трофейними німецькими гарматами були заставлені площа Згоди та Єлисейські поля. Воронки від снарядів засипали щебенем. У соборі Нотр-Дам не було вітражів – їх зняли під час війни, щоб уберегти від руйнування.
Іноземців розселяли по готелях та елітних квартирах у центрі міста. Зустрічі запланували проводити в колишній королівській резиденції Версаль біля Парижа й урядових будинках.
"Українців Східної Галичини і Північної Угорщини належить або визнати як самостійне ціле, або ототожнювати їх із київським урядом – незалежно від того, буде він визнаний незалежною державою чи частиною Росії на правах федеративного чи будь-якого іншого принципу", – пише британський прем'єр-міністр Ллойд-Джордж після розпаду Австро-Угорщини 1918-го. Він приїжджає до Парижа одним із перших.
Дещо випереджає його президент США Вудро Вільсон. Той вважає, що українці та решта народів Австро-Угорщини мають право на самовизначення. Про це пише у програмі "14 пунктів". За незалежність українців були італійці, але вони не мали впливу на переговорний процес. Проти був французький прем'єр Жорж Клемансо, відстоював інтереси поляків. Ті хотіли володіти Галичиною. У Києві Рада народних міністрів Української Народної Республіки 10 січня 1919-го створює делегацію УНР на мирній конференції в Парижі. Її очолює колишній міністр пошт і телеграфу УНР та учасник переговорів із представниками Антанти 44-річний Григорій Сидоренко. Його заступником призначають головного редактора львівської газети "Діло", а потім державного секретаря зовнішніх справ Західноукраїнської Народної Республіки 35-річного Василя Панейка. До делегації зараховують 75 осіб. Це були представники УНР та ЗУНР. Керівництва обох республік саме домовилися про підписання Акту Злуки в Києві 22 січня 1919-го. Галичина увійшла до складу УНР як Західна область.
Дипломати зупиняються у Станіславові – тепер Івано-Франківськ. Консультуються з президентом парламенту ЗУНР Євгеном Петрушевичем. Той радить насамперед просити зброю для боротьби з більшовиками.
До Парижа одразу потрапляє лише Григорій Сидоренко. Публікує ноту з описом історії України та поясненнями, чому УНР має бути незалежною. Заявляє, що українська армія може перемогти більшовиків. Антанта має лише допомогти матеріально. Решту делегації не впускають у Францію. Чекають на дозвіл у Швейцарії, а потім – в Австрії.
Французи та англійці вороже ставляться до українців. Бо ті роком раніше підписали Берестейський мир з їхніми ворогами – Німеччиною та Австро-Угорщиною.
Питання Галичини порушують у перший день конференції – 21 січня 1919-го. Вирішують зібрати представників усіх утворень, що борються за незалежність на території Російської імперії. Їм потрібно з'явитися 15 лютого на Принцевих островах у Мармуровому морі. Григорій Сидоренко намагається повідомити керівництво в Києві, але безуспішно – воно залишило місто, столицю зайняли більшовики.
"Вони приїхали у Париж як новаки. Не знали терену праці, були позбавлені зв'язків, віруючи у "чистоту" справедливої справи. Кожен мав цифри, дати, факти – у голові. Не диво, що чужинці не раз чули або вичитували на папері щось зовсім інше від ріжних українських делегатів", – згадував про колег секретар української делегації в Парижі Михайло Рудницький. Вони дісталися Франції в березні.
У квітні 1919-го рада Паризької мирної конференції створює комісію для підписання перемир'я між Польщею й Україною. Її очолює генерал із Південної Африки Луїс Бота.
Частина представників Західної області УНР хочуть діяти незалежно від Києва. Переконані, що Директорію УНР сприймають як прихильників більшовизму і не схочуть слухати.
