Фільми про війну можна на пальцях порахувати, а має бути істотно більше

24 серпня відбулася прем'єра бойовика "Снайпер. Білий ворон". Це перший воєнний фільм, що вийшов у національний прокат після повномасштабного вторгнення Росії.

Учитель математики Микола та його вагітна дружина Настя – пацифісти й екозахисники. 2013-го, щоб бути ближчими до природи, облаштовують для себе усамітнене поселення на нещодавно придбаній ділянці під Горлівкою на Донеччині. У власноруч виритій землянці подружжя прагне довести, що у XXI столітті можливо жити в гармонії з природою, попри побутові труднощі. За кілька місяців починається російсько-українська війна. Коли бойовики вбивають Настю, Микола вирішує помститися. Вступає в добровольчий батальйон, стає снайпером, за сюжетом.

 

Про стрічку розповідають продюсер Артем ДЕНИСОВ і режисер Мар'ян БУШАН

Артем ДЕНИСОВ, 42 роки, продюсер:

Ми завершили знімати фільм торік і не могли подумати, що кадри, зроб­лені взимку, виявляться пророчими. Що 24 лютого змінить життя кожного українця, розділивши на "до" і "після". Упевнений, що вихід стрічки, приурочений до Дня Незалежності, – це правильний крок, адже нині під загрозою наші незалежність і свобода. "Снайпер. Білий ворон" укотре нагадує, що війна постукала до нас іще вісім років тому й увесь цей час українські воїни мужньо боронять нашу землю.

Після завершення роботи над біографічною драмою про Василя Стуса "Заборонений" 2019 року шукав новий цікавий проєкт для продюсування. Сподобався і здався перспективним сценарій Мар'яна Бушана, натхнений історією екопоселенця з Горлівки Миколи Вороніна, який став добровольцем після початку війни на Донбасі. Того можна назвати справжнім диваком, адже далеко не кожен наважився б на таку неймовірну трансформацію – з пацифіста на воїна.

Зацікавила не тільки конкретна постать, а й загалом образ українця, світ якого вмить руйнується з приходом росіян. І який кардинально змінює погляди та йде на фронт, щоб вигнати окупантів і помститися за знищене минуле життя. Водночас ця історія не означає, що пацифізм неможливий під час війни. Частина українців допомагає наближати перемогу, не стріляючи особисто.

Вирішили частково відійти від біографії прототипа й радикалізувати подію, яка спонукає персонажа взятися за зброю. У реальності вороги знищили оселю Миколи, але нам здалося, що на екрані це буде недостатньо сильною причиною для такої різкої зміни принципів і рішучого кроку до боротьби. Тому у сценарії герой вирушає на фронт після втрати коханої та ненародженого первістка, хоча насправді дружину не вбили. Взагалі ми не рахували, який у кадрі відсоток біографічної правди. Це й неможливо, й неважливо. Елементи біографії довільно змішуються з художніми домислами. Тому й відмовилися від напису "на основі реальної історії". Режисер вважав, що це було б обманом глядача.

Основна мета – не лише зобразити транс­формацію людини внаслідок обставин війни, а й узагалі показати, що насправді відбувалося в нашій країні. Не боюся такого слова, як пропаганда. Мабуть, багатьом більше сподобається поняття "антипропаганда". Ми повинні мати, чим відповісти російським медіа та кінематографу, які намагаються нав'язати викрив­лення фактів, маніпуляції та брехню. Показуємо правду про російську агресію та українську боротьбу на прикладі шляху однієї особи.

Зйомки проходили позаторік і торік у столиці та Київській області. Багато воєнних сцен фільмували в Міжнародному центрі підготовки підрозділів Націо­нальної гвардії України. З ними було досить зручно, бо мають досвід роботи з кіношниками. Участь професіоналів була важлива, тому що знімати воєнне кіно було б неможливо в якихось інших локаціях. А коли є доступ до полігона та техніки Нацгвардії, відкриваються великі можливості. Також залучали особовий склад у постановці масових сцен. Іноді з труднощами. Багато хто не хотів одягати форму російських військових. Частина згодилася, бо це все ж таки кіно. Але деякі принципово відмовилися.

