Ексклюзиви
Пʼятниця, 18 січня 2019 09:00

"Зробили захисний круг і гатили" - кіборг розповів про останні пекельні бої за ДАП
6

Коли Ярослав Гавянець попав у полон до терористів, його батько записав відео, де попросив кремлівських окупантів, щоб ті звільнили сина. Хлопець повернувся додому, але перед тим пережив усі тортури, які тільки можливі в самому пеклі.

26-річний чоловік родом із міста Копичинці Гусятинського району Тернопільщини. На війні носив позивний "Маестро". Служив строкову службу, а пізніше контрактну у 80 десантно-штурмовій бригаді. Перед початком Майдану звільнився. Коли розпочалися бої на Донбасі, його побратими з рідної роти були безпосередніми учасниками цих бойових дій.

Автор: надав Ярослав Гавянець
  26-річний Ярослав Гавянець на фронт поїхав бійцем 80-ї десантно-штурмової бригади.  Отримав позивний "Маестро"
26-річний Ярослав Гавянець на фронт поїхав бійцем 80-ї десантно-штурмової бригади. Отримав позивний "Маестро"

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Люди вистояли, не встояв бетон" - Україна вшановує пам'ять кіборгів

Ярослав на початку осені 2014-го прийшов до військкомату добровольцем. Попросився до свого підрозділу. Спершу був інструктором на полігоні. У листопаді прибув у зону бойових дій. Спершу служив у базовому таборі в місті Костянтинівці Донецької області, пізніше - у селищі Водяне. Звідки 14 січня 2015-го попав до Донецького аеропорту.

Їхня 9 рота 3 батальйону 80 десантно-штурмової бригади була останнім підрозділом, який залишив розбитий новий термінал летовища.

На той момент уже впала диспетчерська вежа летовища, яка не втримала активного вогневого штурму російських військ. Тоді поранило багато хлопців та їх треба було кимось замінити. Нас зібралось 20 добровольців. Чекали команди, щоб висунитись. Уночі дали "зелене світло" і ми почали грузитись на МТЛБ (бронетранспортери - Gazeta.ua), щоб відправлятись до аеропорту.

2 машини не мали можливості вмістити всіх. Тому один з побратимів – Дмитро, не поїхав. Третя "емтелбеха" поламалась, усім довелося тіснитись. До того моменту на летовище попадали через пости московських бандитів, нам же довелося прориватись по-бойовому.

Коли просувались до аеропорту, було дуже страшно. Різні думки лізли в голову на кшталт: "Якщо ракета чи міна попаде в нас – ніхто уже не вилізе. Але слава Богу, доїхали благополучно".

Як вас зустріло летовище? Був час зорієнтуватись чи зразу в бій?

Наші позиції знаходились на 2 і 3 поверхах терміналу. Перший поверх був забарикадований. Мене спочатку поставили на позицію "Кондор", а пізніше перевели на "Калитку", яка розташовувалась біля "Ромео". Мав перекривати доступ до третього "рукава". Адже після того, як частина терміналу завалилась, окупанти могли проникати до цього квадрату.

Взагалі на той момент не чекав, що буде якийсь наступ чи активні бої. Хотів цього, але ніщо не передвіщало таку ситуацію. Більшість із тих, хто зайшли зі мною до аеропорту, були необстріляні хлопці. Ми стояли в Пісках на третій лінії. На перших позиціях були хлопці з ДУК "Правий сектор". Там муха повз них не проскакувала.

Перший день минув спокійно, якщо так можна сказати. Періодично пострілював танк, працювала автоматична зброя. Я відчергував 2 години, 4 – відпочивав. Йшов на кухню чи так званий штаб, який розміщувався в одній із кімнат на 2 поверсі. Хлопці розігрівали тушонку на сухому спирту. Я ж ніяк не міг її проковтнути. Їв печиво і згущене молоко.

Танк поцілив прямо в наш штаб

Уночі 15 січня прокинувся від страшного гуркоту. Всі бігали, кругом стояла стіна з пилюки. Виявилося, що танк поцілив прямо в наш штаб. Коли всі заспокоїлися, побачив в стіні чималу дірку.

14 січня мирна Україна святкувала старий Новий рік. Ви згадували на летовищі про цю дату?

