Четвер, 01 грудня 2016 09:09

Два дні мати лежала мертва, а ми вовтузилися поруч,  бо не знали, що робити
15

Іван СВІТЛИЧНИЙ
Микола РУДЕНКО
Михайло СІКОРСЬКИЙ
Олекса ТИХИЙ
Василь БАРКА
Євгенія МІРОШНИЧЕНКО
Євгенія САКЕВИЧ-ДАЛЛАС

Українці, які пережили Голодомор і стали успішними

Щороку Український інститут національної пам'яті пропонує нове гасло для вшанування пам'яті жертв Голодоморів. 2014-го присвятили проект опору сталінській політиці. Прагнули показати, що українці не були безмовними жертвами. Торік говорили про "людей правди" – тих, які відкривали історію Голодомору світу. Цьогорічна тема – "Голодомор не зламав". Розповідають про людей, які пережили Голодомор і стали успішними науковцями, письменниками, поетами

Нонна АУСКА (1923–2013), лікарка, письменниця

Донька професора геології Харківського університету Олександра Федоровського. Школяркою бачила сотні людей, які приходили в місто, рятуючись від голодної смерті. Ділилася з ними хлібом. Щоб уникнути арешту, сім'я емігрувала. Нонна жила в Німеччині, Чехословаччині, США. Зайнялась громадською роботою. 1993 року написала чеською мовою оповідання "Голодоморня".

"Були це землероби, хлібороби, так говориться українською. Хліб, який вони виростили, у них відібрали як покарання за те, що відмовилися вступати до колгоспу. Відібрали в них худобу і птицю, відібрали картоплю й олію, відібрали овочі, відібрали навіть сушені фрукти. Відібрали усе і прирек­ли на смерть голодом".

Василь БАРКА (1908–2003), письменник, літературний критик

Справжнє ім'я – ­Василь Очерет. Народився у селі Солониця – ­тепер Лубенський район Полтавської області. 1932 року навчався у Краснодарському педагогічному інституті. Голод охопив і Кубань, Василь був на межі смерті. Коли відвідував батьків, бачив страшні картини і там.

Під час Другої світової війни опинився в Німеччині як остарбайтер. Згодом виїхав до США. Записував спогади очевидців Голодомору. Використав ці історії в романі "Жовтий князь", уперше виданому за кордоном 1962 року. Паризький часопис Le Monde назвав його "найкращим твором у повоєнній Європі на одну з найважчих тем".

"Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни, там, де вже лежали мертві. Я не надіявся, що виживу".

  Левко ЛУК’ЯНЕНКО, 89 років, громадсько-­політичний діяч, дисидент, політв’язень Народився у селі Хрипівка ­Городнянського району Чернігівської області. 1933-го батько сховав трохи картоплі в ямі під стежкою. Буксирна бригада шукала збіжжя на городі, під деревами, тому нічого не знайшли. Картопля згнила, її вичерпували у ночви, заливали водою, перетирали, і з того відстоювався крохмаль, з якого пекли млинці. Так врятувалися. 1958 року став співзасновником підпільної Української робітничо-селянської спілки. За це засуджений до розстрілу, який замінили 15 роками ув’язнення. Після виходу на волю вступив до правозахисної Української Гельсінської групи. Новий вирок – 10 років таборів і п’ять – заслання. Брав участь в акціях протестів політв’язнів, оголошував голодування. Депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання, автор тексту Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Очолює Асоціацію дослідників Голодоморів в Україні. ”Те, що голод 1930-х років був злочином Російської імперії проти української нації, доведено тисячами й тисячами надрукованих свідчень. Аби тільки люди хотіли те читати й знати”.
Левко ЛУК’ЯНЕНКО, 89 років, громадсько-­політичний діяч, дисидент, політв’язень Народився у селі Хрипівка ­Городнянського району Чернігівської області. 1933-го батько сховав трохи картоплі в ямі під стежкою. Буксирна бригада шукала збіжжя на городі, під деревами, тому нічого не знайшли. Картопля згнила, її вичерпували у ночви, заливали водою, перетирали, і з того відстоювався крохмаль, з якого пекли млинці. Так врятувалися. 1958 року став співзасновником підпільної Української робітничо-селянської спілки. За це засуджений до розстрілу, який замінили 15 роками ув’язнення. Після виходу на волю вступив до правозахисної Української Гельсінської групи. Новий вирок – 10 років таборів і п’ять – заслання. Брав участь в акціях протестів політв’язнів, оголошував голодування. Депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання, автор тексту Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Очолює Асоціацію дослідників Голодоморів в Україні. ”Те, що голод 1930-х років був злочином Російської імперії проти української нації, доведено тисячами й тисячами надрукованих свідчень. Аби тільки люди хотіли те читати й знати”.

Катерина БІЛОКУР (1900–1961), художниця

Родом із села Богданівка біля Пирятина на Полтавщині. Під час Голодомору в цих околицях померли понад 3,5 тисячі осіб. Катерина ніколи публічно не згадувала той період. Тільки в автобіографічній сповіді мистецтвознавцю Стефану Таранущенку обмовилася: "Ну ось уже пережила і 33-й рік".