Не було на меті знайти актора, схожого на Миколу Вороніна. Радше того, хто міг би втілити ідеї, закладені у сценарії. Я вважаю, що виконавець головної ролі Павло Алдошин упорався із завданням на всі сто. У його образі більше чіпляє не якась конкретна особливість, а передусім арка героя, який із простака-­екопоселенця перетворюється на воїна-­професіонала. Упевнений, що ми відкрили зірку не просто українського, а й згодом світового кінематографа.

Після 24 лютого Павло знайшов своє нове призначення, як і його герой. Нині перебуває на фронті, в лавах Збройних сил України. Став професіоналом у військовій справі й виконує ті завдання, які втілював на майданчику. Тобто і прототип, і виконавець ролі – обидва стоять на захисті своєї Батьківщини. Так само й інші актори – Роман Семисал та Олег Шульга – боронять Україну на передовій. На жаль. Тому що актор, мабуть, не має цим займатися. З іншого боку, нині це роблять усі.

Наш фільм – рефлексія на перебіг російсько-української війни, що 2014 року охопила Луганщину та Донеччину, а 2022-го розтеклася кривавою раною всією територією України. Через призму історії добровольця на позивний "Ворон" ми розповідаємо про наше воєнне безчасся і роль снайперів у протистоянні та пропонуємо відповідь на запитання, за що ми боремося та чому маємо перемогти. Це звернення до глядачів, кожен із яких після перегляду зробить свої висновки.

Головна ідея фільму – ми маємо захищати свою країну. Головний герой показує, як це можна зробити. У нинішніх умовах стрічка набуває нового сенсу. Повномасштабне російське вторгнення вкотре відкрило світові незламне українське обличчя. Бізнесмени, митці, лікарі, політики сьогодні змінили звичні атрибути своїх професій на зброю, яка, на жаль, стала незмінним інструментом для досягнення свободи.

На початку повномасштабної агресії я взагалі не знав, як можна буде донести наше кіно до української аудиторії. Це було неможливо. Тому й відбулися прем'єри спочатку за кордоном. У травні кіно вийшло у прокат у Литві, Латвії й Естонії, а в липні – в обмежений прокат у Сполучених Штатах Америки. Першими виявили бажання показати наш фільм саме країни Балтії, за що їм велика подяка. Вони підтримують Україну не тільки дипломатичним і військовим, а й культурним шляхом.

У Штатах стрічка вийшла на Apple TV, де за тиждень увійшла в десятку найкращих, а також на Amazon. Зібрала позитивні відгуки. Найбільше запам'ятався захват американців щодо того, що низькобюджетний, за їхніми мірками, фільм справляє враження якісного порівняно навіть із голлівудськими картинами. Коштував близько 30 мільйонів гривень.

Тішить порівняння з "Американським снайпером" режисера Клінта Іствуда. Адже той байопік розглядали як основний кінореференс, на який ми орієнтувалися. По-перше, це професійно знята голлівудська картина. По-друге, також про снайпера, який був героєм своєї країни. Так само, як Микола Воронін – один із багатьох бійців, яких сміливо можемо називати українськими героями.

Є подальші плани щодо випуску за кордоном. Зацікавилися майже всі країни Європи, а також Японія і Південна Корея. З багатьма підписали контракти.

Українські фільми про війну можна на пальцях порахувати, а має бути істотно більше. Тим паче в нинішній ситуації. Я вважаю, що держава взагалі має вкладатися тільки в такі стрічки тепер.

Мар'ян БУШАН, 39 років, режисер:

Я хотів нагадати всьому світу про війну в Україні. З 2014-го шукав історію про мирного українця, який був змушений узяти до рук зброю, щоб захистити Батьківщину. Із роками війна на Донбасі перетворилася на снайперську. Тож я звузив пошук суто до цієї військової професії.

Натрапив на історію Миколи Вороніна. Спочатку запропонував зняти фільм, що ґрунтується на подіях його життя. Згодом вирішив відмовитися від байопіка та зробити жанрове кіно. Щоб історія формувалася не лише на внутрішньому конфлікті. Було бажання добре розвинути й зовнішній цікавий сюжет, у якому переплітатимуться правдиві події та придумані моменти, яких не було в реальності, але які були б можливі в реаліях війни на Донбасі.

