"Нас засипав град гарматних і крісових стрілен, – згадує майбутній генерал Української галицької армії Мирон Тарнавський (1869–1938). – Густа пальба звільна переходила в гураганний вогонь. У воздусі повисла величезна кількість розпеченого металю, що свистів, експльодував, виповнював простір їдким, чорним димом і пекольним гармідером. Від землі йшли вгору гейзери груди і залізних скалок. Здавалося, що це не малий відтинок фронту, лиш ціліський світ виповнився заметіллю стрілен, диму і зойкливих кульок".
Описана ним битва між австро-угорською та російською арміями відбулася біля села Конюхи – тепер Козівський район Тернопільської області – 29 червня – 1 липня 1917 року. Це була остання велика збройна сутичка за участі Українських січових стрільців – добровольчого підрозділу галицьких українців, що діяв у складі австро-угорського війська під час Першої світової війни. За дев'ять місяців до цього "усуси" зазнали великих втрат на горі Лисоні біля Бережан – також на Тернопільщині. Вояків відкликали з фронту і відправили на вишкіл під командуванням Тарнавського.
Навесні 1917-го "усуси" знову з'явилися на бойових позиціях. Ситуація була найгірша за всі роки війни. Сама ідея стрілецтва почала викликати сумніви в добровольців. Напередодні Великодня галичани налагодили контакт із російськими частинами по той бік фронту. Виявилося, там служили багато українців-наддніпрянців. Вони ділилися пресою та передавали новини з Петербурга й Києва. Там саме творилася Центральна Рада. Тим часом уряд Австро-Угорщини дав зрозуміти, на території Галичини запровадять автономію під проводом поляків. Мрія "визволяти братів-українців із московських кайдан" виглядала парадоксом.
На таємній нараді командування УСС вирішує розпустити полк. Однак український політичний провід відхиляє цю пропозицію. Вояків переміщують на позиції біля Конюхів – подалі від українізованих царських частин.
Битва починається о 5:00.
"Зараз же знялась гураґанна буря артилерії, – описує учасник бою, історик Степан Ріпецький. – На просторі яких 30 кільометрів заграли 520 батерій. Руйнуючий вогонь гармат знищив умить передні рови і дротяні засіки. Стрілецькі закопи обернулись у вертепи лійок і ям з накопиченими куснями дерева, каміння та іншого матеріялу. Четверту сотню УСС, яка скріпила першу боєву лінію, перетереблено. Наче зловіщі птахи, кружляли над становищами ворожі літаки, щоб дорешти зломити духа оборони. Вони справляли вогонь своїх батерей. Горіли хати і збіжжа на полі. Ревіла покалічена худоба. Збожеволілі люди з вереском гинули на пожарищі".
"Кому доводилося побувати в таких ситуаціях на фронті, той добре знає вражіння, начебто небесний фірмамент тріскав на кусні і щохвилини грозив страшною, космічною катастрофою, – додає Мирон Тарнавський. – Денне світло притускло, зруділо. Все довколішне потонуло якби в перламутровій рідині. Люди скидалися на якісь примарні сновигаючі потвори, що мінилися всіми красками опалю. Картина була рідко нереальна, як вирізок із галюцинацій тифозника".
Січові стрільці опиняються в оточенні й зазнають значних втрат – точна кількість загиблих невідома. Полонених транспортують до Києва. Дорогою їм зустрічаються російські полки, які їдуть на фронт під синьо-жовтими прапорами. А в таборі для військовополонених в Дарниці їх відвідає один із лідерів Центральної Ради Володимир Винниченко. Уже в лютому 1918 року галичани у складі Армії УНР боротимуться проти "червоних" на Півдні України.
8 
35413
Коментарі