Ввечері сиділи компанією, але не вживали алкоголю. Складали план, як "викурити" бойовиків з 1 поверху терміналу. Тому про свято майже ніхто не згадував. У ніч на 15 січня приїхав начальник штабу батальйону з позивним "Араб". Отримали деякі вказівки, він забрав людей, які уже перебували 2 тижні в аеропорту. І поїхав. А у нас розпочалося найцікавіше.

Уночі під час чергування стався один випадок. Міг закінчитись трагічно, але все вийшло комічно. Я стояв на посту із побратимом, Кушнір його прізвище. Ми його називали "Таклбері" - як героя одного з американських фільмів, котрий любив мати біля себе багато зброї. Так і мій приятель любив цю справу.

Я оглядав територію тепловізором, щоб ніхто не підійшов до нас. Друг час від часу кидав терміналом ВОГи (гранати - Gazeta.ua). Я запитав, навіщо він це робить? Відповів, що для профілактики. Під час чергового пострілу одна з гранат піднялась надто високо. Не полетіла у напрямку окупантів, а попала в стелю над нами. Ми впали на землю, чекаємо вибух. Полежали 2 хвилини, проте нічого не відбувалось.

Піднялись із землі, побачив, що ВОГ лежить біля нас і світиться. Дуже пощастило, що граната відсиріла, тому ніхто не постраждав. Тоді я перший раз подякував Богу, що все гаразд зі мною.

Автор: надав Ярослав Гавянець
  Ярослав Гавянець крайній праворуч. Фото зроблене перед відправлення у Донецький аеропорт
Ярослав Гавянець крайній праворуч. Фото зроблене перед відправлення у Донецький аеропорт

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Доводилось стріляти по ватажку терористів "Моторолі" - розповідь бійця про бої за ДАП

Наступний день як минув?

На той момент думали, що відбудемо 2-тижневу ротацію та повернемось додому кіборгами. Але саме 15 січня розпочалися незрозумілі для нас дії. З правого боку терміналу розпочався активний обстріл із танків. Окупанти так знахабніли, що стріляли прямою наводкою.

Мій ротний, який знаходився на залишках диспетчерської вежі, передавав координати ворожої техніки артилеристам. Проте саме тоді у "богів війни" відбулася ротація і вони перебували у "космосі". Стріляли далеко від цілей. Інформація артилеристам попадала через штаби, можливо, її передавали уже неточною. Тому допомоги було нізвідки чекати.

Московити почали прориватися у напрямку позицій "Кондор" і "Дракон". Ми бачили, як поблизу нас уже падають стіни. Усе світиться від вибухів артилерії.

Наступного дня вони постійно наступали. Тривали запеклі внутрішні бої. Ми бачили, як московські бандити бігали, закидали до нас гранати. Відповідали їм із автоматів, гранатометів. Тоді з'явилися перші вбиті.

Мене разів чотири викидало з позиції вибуховою хвилею

Їхні гранатометники стріляли прицільно. Мене разів чотири викидало з позиції вибуховою хвилею. Один із наших бійців майже не реагував на їхні атаки,воював, не ховаючись. Граната прилетіла у нього. Він впав, із голови текла кров, проте був живий. Із побратимом Віталіком на позивний "Турист" поклали його на "шнурки" і почали відтягувати.

На той момент 3 поверх уже був захоплений російськими терористами. І вони через дірки у стелі закидали нас гранатами. Ми волочимо пораненого друга, а повсюди вибухають гранати.

Принесли його до штабу, де працював лікар Ігор Зінич із позивним "Псих". Він почав оглядати пораненого. Я ж підійшов до компанії хлопців, яка сиділа і пила коньяк. Так ми намагались зняти стрес і втому. Взяв від них пляшку, ковтнув чимало рідини і побіг на свою позицію.

Там побачив телефон, який лежав на підлозі та світився. Його загубив поранений. Подивився на екран і побачив, що телефонує матір цього хлопця. Напевне, відчувала щось. Повернувся до штабу, але боєць уже лежав мертвий. На той момент не було часу розкисати, поклав телефон біля тіла і повернувся в бій.

Як так вийшло, що вони захопили третій поверх і перший?

Усе відбулось зранку 16 січня, їхні атаки дали результат. Нас було мало, а вони лізли звідусіль. Російський танк завалив невелику будівлю біля терміналу. І вони цими розвалинами піднялись на третій поверх.