1947-го був ще один Голод. Під впливом цього Білокур написала свою найвідомішу картину "Цар-Колос". Через сім років її та ще дві роботи експонували на виставці в Парижі. Отримали схвальний відгук від Пабло Пікассо.

"Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети. Але сильних духом не спіймає ніхто. Вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці прекрасного і не­зрівнянного мистецтва".

Дмитро БІЛОУС (1920–2004), поет, перекладач, літературознавець

Його рідне село Курмани Недригайлівського району на Сум­щині 1933‑го занесли на "чорну дошку". Це означало, що звідси потрібно вилучити всі харчі. Від голодної смерті Дмитра врятував старший брат – прилаштував у дитячу виправну колонію в Харкові. Видав низку поетичних збірок, книжок для дітей. Перекладав зі слов'янських, литовської, вірменської та інших мов. За збірку "Диво калинове" 1988-го удостоєний Національної премії ім. Тараса Шевченка.

Я бачив сам оту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було Голодомору?

Олесь ГОНЧАР (1918–1995), письменник, літературний критик, громадський діяч

Народився у селі Ломівка – тепер територія міста Дніпра. Через три роки після Голодомору описав пережите в повісті "Стокозове поле". Спершу її не публікували, згодом цензура спотворила текст до невпізнання. Відтоді не написав жодного твору на цю тему. Тривалий час був головою правління Спілки письменників України. Найвідоміші романи – "Тронка", "Циклон", "Собор".

"Є речі, про які писати художні твори я не зміг би. Скажімо, про Голод 1933-го. Це вже не горе, а надгоре, надвідчай. Це – антижиття. Щось ніби замогильне. Де вже ні крихти надії, жодного промінчика світла".

Анатолій ДІМАРОВ (1922–2014), письменник, мемуарист

Народився на хуторі Гараськи біля Миргорода на Полтавщині. Справжнє прізвище – Гарасюта. Батька розкуркулили. Аби сини уникли репресій, той виробив їм нові документи – на прізвище сільського вчителя. 1964-го описав Голодомор у романі "І будуть люди". 1982 року отримав Шевченківську премію за історичний роман "Біль і гнів". Опублікувати повну його версію зумів на початку 2000-х.

Журналістка Наталія Малімон згадує спогад Анатолія Дімарова про 1933-й: "Якось у нашу хату зайшов чоловік, весь опухлий від голоду, налитий мертвою водою. Він уже не міг говорити, щось белькотів. А ми ж чули, що люди людей їдять, і в нас були такі факти. То так із молодшим братом Сергієм злякалися, що висадили вікно разом із рамою".

Опанас ЗАЛИВАХА (1925–2007), художник, дисидент

Його сім'я втекла з Харківщини до родичів на Далекий Схід – рятуючись від голоду. В Україну повернувся через 24 роки. Заново вивчив українську мову. Разом з Аллою Горською працював над вітражем у Київському університеті. Його знищили за розпорядженням партійних органів – через "націоналістичний ухил". Дали п'ять років тюрми за "антирадянську агітацію і пропаганду". Малював картини на тему Голодомору – "33-й рік", "День і ніч", "У мандри", "Доля", "Лан".

"В українців страх постійний. Його наганяли завжди. Голодом, репресіями, втратою роботи, сім'ї. Список довжелезний. Кожна людина має відчуття страху. Але на те вона й людина, щоб усвідомлювати його й контролювати".

Євгенія МІРОШНИЧЕНКО (1931–2009), оперна співачка

В її рідному селі Радянське – тепер Графське – Вовчанського району Харківської області під час Голодомору померли понад 230 осіб. Родина вижила завдяки тому, що батько працював механізатором на машинно-тракторній станції. Володіла надзвичайно красивим, легким голосом широкого діапазону – понад три октави, чудовою колоратурною технікою – могутнє форте, прозоре піанісимо, блискуче філірування звуку. Стажувалася в оперному театрі La Scala в Мілані. Протягом майже 40 років була провідною солісткою Національної опери України.

Микола РУДЕНКО (1920–1994), письменник, філософ, дисидент, політв'язень

Народився у селищі Юріївка Лутугинського району Луганської області. Коли мав 7 років, батько загинув під час пожежі на шахті. Завдяки його продуктовому пайку врятувалися від Голоду.

Його твори поширювалися "самвидавом". За це виключений із Комуністичної партії та Спілки письменників. За участь в Українській Гельсінській групі засуджений до семи років таборів і п'яти років заслання. Перебував на психіатричній експертизі. Там написав поему "Хрест" – про напівмертве українське село 1933 року.

