"Я просидів ніч у майстерні й підбив підсумки життя. Вранці взяв палицю, валізу і поїхав у Одесу, щоб більше ніколи не повертатися до своєї квартири. Залишив у ній всі свої полотна, ввесь інвентар. Стояв на березі Чорного моря – ніби голий. Був людиною 32 років, якій треба починати все спочатку", – писав у "Автобіографії" кінорежисер Олександр Довженко.
У середині 1920-х він працював художником-ілюстратором у редакції газети "Вісті ВУЦВК" у Харкові. Входив до об'єднань письменників "Гарт" і ВАПЛІТЕ. Жив у будинку для працівників "Вістей". Квартиру допоміг отримати друг і редактор видання Василь Блакитний.
"Чиста, пахуча, причепурена й добрим смаком господаря і дбанням господині – першої дружини Сашка, вродливої, сіроокої, тихої Варвари, – описував помешкання Микола Бажан. – Білий, складений зі старанно одгембльованих (обструганих. – Країна) дощок стіл і обідній, і робітничий водночас, дві тахти, застелені українськими килимами, на стінці – репродукція Сезаннового пейзажу, привезена, певне, господарем із Берліна, мольберт, флакончик туші, тюбики фарб, пензлі, книги, з-поміж них напохваті – зеленуваті томики найулюбленішого Гоголя. Було враження, що тут живуть дуже світлі й щасливі люди".
У тому ж домі Довженко влаштував майстерню. Кілька разів на тиждень у ній збиралися художники. Наймали натурницю й 2–3 годин малювали її.
"Довженко почав налагоджувати свої перші взаємини з царством кінематографа з плакатів для нових українських фільмів. Ходив на перегляди закуплених за кордоном стрічок, – згадував Микола Бажан. – Написи до них вишуканою українською мовою робив Майк Йогансен. Він часом доручав Олександру переклади титрів до окремих стрічок. Це для нього був і заробіток, і творчість".
Наприкінці 1925-го Довженко пише сценарій дитячого фільму. Несе його до Всеукраїнського фотокіноуправління – ВУФКУ. Та головному редактору сценарного відділу Юрієві Яновському сценарій не подобається, відкладає його.
"З Москви приїхала комісія, і почали журити керівників ВУФКУ за відсутність кіно для дітей, – загадував скульптор і режисер Іван Кавалерідзе. – Тоді й дістали сценарій Довженка. З Одеси викликали Лопатинського і запропонували ставити фільм. Це був уже 1926 рік".
Стрічку про піонера, який потрапляє у смішні історії, називають "Вася-реформатор". Знімати на Одеській кінофабриці доручають режисеру Фавсту Лопатинському з "Березоля" та оператору Данилу Демуцькому, який доти очолював фотолабораторію. Під час зйомок вони сваряться з директором кінофабрики і фільм не завершують. Доробляти картину дають німцю Йозефу Роні. Він ставить умову – сам буде і режисером, і оператором. Йому дозволяють.
За кілька тижнів директором кінофабрики стає Павло Нечеса, який доти працював у Ялті. Він помічає, що робота над "Васею-реформатором" Йозефу Роні не дається. Каже про це автору сценарію.
"Виїжджаю на кінофабрику, тому пропущу засідання, – пише Довженко до Товариства кінорежисерів, літераторів і сценаристів 20 червня 1926-го. – Картина моя "Вася-реформатор" зіпсована через неправильний вибір типажу і тлумачення художньої сторони постановки режисером. Мушу розглянути 3/4 зробленої стрічки і приймати участь у перезйомці деяких сцен і закінченні роботи".
"Довженко одразу втрутився у зйомки, показував артистам, як треба вести сцену, – писав у "Розповідях про сучасників" 1983-го Лесь Швачко, який працював тоді асистентом режисера. – Виходило жваво і смішно. Всі вже на репетиції реготали. Не сміявся тільки Рона".
Німець просить не втручатися у зйомку і не робити зауважень артистам. Довженко відходить убік і замовкає. Та під час наступної сцени не витримує і знову радить. Йозеф Рона мовчки знімає кіноапарат зі штатива, складає у ящик і йде геть.
– Фільму з мого "Васі-реформатора" не буде, – каже Довженко Нечесі. – Дозволь, Павле Федоровичу, мені самому зняти картину, хоч коротку якусь комедію. Так хочеться спробувати, аж руки сверблять.
– А сценарій де?
– Буде! За тиждень принесу.