Через вищезгадані дірки почали запускати до нас газ. Він роз'їдав очі, не давав дихати. Усі почали збігатись в одне місце - зал площею 50 "квадратів". Туди газ не поступав і всі прибігали подихати свіжим повітрям.

Скинув шолом, у мене почалася паніка. Не тямлячи, що роблю, вибіг аж вулицю. Заховався в одній кімнаті та тут по злітній смузі почала працювати їхня артилерія. Осколками кришило все навкруги. Ліг на землю, побратим із роти ліг на мене і почав собою прикривати від осколків. Оскільки я був без шолома, той намагався захистити мою голову. У той момент щось просвистіло і пролунав сильний вибух. Після нього нас просто потягнуло підлогою до стіни.

Тільки відкрив очі, поруч розірвався заряд із ручного протитанкового гранатомета. Шматочки стіни подряпали обличчя.

Автор: Сергій Лойко
  Оборона Донецького аеропорту ім. Сергія Прокофєва почалася 26 травня 2014-го і тривала 242 дні. Бої за старий та нові термінали  Донецького аеропорту тривали цілодобово.   Українські військові відійшли з своїх позицій тільки 23 січня 2015-го
Оборона Донецького аеропорту ім. Сергія Прокофєва почалася 26 травня 2014-го і тривала 242 дні. Бої за старий та нові термінали Донецького аеропорту тривали цілодобово. Українські військові відійшли з своїх позицій тільки 23 січня 2015-го

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Усі, хто був за пагорбом, загинули. Мене врятував "Фотограф"

Як ви залишилися живим?

Не знаю. Сильна контузія, у мого рятівника теж. Проте наступних 2 дні не розмовляв ні з ким. Впав у страшний ступор і не знав, як жити далі.

Проте на цьому острові життя, куди прибігли всі хлопці, війна продовжувалась. До другої ночі відстрілювались. Забарикадувались, зробили захисний круг і гатили. Одні постійно набивали магазини, у тому числі я. Інші стріляли. Була ще третя зміна бійців, яка чистила зброю. Адже від невпинної стрільби вона відмовлялась працювати і "горіла" у руках.

Дуже багато було вбитих, поранених. Хлопці падали один за одним. І всіх їх рятував "Псих". Він забрав у нас усі медикаменти і працював.

У ніч на 17 січня до нас прорвались 2 "МТЛБ". Приїхали кілька хлопців. Одну з машин підбили, водієм у ній був мій друг Володимир (Володимир Трух із Гусятинського району Тернопільської області - Gazeta.ua). Коли його витягували, він уже був без руки і мав поранену ногу. Екіпаж іншої МТЛБ втік, не залишився з нами.

"Псих" перев'язав руку Володимиру, вколов знеболювальне. Цілу ніч він кричав, стогнав. Зранку подивився - він уже був мертвий.

Що відчули, коли бачили загиблого друга? Було бажання щось робити?

Усі тоді працювали на інстинктах. Відбивались, щоб жити. Більшість хлопців телефонували додому і прощалися з рідними.

До нас у ніч на 18 січня пробився бронетранспортер з 10 бійцями. Тільки почали виходити з машини, як росіяни відкрили вогонь і 2 убили одразу. Вдалося завантажити туди трохи поранених, взяли тіло друга.

Всі інші просто чекали і відстрілювалися. Нам обіцяли, що скоро прийдуть танки і допоможуть, але нікого не було. Зранку 19 січня було трохи спокійно, нам сказали, що тривають переговори на вищому рівні. Проте десь пообіді терористи вперше підірвали термінал. Вони спробували штурмувати, проте ми відбили їх.

Мене на той момент уже "відпустило". Бігав всюди, підбадьорював хлопців, будував барикади. Зараз важко пояснити тодішній стан розумними словами.

20 січнясиділи з хлопцями. Я говорив їм, що росіяни підірвали термінал біля нас і можуть бути під нами. Хлопці казали, що до нашої кімнати немає доступу. Якось так спокійно всі себе почували. Зробив каву, випив її, закурив сигарету і сів під колону. У той момент пролунав сильний вибух. Не розумів, де знаходжусь, живий чи мертвий? Навкруги піднялась така пилюка, що видимості взагалі не було. Сидів у шоломі, по голові стукала штукатурка і все, що кружляло у повітрі.

