– Легше, коли маєш чіткий план: кремація чи похорон, де саме ховати, хто відспівуватиме, як то все має бути, – каже за кавою подруга. Нині її чоловік воює на донецькому напрямку. – Ми проговорили й узгодили найменшу деталь. Знаю, які квіти просити принести, яку музику вмикати на прощанні. Просив, що, якщо загине, щоб кума напекла його улюблених пиріжків на поминки. Повинні зібратися друзі-байкери, сусіди з дачі. Маю телефон священника. Я знаю, що у стані шоку думаю погано. Коли батька ховали, не могла згадати, який костюм давати. А батько ж рік тяжко хворів. Тітка сердилася, що я все не підготувала як слід. Вичитувала, що немає нових рушників дати руки витерти людям.
Перепитуємо, чи не боялася про таке говорити з чоловіком. Відповідає, що хтось мусить бути готовий давати всьому раду. Торік із її чоловіком понад тиждень не було зв'язку. Подрузі дзвонив один із побратимів. У частині відповіли, щоб чекала на дзвінок із місцевого ТЦК, і кинули трубку. Потім чоловік пояснив, що не могли відійти з позиції.
– Легше стало, коли повернули тіло, – на річниці з дня загибелі нашого друга, бойового медика, ділиться з його матір'ю жінка, полоненого сина якої вбили в Оленівці. – Ми взимку прощалися. Ясно, закрита труна. Але це легше, ніж знати, що він десь там. Для сина зробила все, що могла. А тепер маю зробити все, щоб його кати поплатилися: купую й ганяю автівки на фронт, плету сітки із сусідками. Хотіла підхоронити до мого батька, але попросили в частині почекати. На майбутньому військовому цвинтарі матимуть свій сектор, напевно. Урна вдома. Коли сильні обстріли чи просто вию вночі, згадую, що він же ж поряд. Кажу собі, що я ж під захистом.
Після обіду побратим загиблого просить іще раз завезти його на могилу. Біля портрета залишає пачку цигарок, пляшку пива й желейних ведмедиків.
– Зранку залишив квіти. Та я навіть не знаю, чи любив він квіти. Я хочу, щоб він бачив, що я приніс те, що любив. Уявляю, як він там сміявся, коли бачив, що я йому троянди несу. Так усім друзям залишаю – цигарки, енергетик. Намагаюся приходити, коли можу. Мені так легше.
За кілька тижнів зустрічаємося на прощанні з полеглим азовцем. Похорон проводять за їхнім церемоніалом. Загиблий попросив поховати його у формі з усіма шевронами. На прощанні свої шеврони знімають і кладуть у труну побратими. Тіло кремують.
– Чоловік поліг під Бахмутом, – говорить після прощання молода жінка. – Я ніколи не припускала й думки, що може загинути. Тому забороняла йому навіть починати розмову про похорон чи труни. А він усе обговорив із матір'ю своєю. Не знаю, як їй було слухати інструкції, як ховати власну дитину. Ми хотіли, щоб після смерті наш попіл розвіяли діти. Дітей не матимемо. Поки що не віддали урни, я думала, що сама це зроблю в горах. Мати просила підхоронити сина до тата. Їй легше мати місце, де може прийти й поговорити. Та і я якось змогла змиритися. Нам пропонували почекати, доки буде військове кладовище. По-перше, невідомо скільки то все триватиме. Рік? П'ять? По-друге, свекруха плакала, що хоче сама доглядати могилу. Чи можна там буде насадити ті квіти, які ми хочемо? Чи можемо написати на плиті те, що нам на серці?
Повертаємося з подругою з її дачі. В одному селі зупиняється біля воріт кладовища.
– Раз на кілька тижнів їжджу цією дорогою, коли чоловіка з фронту відпускають на день-два, – пояснює. – Щоразу бачу, що прапорів стає більше. Мене це розриває. Молоді хлопці, чиїсь тата, дідусі. Раз натрапила на могилу загиблої жінки. Хтось залишив їй біля хреста паперову чашку кави й хотдог із заправки. Тепер щоразу беру лампадки й запалюю, коли бачу, що десь нові прапори. Мені так легше.
3 
1
Коментарі