– Якось Микола Муравський, художник з Ялти, зателефонував у морозну ніч, – згадує Анатолій Криволап. – Десь опівночі. І захоплено говорить: "Виходжу з дверей, бачу сніг і силует коня. Він наче пропадає, тане. Толя, це – твоя тема". Він так яскраво розповів, що я взяв полотно метр на метр і написав першого коня. Він був темно-синій. Роботу "Кінь. Ніч" 2006-го показав у столичній галереї українського сучасного мистецтва "Ірена". Продовжив малювати коней. Спочатку – на малих полотнах, потім на великих – 1,6 на 2 метри, 2 на 2.
Живу в селі Засупоївка Яготинського району на Київщині. Там було двоє коней. Один витончений, стрункий. Другий сільський, кудлатий. Придивлявся до них, включав чуйку. Але це не портрети, які малюють у кінних клубах. У мене ця тварина – знак, символ. Якась легенда, фантом. Наче він є, і начебто нема. У творі важливий не кінь, а медитативний стан, емоційне поле, куди може ввійти глядач.
Кольори – це певний настрій. Після "Кінь. Ніч" я зробив відтінки ночі, а потім прослідкував освітлення – від світанку і до смерканку. Далі були пори року: зима, весна, літо, осінь. Те, що я ставив собі у план, вичерпано. Цією виставкою закриваю тему коней, яка була для мене суперуспішною.
На українській землі жили скіфи, козаки. Коні були основним засобом пересування, а отже і спілкування. Кінь – найближча і найважливіша істота для людини.
Малюю від півгодини до двох-трьох тижнів. Золотого коня малював довго. Це ідея колекціонера Ігоря Воронова. Він, дивлячись на моїх коней, сказав: "А хай він золотого зробить". Потопити силует на золотому тлі складно. Переписував полотно з десяток разів.
Під час роботи маю сотні відкритих банок – чисті і з відтінками. Мені потрібно до сотні кольорів. Беру їх за відчуттями. Треба, щоб передавали стан, який мене цікавить. Досвід допомагає імпровізувати. Поштовх іде від ірраціонального, але цей стан треба вчасно зафіксувати. А потім включаю раціональне, щоб викласти чуття буквально з комп'ютерною точністю.
Тільки від емоцій ідуть примітивні художники. А коли роблять усе правильно – це професіонали. Істина – злиття цих речей. Треба відчувати гостро і точно реагувати. А потім оформити так, щоб це стало почуттям, розлитим по полотну. На це в мене пішли 20 років експериментів. Вишукував, які почуття за цим кольором, яка гармонія. Це естетичне, але пусте, а це – крикливе. А ось – особливе, та його треба розтягнути на все полотно і зробити хвилю. В емоціях пройшов усю шкалу банальностей – веселий настрій, сумний. Занурився у глибину власних відчуттів, у підсвідоме. Наскільки це можливо.
Працюю, щоб спалах інтуїції довести до максимальної реалізації на полотні. Коли художники починають лізти у філософію, мені смішно. Мистецтво – це робота з почуттями. А решта – інтелектуальна недолугість, яку художник ілюструє. Мені це не цікаво.
Виставка художника Анатолія Криволапа "У цьому полі, синьому…"
13 грудня 2018 року – 19 січня 2019 року
Київ, Музей історії міста Києва, вул. Богдана Хмельницького, 7
2 
35413
Коментарі