Нам обіцяли, що скоро прийдуть танки і допоможуть, але нікого не було

Коли пилюка трохи впала, я і ще 10 або 12 хлопців залишились зверху і не полетіли донизу. Вони, як і я сиділи під стінами чи колонами. Побачили, що всі перекриття від вибуху розламало навпіл і всі упали донизу. Потягнули за собою бійців, які знаходились по середині. Стоячими залишились тільки колони.

Знайшов у собі сили цією колоною спуститися до терміналу і відстрілюватись. Окупанти знову почали підходити, я бачив спалахи від автоматів і гатив туди. Усі, хто був живий і мав змогу стріляти, відбивались від ворогів.

Що сталося з іншими?

Бойовики підірвали термінал близько шістнадцятої години. Під завалами опинились десятки наших хлопців. Вони кричали, плакали, стогнали. Поки було світло на вулиці, намагались витягувати їх.

Вночі я зайняв позицію, щоб оборонятись і прикривати тил. Сил уже не було. Якимось дивом знайшли вцілілий тепловізор. Я спостерігав за периметром, засинав. Якщо бачив білі плями, стріляв. Колоною стікав конденсат. Підставляв каску, щоб назбиралась хоч якась вода і мати змогу попити. Жлдних продуктових запасів уже не було.

У той час під завалами помирали хлопці. Їхні крики рвали душу. І мені вже було все одно, що буде далі. Помру чи житиму. Тільки шкода було, що все так швидко закінчилось.

Із моєї роти живими залишилось тільки 3. Я, побратим Артем і ще одного хлопця ми витягнули з розвалин. Йому бетоном перебило ноги. І він всю ніч кричав. Ігор Брановицький, якого пізніше розстріляє ватажок бойовиків "Моторола", перев'язав рани, полегшив трохи йому страждання.

Автор: надав Ярослав Гавянець
  Яроcлав Гавянець народився в місті Копичинці Гусятинського району Тернопільської області. До війни служив у 80-й аеромобільній бригаді. Після закінчення контракту пішов на цивільну роботу. Коли почалась російська агресія - повернувся у ЗСУ. Нагороджений медаллю “За оборону Донецького аеропорту» та орденом “За Мужність”.
Яроcлав Гавянець народився в місті Копичинці Гусятинського району Тернопільської області. До війни служив у 80-й аеромобільній бригаді. Після закінчення контракту пішов на цивільну роботу. Коли почалась російська агресія - повернувся у ЗСУ. Нагороджений медаллю “За оборону Донецького аеропорту» та орденом “За Мужність”.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Загиблих було стільки, що поранених уже ніхто не рахував"- 4 роки тому почалася оборона ДАПу

Ви не хотіли прориватись до своїх, були якісь плани?

Коли вчергове прокинувся від холоду і різних страхітливих думок, мені сказали, що кілька наших пішли у напрямку своїх позицій. Щоб приїхати потім уже машиною. Хоча зранку 21 січня до нас прорвався розвідник із позивним "Рахман" (майор Андрій Гречанов - Gazeta.ua). Проте він повернув не туди, куди потрібно.

Злітна смуга стоїть вище, а біля неї якась "парковка", на кшалт цокольного поверху. Саме туди впала його МТЛБ. Росіяни поливали її вогнем. "Рахману" вдалося врятуватись, проте 2 хлопців, які були у машині, загинули. Це була наша остання надія і вона рухнула.

Із відчаю махнув рукою на все і просто пішов спати. Коли прокинувся, сказали, що наші пішли на перемовини з окупантами. У той момент до нас підійшли 2 окупанта з так званого батальйону "Спарта". І почали говорити, щоб ми здавалися. Мовляв, наш старшина домовився про все. Нам нададуть медичну допомогу і не вбиватимуть.

Я запитав побратима: "Що будемо робити?". Він каже, що у нас є 2 виходи. Здаватися або стрілятися. Другий вихід не дуже правильний. Якщо терористи почують постріли, можуть на нервах полонених перестріляти. І ми вирішили здаватись.

На той момент вірили, що будете жити?

До кінця незрозуміло було. Зовсім нещодавно стріляв у ворогів, а тепер стою біля них і вони розмовляють зі мною. Спочатку окупанти поводились по-людськи. Наших поранених забрали до лікарні. До нас зверталися з повагою. Захоплювались героїзмом, казали, що нас скоро обміняють. Потім нас перевели до старого терміналу, де знімалось відео.