Головний герой – це образ мирного українця, який хоче бути корисним суспільству та привернути увагу до екологічних проблем. Але, коли війна приходить на його землю і зачіпає особисто, його внутрішній світ перевертається, а світогляд кардинально змінюється. Не хоче миритися зі злом, а прагне бути корисним своєму народу в цій війні. Знаходить своє місце, де буде ефективний.

Павло Алдошин – ще й талановитий музикант. Почув його авторську пісню "Чому" і зрозумів, що в ньому є ті дві сутності, які так важко було знайти для цієї ролі – нутро вразливо-творчої та войовничо-рішучої людини. Усе це він і проявив у кадрі.

Один із головних викликів для мене як режисера – це швидко і правильно приймати рішення. Сценарій постійно вдосконалювався, навіть під час зйомок вносив покращення. Сцени екшену вимагали ретельної деталізації, тому хотів, щоб кожен розумів, що і як ми фільмуємо. Намагався підготувати схематично кожну сцену з детальним розміщенням камер і персонажів. Це давало змогу працювати швидко та продуктивно, водночас іще мати час на дублі з акторами.

За пів року до початку зйомок Павло Алдошин пройшов спеціальну військову підготовку, а я – теоретичний курс зі снайпінгу. Це базова необхідність. Чи може сценарист або режисер написати сценарій чи поставити грамотно фільм, не вивчивши специфічної теми? Думаю, ні. Попросив Павла, щоб він усюди носив із собою АК-74, щодня збирав-розбирав його і зміг досягти потрібної для фільму швидкості. Він сумлінно все робив і вразив наполегливістю.

Спільна мета цілої команди професіоналів допомогла створити фільм чесним і без фальшу. Адже його оцінюватимуть військові в Україні й за її межами. Завдяки нашому військовому консультанту Максимові – прізвища не називаємо з питань безпеки – стрічка стала максимально вірогідною. Уся зброя та амуніція – справжні. У картині ми також здійснили реальний постріл з американської снайперської гвинтівки Barrett ­M82 50-го калібру, здатної прошити БТР.

Кіно у воєнний час

Уранці 24 лютого я увімкнула новини ВВС й кілька хвилин не могла зрозуміти, що відбувається. Водночас виступили сльози, мене охопило жахливе почуття злості та відчаю.

І я була не єдина, хто так почувався.

Ми саме готували перший цьогорічний номер часопису Кinas: замовляли тексти, але все раптом зупинилося. Автори вже не могли нормально продовжувати роботу, я майже з усіма безперервно розмовляла, бо для них, як і для мене, все раптом втратило сенс. Увесь день стежили за новинами, слухали інтерв'ю, курили чи почали курити. Наше нормальне життя перестало існувати. Більшість литовців почала жити Україною та її народом.

 

Спостерігаючи щодня за тим, як українці не здаються, ми теж змушені були діяти. Наша редакція також. На 4 березня в Литві була запланована прем'єра документального фільму Ірини Цілик "Земля блакитна, ніби апельсин". Показ стрічки одразу став громадською акцією: обкладинку нашого журналу прикрасив кадр із картини, всі кошти від продажу квитків передали у фонд, створений творчою групою фільму.

Люди культури зрозуміли, що на реальному фронті України ми не можемо допомогти, але маємо боротися на культурному.

Найбільший литовський міжнародний кінофестиваль Kino pavasaris підготував програму з п'яти фільмів під назвою #STANDWITHUKRAINE. На ньому показали фільми Валентина Васяновича, Наталії Ворожбит, Антоніо Лукіча, а також стрічку 2016 року "Маріуполіс" убитого в березні росіянами в Маріуполі литовського режисера Мантаса Кведаравічюса.

Організатором проєкту "Дні українського кіно" виступив Литовський кіноцентр LKC. Усі кошти, зібрані під час сеансів за продані квитки, спрямували до Українського фонду підтримки CinemaAid. Голова LKC Лаймонас Убавічюс під час презентації також згадав іще одну ініціативу: кінематографісти з України мають можливість претендувати на індивідуальні стипендії.

