– З дитинства пам'ятаю складені в бабиній кімнаті, в кутку на полиці біля ікон, книжки. Читала їх вечорами. Сім-вісім із них були дуже старі. Деякі дісталися їй від мами, яка теж письменна була. Кілька дав якийсь священик, – розповідає 67-річний Федір Ущаповський із райцентру Піщанка на Вінниччині про свою бабу Олянію Монастирську. Вона жила в селі Миролюбівка – тепер Піщанського району на Вінниччині.
Федір Іванович зберігає написаний церковнослов'янською мовою бабин молитовник.
– Пам'ятаю, бабця брала його відчитувати покійників. Робила це у своєму селі та ще сусідньому – Ставках. Там не було кому. Такі книжки не кожен ще й зможе прочитати. Навіть півчі не бралися за цю справу. А вона ходила в церковнопарафіяльну школу і там, видно, навчилася. Приходила звечора і до ранку сиділа біля покійника, читала молитви. Бо зараз такі, що побула годину, випила 150 грамів і пішла. Виспалася вдома і зранку знов прийшла – дочитує. Бабця ж молилася цілу ніч. За це їй давали калач чи хліб. Ми бідували тоді, то чекали, коли вона вже прийде. Так виживали.
– У нас у селі була єдина церква в районі, яку не закрили в радянські часи. Свята церковні справляли, – продовжує Федір Ущаповський. – Священик із хором приходили до бабці. Розміщалися тут, розкладали дерев'яні хрести. Сідали і співали.
Після Другої світової війни Олянія Тропіївна жила з донькою Ольгою. Сина Калину заслали в Таджикистан. За те, що був у полоні в німців. Чоловіка Германа поховала 1948-го.
– Він співав у церковному хорі. Бас був такий, що свічки гасли – досі люди згадують. Але читати не вмів, – каже Федір Іванович. – Бабця тримала козу, город обробляла до останнього. Померла у 86 років – 1966-го. Книжки перейшли до доньки – моєї мами. Коли переїжджали зі старої хати, то десь вони поділися. Може, в церкву віддали. Залишилася тільки ця. Мати теж знала церковнослов'янську. Як її не стало, я забрав деякі речі й цю книжку.
8 
35413
Коментарі