Повантажили до машини і вивезли до багатоповерхівок. Там обшукали, перевірили документи. Це уже були люди "Гіві".

Ігор Брановицький сказав, що має право з ним не розмовляти. "Гіві" це розлютило і він почав бити його зі словами: "Я тебе зараз заї..ашу"!

Після того дали води, перев'язали рани і відправили до Донецька. Привели до штабу і там почалися моральні знущання. Лаялись, вимагали стати на коліна.

Хоча одного побратима, який постійно знаходився з нами і мав перебиті ноги, перенесли до "швидкої" і відправили до лікарні. Я ще підтримував йому кінцівки, адже вони трималися на шкірі.

Потім забрали документи і повезли на базу "Мотороли". Туди прийшов Захарченко і розказував, які ми нехороші. Казав, що ми не кіборги, а "труни". Мовляв, якщо читати слово кіборги із кінця до початку, то виходить геть негероїчно. Наприкінці він щось сказав на вухо охоронцю і нас повели до підвалу, де був розташований тир.

Казав, що ми не кіборги, а "труни"

Нас розставили обличчям до стіни і почали перезаряджати зброю. Кричали, щоб ми молилися, адже це наші останні хвилини життя.

Автор: надав Ярослав Гавянець
  Ярослав з дружиною Галиною
Ярослав з дружиною Галиною

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Вежа Донецького аеропорту пережила 234 дні обстрілів

Що думає людина у момент, коли їй кажуть готуватися до смерті?

Тоді думав, якщо мене вб'ють, то хоч тіло відправлять додому. І воно не зникне під завалами. Проте це була обманка, психологічний тиск. Після цього шоу із зброєю нас почали бити. Труби, табуретки використовували при катуваннях. Тільки обличчя не чіпали, щоб потім на камеру показати. Мовляв, неушкоджені вони.

Наприкінці поклали на землю, розвели ноги і щосили армійським черевиком били в пах. Це відчуття болю не передати. Проте ми залишалися живі. А над Ігорем Броневицьким знущалися сповна.

Він виявив зневагу до "Гіві", тому окупанти мстилися. Його били всім натовпом, прийшли якісь жінки, теж били. Одна з них просто знущалася над ним. Котрась із цих нелюдів привела хлопчика років 11. Він стояв і дивився, як катують нашого воїна. Ігорю переламали все тіло, він ледве дихав.

Тоді забіг "Моторола" і почав кричати на цих виродків, щоб не чіпали нас. Він казав, що треба було у терміналі з нами воювати, а не у підвалі. Нам принесли сигарети, їжу. Тоді "Моторола" показав на Ігоря і запитав, що з ним. Охорона відповіла, що йому кінець. Тоді бойовик витягнув пістолет і застрелив Брановицького. На очах у всіх.

Бойовик витягнув пістолет і застрелив Брановицького. На очах у всіх

Нас перевели до приміщення СБУ. Там надавали допомогу, перев'язували рани, які ми отримували під час побиття. Хоча у своїх документах вони писали, що рани отримані під час боїв у ДАП.

Наступного дня, перед тим, як провести "парадом полонених", віддавали наших вбитих. За ними приїхав якийсь український полковник. Під час "параду" нас водили містом. Донеччани плювали у бійців, кидали яйцями, викрикували образливі слова.

Так званий "парад полонених", побиття – це найстрашніше, що ви відчули на собі цими днями?

Я був живий і це головне. Але попереду очікував неприємний сюрприз. На моїй сторінці у соціальній мережі знайшли фото, де я стою зі снайперською ґвинтівкою. Подумали, що я снайпер і почали катувати. Я їм кажу, що в мене є листування у повідомленнях, де вказано, що я простий водій. Окупанти сказали, щоб я дав пароль від акаунта. Там вони знайшли підтвердження, що я не снайпер.

Але їм вдалося прочитати повідомлення знайомому, де я писав, що всі жінки у Донецьку – проститутки, чоловіки – алкоголіки. І їх всіх потрібно депортувати в Росію.

Вони одягнули мені мішок на шию, і почалося. Копали, били, штовхали, кидали. Потім привезли до підвалу СБУшного і закинули туди, як мішок. Наступні дні просто допитували, майже не били. Там були полонені українці з Іловайська. Вони виконували різні роботи, у тому числі готували їсти. То ж вийшло, що побратими нас годували.