"Написав сценарій за вечір. Приходжу вранці до ресторану снідати. Сидить начальник Головреперткому, саме приїхав лікувати виразку шлунка, – писав пізніше Довженко в нарисі "Виховувати молодих кінодраматургів". – Я до нього: "Затверджуйте сценарій. Дуже поспішаю". Затвердив"
Довженко береться знімати комедію "Жан Ковбасюк" – про перукаря й дівчину, яка хитрощами примушує його одружитися. Фільм робить у стилі англійця Чарлі Чапліна. Справляється за п'ять днів.
Здружується з актором Дмитром Капкою. Разом планують знімати серію комедій "Капка-футболіст", "Капка-фінінспектор", "Капка – агент карного розшуку".
"Переключаючись на роботу в кіно, я думав присвятити себе жанру комічних і комедійних фільмів, – писав Довженко в "Автобіографії". – Перший мій сценарій і перша режисерська робота були з цього жанру. Комедійними задумував нездійснені постановки "Батьківщини" – про євреїв у Палестині, "Загублений Чаплін" – про життя актора на безлюдному острові, і "Цар" – комедія-сатира на Миколу ІІ. Хотілося зняти веселу комедію. Адже до кіно пішов саме заради неї".
Про намір запропонувати сценарій Чапліну пише в листі до режисера Сергія Ейзенштейна, який перебуває у відрядженні в США: "Чи маєте ви можливість разом із товаришами Чапліним або кимось іншим, вислати мені візу, страшно подумати, для поїздки в Голлівуд. Хоч би на один місяць. Дуже хочу запропонувати Чапліну сценарій, над яким я дуже довго працював. У нас його зараз не можна ставити. Він пацифістський за змістом".
Захоплення комедіями підтримує режисер театру "Березіль" Лесь Курбас. Пропонує зробити постановку в театрі в Харкові.
"Курбас хвалив режисерські знахідки та сміявся з вигадок, які Довженко використав у "Ягідці кохання" (під такою назвою вийшов у прокат фільм "Жан Ковбасюк". – Країна), – згадував журналіст Олександр Мар'ямов. – Потім гаряче почав говорити, що немає для актора кращої школи, ніж роль в ексцентричній комедії, та ще й із хорошою музикою, яка задає ритм і дисциплінує рухи".
– Не вмієш писати сценарії, то й не берися. Тебе треба було б вигнати з кіно, та жалко – все-таки здібна людина, – каже Павло Нечеса після перегляду "Ягідки кохання" Олександру Довженку. – На тобі сценарій "Сумка дипкур'єра". Зробиш хороший фільм – твоє щастя, не зробиш – вибачай, хоч ти мені й друг – вижену.
У фільмі йдеться про загибель в Англії дипломата, який встигає передати випадковому робітникові документи, призначені для СРСР. Той робить усе можливе, щоб доставити їх у Ленінград.
"Дуже допомогла мені на початку одна незначна обставина. Я почав відвідувати натурні зйомки одного одеського режисера недалеко від фабрики, – описував свій досвід Довженко. – Те, що він робив з акторами, було так погано і безпомічно, що я одразу повеселішав. Подумав: якщо я бачу, що це погано, і знаю чому, значить, я не такий безпорадний".
"Актори полюбили Довженка, – згадував Юрій Яновський про зйомки в нарисі "Історії майстра". – Він шукав у них людей і знаходив. У його картині діють люди – такі простецькі, живі. Для Довженка актор полізе в льодяну воду, під осінній скажений дощ, буде бійку вести, не почувши болю й не вимагаючи амортизації. І з екрана дихатиме тоді на нас життя".
У "Сумці дипкур'єра" Довженко грає епізодичну роль кочегара пароплава. Це єдиний випадок, коли він знявся в кіно. Більше захоплення в нього викликає режисура. Особливо ставиться до монтажу. Каже, що на котушках із плівкою намотані його нерви.
– Загорський! – кричить до колеги, який випадково наступає на плівку. – Я тобі голову відірву. Та плівка мені дорожча за кохану жінку. Геть із монтажної, проклятий акторе!
У березні 1927-го фільм виходить на екрани кінотеатрів. На показ у Києві почесними гостями запрошують батьків режисера. Публіці картина подобається. Її купують і показують у СРСР і за кордоном.
"У кіно без року тиждень. Апарата не знаю, з актором ніколи не працював, – казав тоді Довженко кореспонденту журналу "Кіно". – Єдине ось "захоплений своєю роботою до пропасниці, до самозабуття. Іноді зовсім забуваю, де я та хто".
Тоді ж Юрій Яновський написав: "Тепер мені ясно, що Довженко знайшов те, чого шукав і чого не дала йому ані берлінська наука, ані перо журналіста. Він знайшов полотно на якому постать й образи, накидані його пензлем, рухаються, живуть, ненавидять і кохають".