"У Парижі я застав між членами делєґації, висланими Директорією, різкий внутрішній розлім, – згадує галицький політик Михайло Лозинський. – Для Панейка і Томашівського (Степан Томашівський (1875–1930) – український історик, публіцист і політик польського походження, член управи Українських січових стрільців. 1919-го – радник делегації ЗУНР на мирній конференції в Парижі. – Країна) проголошенє з'єдинення неначе не існувало. Вони стояли на тім, що Галичина є окрема держава, яку тільки вони мають право заступати на мировій конференції. Її справу треба трактувати окремо від справи Української Народньої Республики".
Василь Панейко та Степан Томашівський зустрічають прохолодно Михайла Лозинського. Він переконаний, що українські делегати повинні діяти спільно.
– Ваш приїзд є для мене ударом ножем ззаду, – каже Василь Панейко, коли дізнається його позицію. – Ми тут докладаємо всіх сил, щоб переконати мирову конференцію, що ми є окрема держава. А ви приходите з тим ідіотизмом!
Він організовує галицьке бюро. Пише листи від імені української делегації, використовуючи вкрадену в секретаря печатку. Розсилає 87 нот представникам інших держав. Доводить, що тільки Східна Галичина з українських земель достойна власної держави і "не заражена більшовизмом".
Вільний час українці проводять у музеях, кабаре та ресторанах. Державному секретарю військових справ ЗУНР Дмитру Вітовському подобається мавзолей імператора Наполеона Бонапарта. Навідується до нього кілька разів. Cкуповує картини для свого помешкання у Львові.
– Чому тут зі мною не може бути моя жінка й діти? – каже він якось під час прогулянки Булонським лісом у Парижі Михайлу Лозинському.
– Маємо дякувати долі, що призначила жити в такий момент і поставила на таке становище. Мусимо думати, як не підвести, щоб могли гордитися нами у майбутньому, – відповідає той.
Наступного дня дізнаються про рішення комісії Луїса Боти обмежити українську та польську армії до 20 тис. військових і встановити демаркаційну лінію. За нею Дрогобицький нафтовий басейн залишається у складі Західної області УНР, а Польщі відходить територія на захід від лінії Львів – Сокаль. Уряд ЗО УНР приймає ці пропозиції. Але поляки не погоджуються. Вони отримують на українському фронті підкріплення французькою армією генерала Юзефа Галлера. Її сформували нібито для боротьби з більшовиками.
14 травня 1919-го українців запрошують на засідання Вищої Ради за участі Девіда Ллойд-Джорджа, Жоржа Клемансо та Вудро Вільсона. Лідер США просить охарактеризувати відносини між українцями й поляками в Галичині. Пояснюють, що прагнуть досягти порозуміння й боротися з більшовиками.
– Виходить, що Україна веде війну з більшовиками, а поляки атакують її з тилу? – уточнює британський прем'єр.
– Так! Ось бачите, що роблять ваші поляки! – відповідає йому Василь Панейко.
Девід Ллойд-Джордж питає про різницю між польською та українською мовами, про релігії двох народів.
– Я нічого не обіцяю і нічого не передбачаю. Але якщо не вдасться оформити незалежність, то з ким би ви хотіли бути – з Польщею чи Росією? – питає англієць.
– Ми, як кожний нарід ХХ століття, змагаємо до повної державної самостійності. Автономія не розв'яже такого питання, а тільки створить замішання і труднощі, – відповідає Панейко.
– Говорити про приєднання України до Польщі просто смішно, – додає Григорій Сидоренко. – Поляки числять 20 мільйонів, а українці – 40. Як може бути приєднаний великий нарід до малого? Росіяни не хочуть дружити з нами, а тільки прагнуть на трупах нашого народу відбудувати імперію.
Лідери країн-переможців українців не підтримують.
"Ситуація недобра, – пише Панейко до Петрушевича у жовтні 1919-го. – Як щодо Галичини, так і соборної України. З газет, які привезено свіжо з Камінця, виходить, що там живуть в рожевім оптимізмі щодо міжнародного становища. Поляки грають подвійну гру. Під'юджують Петлюру на Денікіна, а Денікінові пропонують союз проти українського сепаратизму. А наші, як діти, йдуть на тім польськім шнурочку. Боюся, що ліквідація прийде скорше, ніж хто і думає".