Куратор Днів українського кіно Анна Бурдіна, яка тепер перебуває у Вільнюсі, розповіла, що намагалася відібрати найновіші фільми. Щоб глядачі могли якомога більше дізнатися про українців, особливо про їхнє життя після 2014-го.

– Я вирішила показувати фільми не лише про війну. Литовці читають новини, знають про страшні події в нашій країні, вивчили навіть назви українських міст. Хотіла представити народ України, який нині все це проходить, страждає і захищає свою країну, – сказала Бурдіна.

Хоча програма – лише п'ять фільмів, це дало змогу скласти досить широку мозаїку українського кіно та суспільства. Від документального фільму "Цей дощ ніколи не скінчиться" режисерки Аліни Горлової до життєвих ситуацій із трагікомедії Антоніо Лукіча "Мої думки тихі" чи від збірки новел у "Поганих дорогах" Наталії Ворожбит до фільмів про дітей і для дітей. До речі, "Стоп-земля" Катерини Горностай придбали для прокату в Литві.

Незважаючи на те, що війна в Україні триває з 2014 року і фільми створені після її початку, зворушує приземленість українських режисерів. Продовжують показувати повсякдення, уникаючи зайвого драматизму та пафосу. Ці фільми – ніби мікрокосм українського суспільства, доказ того, що життя цього народу триває та продовжуватиметься, що його культура й ідентичність ніколи не були та не будуть знищені.

Почуття гумору творців цих стрічок теж чарівне, подеколи моторошне. Але, стежачи за щоденними новинами з України, багато хто раптом зрозумів, що українці навіть на тлі війни виявили себе як нація, що вміє посміятися як з агресора, так і з себе.

Мої особисті улюбленці – "Погані дороги" й "Цей дощ ніколи не скінчиться". Режисер першого фільму вміє точно сформулювати не лише трагізм війни, а й її абсурд. А використовуючи свій головний інструмент – диктофон для збору свідчень, – Наталія Ворожбит не лише написала п'єсу та зняла фільм, але й увійде в історію як літописець. Це як Нобелівська лауреатка з Білорусі Світлана Алексієвич, яка писала романи на основі спогадів реальних людей.

Записані Ворожбит свідчення дали режисерці змогу створити надзвичайно вірогідний, як саме життя, фільм. У стрічці немає чіткої межі між чорним і білим. Кожна новела – це трагедія окремої людини незалежно від статі чи ідентичності. Але водночас це фільм про життя, яке перемагає смерть. І це дає надію.

Документальна картина Аліни Горлової в контексті української війни видається пророчою. Незважаючи на те, що життя головного героя Андрія Сулеймана (головний герой стрічки – син сирійського курда й українки Андрій Сулейман 2012-го переїхав до Лисичанська Луганської області, щоб урятуватися від війни в Сирії. Після початку російської агресії на Донбасі став волонтером Червоного Хреста в зоні бойових дій. Після смерті батька вирішив поховати його в Сирії. – Країна) переповнене трагедіями, режисерові вдається зберегти баланс між волонтерством, війною та кадрами з повсякденним побутом.

Дивлячись фільм Горлової, я весь час думала, як війна в Україні показала обличчя і навіть менталітет усієї Європи. Виявляється, справді існують Європа А, Європа В, а може, навіть і С. Режисер, з'єднуючи парадоксальні образи українських військових та учасників ЛГБТ-прайду в Німеччині, передає нинішнє парадоксальне ставлення членів ЄС до іншої європейської країни – України.

Мабуть, лише пострадянські держави відчули невблаганний прихід війни. А тепер це вже глобальна трагедія, адже найвпливовіші країни не змогли винести уроки з найжахливіших помилок історії. Тож ми відкинуті назад у 1940-ві. І знову точаться майже ті самі дискусії з диктатором. "Цей дощ ніколи не скінчиться" показує, що "спецоперація", проведена РФ у Сирії, стала репетицією війни з Україною. А імперіалістичне мислення та амбіції Путіна нікуди не поділися.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу "Країна", оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×