9 повнометражних художніх фільмів зняв Олександр Довженко – "Сумка дипкур'єра", "Арсенал", "Звенигора", "Земля", "Іван", "Аероград", "Щорс", "Мічурін" та "Прощавай, Америко". 1958 року на міжнародному референдумі у Брюсселі "Землю" внесли до числа 12 найкращих фільмів всесвітньої історії кіно
"Слов'янство поки що дало світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка", –
Чарлі ЧАПЛІН (1889–1977), актор і режисер
Дружина дозволила йти до коханки
1894, 10 вересня – у сім'ї селян на хуторі В'юнище на Чернігівщині народився Олександр Довженко.
"У батьків Петра Семеновича й Одарки Єрмолаївни було 14 дітей. Четверо старших – Ваня, Сергійко, Лаврентій і Василько – померли в один день від пошести. Чотири труни підряд! Мама, що поховала разом чотирьох перших дітей посивіла, хоч їй не було й 30. Юними у 20 років померли Оврам, Ганна та Андрій, а інші – Гриша, Коля, Кулина, Паша, Мотря – ще дітьми. Залишилися тільки я і Сашко", – згадувала Поліна Довженко.
1907 – після Сосницької парафіяльної школи зараховують до тамтешнього чотирикласного училища. Вчиться на "відмінно". 1911-го вступає до вчительського інституту в Глухові на Сумщині. Заробляє на життя репетиторством.
1914 – закінчує інститут і стає вчителем Житомирського змішаного вищепочаткового училища. Викладає фізику, природознавство, історію, географію та гімнастику. Закохується у вчительку Варвару Крилову, живуть у цивільному шлюбі. 1917 року починає викладати у Вищепочатковому училищі № 7 у Києві, стає слухачем комерційного інституту. Записується у вояки 3-го Сердюцького полку Української Армії. Варвара Крилова їде за кордон із білогвардійським офіцером. Наприкінці 1919-го Волинський губернський ЧК арештовує Довженка як підозрюваного у розвідувальній діяльності на користь армії УНР. Звільняють за два тижні.
1920 – секретар губернського відділу народної освіти в Києві, завідує відділом мистецтв і виконує обов'язки комісара театру ім. Тараса Шевченка. Наступного року починає працювати в Наркоматі закордонних справ УСРР, направляють до представництва у Варшаві.
Створює альбом шаржів "Ряба книга". 1922 року стає секретарем консульського відділу Торгового представництва УСРР у Берліні. Там вступає до приватного художнього училища професора Віллі Еккеля. Зустрічає Варвару Крилову й одружується.
1923 – повертається в Харків. Стає ілюстратором газети "Вісті ВУЦВК", співпрацює з газетами "Селянська правда", "Література. Наука. Мистецтво", оформлює альманах "Плуг", "Літературні усмішки" Остапа Вишні. 1926-го починає працювати на Одеській кінофабриці.
1928 – дружина дізнається про кохання Олександра до актриси Юлії Солнцевої та йде від нього. Хворіє на туберкульоз кісток і не хоче бути тягарем. Довженко перебирається працювати на Київську кіностудію. Пара переписується і зустрічається. 1933-го Варвара Довженко народжує Вадима. Його вважають сином Олександра. Вони схожі, але не спілкуються. Режисер живе з Юлією Солнцевою.
1933 – починає працювати на кіностудії "Мосфільм". Очолює Всесоюзну творчу секцію працівників кіно та організовує в Москві Будинок кіно. Протягом 1939–1940-х працює на Західноукраїнських землях у експедиції кінематографістів. Знімають життя на територіях, які перейшли від Польщі. Закінчує сценарій фільму "Тарас Бульба". Готується до зйомок біля фортеці в Ізмаїлі на Одещині, але починається радянсько-німецька війна.
1941 – спецкор газети "Красная звезда" на фронті. Знімає документальні стрічки "Битва за нашу Радянську Україну", "Перемога на Правобережній Україні". Пише кіноповісті "Україна в огні" та "Повість полум'яних літ". Йосип Сталін заборонив їх друкувати і знімати фільми, бо автор намагався з'ясувати причини відступу і втрат радянських військ.
1949 – викладає у Всесоюзному державному інституті кінематографії. У 1952–1956-х щоліта їздить на будівництво Каховської ГЕС, пише кіноповісті "Зачарована Десна" і "Поема про море". 1955 року на прохання Юлії Солнцевої Варвара Довженко дала чоловіку дозвіл на розлучення.
1956, 25 листопада – помер на дачі біля Москви, похований на Новодівичому кладовищі.
4 
1
Коментарі