Туга за Коломиєю

– Мы здесь не можем найти общий язык с людьми, – заявила Катерина.

Вона – переселенка з Тореза Донець­кої області. Два місяці мешкала у квартирі моєї бабусі в Коломиї на Івано-Франківщині.

Катерина з тих донбасців, що не підтримують "ДНР", не ходила на референдум сепаратистів. З двома неповнолітніми дітьми приїхала на Галичину наприкінці травня. Пошарпана австрійська архітектура міста й різноманіття магазинчиків її вразили.

– Я как-то была в Германии, так здесь все очень похоже. Здесь Европа!

Сусіди, дізнавшись, що на їхній вулиці оселилася сім'я біженців, почали приносити дитячі речі – ліжечко й візочок, купили велику упаковку памперсів. Місцева благодійна організація забезпечила матір із дітьми усім необхідним: від борошна до туалетного паперу.

Але за кілька тижнів почав назрівати конфлікт. Вибух трапився, коли 3-річний син Катерини, пустуючи, показав язика.

– Вот чему тебя здесь научили – язык показывать! Одни глупости и ничего полезного, – привселюдно заявила жінка.

Рівень невдоволення Катерини зростав щоразу після телефонної розмови з чоловіком, який залишився в Торезі. Переповідала моїй 67-річній бабці "о девочке, которую во Львовськой области дети забросали камнями потому, что она из Донецка" й подібні страшилки. Усе це її чоловік почув із телебачення. Очевидно, російського.

Зрештою, Катерина разом із дітьми вирушила до далекої родички в Макарівський район на Київщині.

– Там хотя бы на русском разговаривают. Может, нам будет легче.

Через тиждень на новому місці Катерина зателефонувала моїй бабусі.

– Мало того, что здесь все на украинском общаются, так еще и полные националисты! На нас смотрят искоса, малого во дворе обозвали "донецким". Очень скучаем по Коломые, там люди были намного толерантней.

×