"Пригадую пізню осінь 1932-го. Сіявся перший сніг. Я йшов на Шидлівку по рятівну пайку. Саме на цій дорозі колись я зустрічав батька з його гостинцями "від зайчика". "Зай­чик" був щедрий – не шкодував для мене ні ковбаси, ні цукерків. Спогад про смак його частувань був такий болісний, що я заплакав. Відчув велику слабість у ногах. Далі йти не було сил – я сів у засніженій ямі край дороги. Свідомість потьмарилась, я провалився в морок непритомності".

Євгенія САКЕВИЧ-ДАЛЛАС (1925–2014), фотомодель, громадська діячка

Уродженка села Кам'яна Балка на Миколаївщині. Її батьків репресували й вислали до Сибіру. Виховувалася у сиротинці. Під час війни її відправили на примусові роботи в Австрію. Звідти перебралася в Італію, потім – у США. Тривалий час жила у Швейцарії та Шотландії. Написала книжку спогадів "Одна жінка – п'ять життів, п'ять країн". В Україні вона вийшла під назвою "Не вмирає душа наша: доля сироти з українського Голодомору". Свої переживання Голоду зобразила також у малюнках.

"До 40 років не хотіла розмовляти про цю болючу для мене тему. Хотіла забути все і насолоджуватись життям. Минув час, проте цей душевний біль неможливо було викорінити із серця. І я розповідала мою історію друзям".

Іван СВІТЛИЧНИЙ (1929–1992), критик, літературознавець, поет, перекладач, дисидент

Народився у селі Половинкине Старобільського району Луганської області. Мати подалася на заробітки на Донбас – аби врятувати дітей від голодної смерті. 1943 року хлопцеві вибухом відірвало пальці на обох руках. Працював у двох наукових інститутах, редакції журналу і видавництві "Наукова думка". Втратив роботу під тиском КДБ. Був змушений перебиватися випадковими заробітками, публікувався під псевдонімом або чужим прізвищем.

Брав участь у створенні Клубу творчої молоді "Сучасник" – першого осередку шістдесятників у Києві. Налагодив стосунки з діаспорою й перебував біля витоків самвидаву. Арештований за звинуваченням у зв'язках із "закордонними націоналістичними організаціями". Вирок суду – сім років таборів суворого режиму і п'ять років заслання. Став одним із лідерів руху опору в'язнів. Брав участь в акціях протесту, одного разу голодував 56 діб.

Михайло СІКОРСЬКИЙ (1923–2011), історик, культуролог

Під час Голодомору в Чигирині Черкаської області померла його мати. Виховувався в дитбудинку. Після закінчення істфаку в Києві 1951 року призначений директором краєзнавчого музею у Переяславі-Хмельницькому. Тоді там було 32 експонати. Зараз Національний історико-­етнографічний заповідник "Переяслав" налічує 24 тематичні музеї, 370 нерухомих пам'яток народної архітектури. Тут виставлено понад 200 тис. артефактів. Діє Музей хліба, один із відділів якого присвячений Голодомору.

"Пам'ятаю, як мати повернулася з безплідних пошуків хліба, впала посеред кімнати і більше не встала. Два дні вона лежала мертва, а ми вовтузилися поруч, бо не знали, що робити. Потім збирачі трупів відвезли її і кинули до великої ями, повної мерців. Ще й досі зринають у пам'яті пухлі люди, на яких тріскалась шкіра. Багато з них закарбувалося з грудочками землі в руках. Вони в останнє тягнулися до землі-годувальниці, а вона вже нічим не могла їм допомогти".

Олекса ТИХИЙ (1927–1984), філософ, філолог, правозахисник, політв'язень

Уродженець хутору ­Їжевка біля Дружківки – тепер Донецька область. У листопаді 1976‑го підписав Декларацію і Меморандум Української Гельсінської групи. У них зокрема стверджується, що Голодомор був геноцидом. За правозахисну діяльність засуджений до 10-річного позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п'яти років заслання. Покарання відбував у Мордовії. Багато разів оголошував голодування. Одне із них тривало 52 доби. Помер у тюремній лікарні в Пермі. Перепохований на Байковому цвинтарі в Києві 1989 року.

Борис ХАНДРОС (1923–2006), кінодраматург, журналіст, письменник

Народився у селі Озаринці Могилів-­Подільського району Вінницької області. Під час Голодомору захворів на дизентерію. Вижив завдяки "млинцям" із макухи, затирухи, заправленим кропивою, які готувала мати. Також їли акацію, кропиву. Під час війни пережив важке поранення, гетто і концтабір. Автор сценаріїв кількох документальних і науково-­популярних фільмів про Голодомор. Його книжка "Смертні листи" – це сотні листів, написані 1932 року радянськими громадянами, що адресовані партійному керівництву.

"Я на власному досвіді не раз переконувався, з якими труднощами правда про Голодомор пробивала собі дорогу крізь товщу часу, лукавого замовчення і підступних міфів, щоб відтепер назавжди залишитися пам'ятником по загублених і нагадуванням, пересторогою для живих".

Зараз ви читаєте новину «Два дні мати лежала мертва, а ми вовтузилися поруч,  бо не знали, що робити». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі