В мене розпочалися звичайні будні, про які переважно не пишуть історії. Ми просто копали рови, бліндажі, готували місця під блокпости. Здається, що тут нічого героїчного не має. Але ця праця рятувала життя сотням хлопців".

Ми знаходились в районі Красногорівки, Донецької області. Один полковник, який командував ротою, попросив мене, щоб викопати бліндаж. Наш трактор до ночі його рив, але через кам'янистий ґрунт, далеко не пролізли. На ранок нам наказали змінити позиції, ми відійшли на 400 метрів. Там зробили нову позицію, а по старій позиції почали гатити московські окупанти. Туди летіли "ГРАДи", міни, САУ. Тільки чудо врятувало нас всіх від загибелі.

Переїхали на новий блокпост. Там ми стали свідками шаленого бою. Окупанти йшли в наступ і я чітко бачив їх на відстані в сотню метрів. Тут усі вже зрозуміли, що думки про якісь конфлікти розвіялись і в нас почалася повномасштабна війна.

Хоча в той же час, поряд з байдужістю, я побачив справжній героїзм наших бійців, які готові були до всього. Під час одного бою, нам всім довелося взятись за автомати, незважаючи на рід військ. Так гаряче гатили терористи. Поряд стояли наші мінометники. Вони все встигали робити: стріляти у відповідь, одночасно варити суп і співати пісню: "Путін, х..ло! Ла-ла-ла..!"

Подовгу ми ніде не затримувались, то ж довелося працювати по всій лінії вогню. Навіть під Іловайськом, в часи битви за нього(серпень 2014 року. - Gazeta.ua). Так все тривало до Нового Року, потім нас вивели з фронту.

Я приїхав в Хмельницький до дівчини Аліни, тепер дружини. Мирна Україна – святкувала, люди раділи життю. Ніхто не відчував, що на Донбасі триває війна. Трохи відпочивши, повернувся в частину. Там почав навчати інженерно-саперній роботі молодих бійців. Хоча вони уже були краще підготовлені ніж ті, хто йшов воювати зі мною у 2014 році.

Ми знову повернулись в зону бойових дій, де робили різноманітну роботу, яка потребувала величезних зусиль і терпіння. Наприклад, змінювались на фронті батальйони, бригади. Вони залишали мінні загородження, доводилося йти з своєю групою і розчищати територію. Паралельно виїжджали на об'єкти, де навпаки потрібно було заміновувати територію.

Кожен день на війні - це нова історія, де щось трапляється. Тим більше в 2014- 2015 роках.

Але доленосна подія трапилась в листопаді 2015 року. Я отримав від комбата завдання – замінувати територію між позиціями шахта "Бутівка" та військовою частиною "Зеніт"(південно-західні околиці окупованого Донецька. - Gazeta.ua). Він пропонував, щоб я взяв спеціальну машину і виклав по всій території близько 200 мін. Це було нереально зробити - ми знаходились в полі за кількасот метрів від окупантів і вони могли нас розстріляти одразу. Плюс до всього - поле було не вивчене, там могли знаходитись небезпечні сюрпризи. Тому було прийнято рішення - робити все в ручну.

Ми майже виконали завдання - 200 протитанкових мін було розставлено по периметру. Нас прикривало "беха"(броньована машина піхоти. - Gazeta.ua) з під позиції "Зеніт". Спочатку росіяни вгатили по ній, потім почали крити нас мінами. Мені ще залишалося поставити дві свої міни, як поряд щось вибухнуло, я впав. Оклигав, здивувався, що геть не відчуваю ніг аж до поясниці.

Побратими швидко почали нас евакуйовувати і направили в Опитне, де знаходились лікарі. Під час обстрілу поранило 7 бійців, ще один боєць, старший сержант Благовіст - загинув. Разом зі мною дуже серйозно було поранено Володю Отінова. У його легеню потрапив осколок, і почала збиратися рідина. Якби не вчасна і фахова робота медиків, він там би і помер.

З Опитного мене перевели в місто Селидове. По дорозі туди, мені намагались постійно всунути "алкотестер". Мене це бісило, бо змушували дихати в цю штуковину. Потім я втратив свідомість і прокинувся уже в Дніпрі у лікарні імені Мечнікова.

Статут Збройних сил України, який моментами просто знищує тебе, запал служити, воювати. Деякі офіцери ганяли бійців зранку до вечора просто так, щоб замучити їх,. Я розумію, що воїнами треба займатись, але це не значить, що потрібно безрезультатно експлуатувати їх. Я уже не кажу про постійну писанину. Тони паперу потрібно списати, щоб догодити комісіям, які не перевіряють боєготовність техніки, людей, а запитують чи є потрібні папери?

Неприємно вражало повернення в армію старих офіцерів, які були на пенсії і тут вирішили прислужитись нашій країні. Вони приносили і приносять свої радянські порядки, які шкідливі для наших військ. Ці офіцери завжди зверхньо відносились до рядового складу.

Я ж навпаки ходив на завдання з простими хлопцями і це зближувало мене. Через таке офіцерське погане відношення до бійців, багато хороших хлопців йдуть з армії. Хоча саме командування ЗСУ має розуміти, що – це не вони врятували Україну, а волонтери, прості бійці, народ нашої держави.

Я закінчив військовий ліцей в Донецьку. Табель у мене був поганий в школі, все 4-5 по 12-бальній системі. Бабуся побачила його і каже до діда: "Подивися, як наш внук добре вчиться". Але мене спалили 12 балів за фізкультуру. Дідусь такого неподобства не хотів терпіти і вирішив відати мене у ліцей. Він побачив, як там хлопці стрибають, бігають і подумав, що з мене теж користь буде.

Після закінчення ліцею, дідусь сказав, що я поступатиму в Донецький юридичний університет. Я пішов туди і почув таку новину від них: "Ти в нас сирота, маєш пільги, тому з тебе тільки $10 тис. і ти вчишся у нас". Це було занадто, то ж пішов працювати – вантажником-комірником. Почав заробляти гроші. Купив собі комп'ютер.

Одного дня прийшов дідусь і каже: "Поїдеш поступати в Кам'янець-Подільський!" Я навіть не знав, що таке місто є. Почав по карті дивитись і зрозумів, що це інший край України. Поступити спочатку теж не вдалося, тому підписав контракт. Прослужив декілька місяців і поступив в інститут, будучи солдатом контрактної служби. Закінчивши вищий заклад, попав за розподілом в 93-тю бригаду.

До цього не можна звикнути. З цим просто потрібно жити. Це твій спосіб життя - хтось музикант, інший бухгалтер, а ти інвалід. Проте життя на цьому не закінчується і продовжуєш діяти. Зараз я вивчаю різні інформаційні програми, займатимусь іноземною мовою. Не потрібно присідати на "стакан" чи вживати наркоту. Тільки діяння врятує від депресії, поганих думок та іншого непотребу.

Моментами приїжджають побратими, друзі – це дуже могутня підтримка. Волонтери не забувають, дяка їм за це.