– Мы здесь не можем найти общий язык с людьми, – заявила Катерина.
Вона – переселенка з Тореза Донецької області. Два місяці мешкала у квартирі моєї бабусі в Коломиї на Івано-Франківщині.
Катерина з тих донбасців, що не підтримують "ДНР", не ходила на референдум сепаратистів. З двома неповнолітніми дітьми приїхала на Галичину наприкінці травня. Пошарпана австрійська архітектура міста й різноманіття магазинчиків її вразили.
– Я как-то была в Германии, так здесь все очень похоже. Здесь Европа!
Сусіди, дізнавшись, що на їхній вулиці оселилася сім'я біженців, почали приносити дитячі речі – ліжечко й візочок, купили велику упаковку памперсів. Місцева благодійна організація забезпечила матір із дітьми усім необхідним: від борошна до туалетного паперу.
Але за кілька тижнів почав назрівати конфлікт. Вибух трапився, коли 3-річний син Катерини, пустуючи, показав язика.
– Вот чему тебя здесь научили – язык показывать! Одни глупости и ничего полезного, – привселюдно заявила жінка.
Рівень невдоволення Катерини зростав щоразу після телефонної розмови з чоловіком, який залишився в Торезі. Переповідала моїй 67-річній бабці "о девочке, которую во Львовськой области дети забросали камнями потому, что она из Донецка" й подібні страшилки. Усе це її чоловік почув із телебачення. Очевидно, російського.
Зрештою, Катерина разом із дітьми вирушила до далекої родички в Макарівський район на Київщині.
– Там хотя бы на русском разговаривают. Может, нам будет легче.
Через тиждень на новому місці Катерина зателефонувала моїй бабусі.
– Мало того, что здесь все на украинском общаются, так еще и полные националисты! На нас смотрят искоса, малого во дворе обозвали "донецким". Очень скучаем по Коломые, там люди были намного толерантней.
1 
1
Коментарі
4