Ваш батько зробив відеозвернення до ватажка бандитів Захарченка, щоб той відпустив вас. Ви очікували чогось такого?

Це було несподіванкою. 24 січня 2015-го нас привезли до російського журналіста Сергія Жука. Він показав відео, яке записав мій батько. Сказав, що це єдина людина з мирної України, яка хвилюється за полонених. Більше жодної він не чув. Потім показав пальцем на мене і сказав: "У нього з'явився шанс попасти додому". Цей журналіст і придумав всю клоунаду з українськими журналістами. Яких мав привести мій батько. Щоб показати, що вони нібито готові до співпраці з обміну полонених і так далі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "З ручного кулемета Калашникова прицілився та зніс бандиту півголови"

Можете розказати деталі обміну?

Приїхав батько, журналісти. Їх поводили Донецьком, показали, як живуть військовополонені. Потім у кабінеті Захарченка розмовляв із батьком. Покликали мене. Він ніс маячню. Мовляв, у Дніпрі безіменне кладовище, де ховають українських вояків. Котрі нашій владі непотрібні та так далі.

Зайшли журналісти, Захарченко сказав, що я останній, кого він так просто відпускає. Ми ночували в готелі. Дуже хвилювався, щоб якийсь наш снаряд не прилетів. Інакше могли всіх розстріляти. Наступного дня нас вивезли за межі Донецька. Лишень тоді відчув, що все для мене закінчилось добре.

Довгий час не хотів бачити нікого зі свого батальйону та взагалі армії. Вважав, що вони нас кинули там. Трохи згодом дізнався, що танки їхали до нас, але застрягли під мостом. Проте це не зменшує болі втрат і пережитого. В одного з побратимів цілою залишилась тільки рука, її поховали. А скільки таких зниклих безвісти? Я уже не кажу про десятки бійців, котрі загинули під завалами.

Наші полонені розбирали потім завали ДАП. Вони бачили залишки побратимів. Кого не могли витягнути, закладали вибухівку і підривали. Від тіла нічого не залишалося.

Що допомогло вижити у цьому пеклі під назвою ДАП?

Є декілька чинників. Підтримка близьких - вони телефонували, запитували, чи нічого не потрібно. Один із таких моментів надовго запам'ятаю. Мені зателефонував волонтер Іван Іванків із Копичинець. Це було 19 січня, Україна святкувала Йордан. Запитав, що мені потрібно. Я сказав, що все гаразд і повідомив новину про загиблого Володимира Труха.

Як потім мені Іван розказував, він повідомив цю новину людям і розплакався. Іван передав родичам цю страшну звістку. Мені телефонує брат Володимира і запитує, чи це правда. Я ж думав, що їм повідомили. А вийшло так, що я став першим, хто передав цю трагічну новину.

Автор: Надані героєм
  Молитва, з якою пройшов Ярослав бої та полон. Аркуш він сьогодні зберігає удома
Молитва, з якою пройшов Ярослав бої та полон. Аркуш він сьогодні зберігає удома

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Я здивувався, коли мені сказали, що платитимуть зарплату"

Після цього за мене молилися у всіх церквах, навіть за кордоном. Ця молитва оберігала мене.

Коли був на полігоні, матір передала молитву, яка була записана на листі паперу. Вона разом з іконкою Зарваницької Матері Божої знаходилась зі мною постійно. Я носив її, але не звертав уваги. Лишень у полоні, коли нас змусили вивертати кишені, знайшов цей лист. Окупанти, побачивши, що всередині іконка, повернули її. Сидячи в камері, відкрив молитву.

Це була молитва до Ісуса Христа. У ній писали, хто цю молитву носить, говорить про неї чи промовляє, ніколи несподівано не загине. І жодні труднощі йому нестрашні.

Як тепер не вірити у силу молитви? Коли Господь провів мене крізь такі труднощі...

Зараз ви читаєте новину «"Зробили захисний круг і гатили" - кіборг розповів про останні пекельні бої за ДАП». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 34048
Голосування Кого з ватажків терористів ДНР та ЛНР ліквідують наступним
  • Олександр Захарченко
  • Ігор Плотницький
  • Ігор Гіркін
  • Денис Пушилін
  • Ігор Безлер
  • Павло Губарєв
  • Олександр Ходаковський
Переглянути
Погода