Поляки публікують відозву, в якій називають українців поплічниками німців. Антанта дозволяє окупацію Галичини. 22 грудня 1919-го Директорія УНР видає наказ про скасування української дипломатичної місії в Парижі.
"Потрібно було підкоритись пані- Антанті й жалітись їй. Натомість підкорилися тій єдиній силі, яка була у розпорядженні – своєму трудовому народу. Галицькі ж "проводирі" писали ноти, протести, тинялись і плакались по антантських передпокоях і з усіх сил старалися довести, що вони не большевики, як то брехали поляки. Волали, що вони собі тихі, цілком благонадійні рутенці, яким також треба признати право на вільне самоозначення. Натурально, благонадійних рутенців не дуже то слухали", –
згадував про участь українців у Паризькій мирній конференції письменник Володимир Винниченко (1880–1951) у праці "Відродження нації"
"Вести війну набагато легше, ніж укладати мир", –
Жорж Клемансо (1841–1929), французький прем'єр-міністр у 1906–1909 та 1917–1920 роках
"Хай нас розсудить залізо і кров"
1919, 18 січня – у Парижі розпочалася мирна конференція. Зібрала представників 27 країн та п'яти домініонів Великої Британії. Мали домовитися про облаштування кордонів після Першої світової війни. Головну роль грала Найвища рада – президент США Вудро Вільсон, прем'єр-міністри Великої Британії Девід Ллойд-Джордж, Франції Жорж Клемансо та Італії Вітторіо Орландо.
1919, 19 лютого – з Парижа до Львова відправили місію на чолі з генералом Жозефом Бартелем для врегулювання українсько-польського протистояння. Під час візиту до Ходорова – тепер Жидачівський район на Львівщині – він звернувся до українських військових: "Ми, чотири заступники держав Антанти – Англії, Америки, Франції та Італії, просили вас спинити бойові операції для полегшення прибуття нашої місії з Перемишля до Львова. Натомість ви відповіли генеральною битвою на всьому фронті. Ми питаємо вас: це є виклик супроти держав Антанти? Коли ні, то ставимо вам негайне домагання: припинити генеральну битву". У відповідь командувач Української галицької армії генерал Михайло Омелянович-Павленко зауважив, що не припинили вогню через активність поляків. Пізніше додав: "Хай нас розсудить залізо і кров!"
1919, 28 червня – представники Антанти у Версалі біля Парижа підписали мирний договір із Німеччиною. Імператора Вільгельма ІІ хотіли стратити, але за наполяганням японців дозволили жити в Нідерландах. Землі німецьких Ельзасу й Лотарингії передали Франції. Частина Пруссії відійшла Польщі, Гданськ отримав статус вільного міста. Німеччина визнала Австрійську, Чехословацьку та Польську республіки. Зобов'язалась виплатити 132 млрд марок державам-переможцям. Завершила віддавати обіцяне 4 жовтня 2010-го.
1919, 10 вересня – у Сен-Жерменському палаці біля Парижа підписали мирний договір з Австрією. Її провінції Богемія, Моравія, Сілезія відійшли Чехословаччині. Їй віддали Закарпаття, хоча Собор русинів перед тим висловив бажання жити у складі УНР. Тіроль передали Італії, Буковину, всупереч рішенню народного віча про приєднання до УНР, – Румунії. На Балканах дозволили створити Королівство сербів, хорватів і словенців. Австрія відмовилася від колоній у Марокко, Єгипті, Сіамі – сучасний Тайланд, та Китаї, передала переможцям весь торговельний і риболовецький флот.
1919, 27 листопада – представники Болгарії підписали мирний договір у французькому місті Неї-сюр-Сен. Частина її земель перейшла до Королівства сербів, хорватів і словенців та Греції.
1920, 21 січня – завершилась основна сесія Паризької мирної конференції. У країнах, що програли Першу світову війну, її результати вважали несправедливими. Почали з'являтися політичні рухи, що закликали до війни за повернення територій.
8 
35413
Коментарі