Мої герої знають, що вони невидимі для більшості суспільства - режисерка

Для більшості пасажирів електричка – це не просто транспорт, а спосіб виживання.

Про це каже режисерка Оксана Карпович. Зняла документальний фільм "Не хвилюйся, двері відчиняться" про людей, яких зустрічала у столичних приміських електричках.

Стрічку показали в національному конкурсі "DOCU/УКРАЇНА" на 17-му Міжнародному фестивалі документального кіно про права людини Docudays UA. Проходив із 24 квітня до 10 травня у форматі онлайн.

Оксана Карпович презентувала картину у прямому ефірі на включенні з канадського Монреаля, де живе з 2013 року.

"1990-ті насправді не закінчилися в передмісті. Люди так само їздять електричками, шукають роботу, продають овочі-фрукти на базарі просто, щоб вижити, - каже режисерка.

Моє покоління – люди, які виросли в незалежній Україні. У нас якраз з'явився момент, точка, з якої нам зараз цікаво переосмислювати, переоцінювати досвід наших сімей у 1990-х. Цей фільм відображає реальність моїх батьків, які досі користуються електричками, працюють на заводі. Але для мене є певна дистанція. Дивлюся на Україну збоку, з якоїсь дуже привілейованої точки.

Опинившись за кордоном, багато розмірковувала про своє дитинство. У пам'яті виринули електрички, здалися чимось дуже важливими. Захотілося їх знімати. Почала з фотографування – це був спосіб дослідження. Дивилася, як реагують. Основні зйомки відбулися влітку 2018-го. Камера завжди зрештою приваблює до себе якихось людей, яким потрібна увага, які хочуть поговорити. Що менше ми її ховали, то це більше допомагало в процесі фільмування. Люди до нас просто йшли зі своїми історіями.

Моя стрічка - документ часу і місця. А також несе якусь енергію.

Є відчуття шаленого контрасту між Києвом і передмістям. У столиці зовсім інший плин життя. А коли виїжджаєш за межі, розумієш, що щось неправильно. Ці світи існують паралельно, але на різних рівнях. У фільмі я намагалася вловити невловиме. Знайти й показати стани і моменти, які інакше неможливо пояснити.

Це кіно про мене і мою ідентичність. З іншого боку, про стан людей у сучасній Україні. Про позу, яку займають у суспільстві, де перебувають, як відчувають самі себе.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли фільмуєш у прифронтовій зоні, маєш чітко розуміти правила поведінки - режисерка

Для більшості пасажирів електричка – це не просто транспорт, а спосіб виживання. Переважно зустрічаємо людей старшого контингенту. Зокрема, пенсіонерів, дачників. Для торговців – це безпосереднє місце роботи. Жителі сіл їздять у Київ, щоб продати щось із городів. Для людей без роботи або дому – це місце перебування, де вони щось або когось шукають. Їм більше нікуди піти. Тому вештаються на вокзалах і в електричках.

Але молодь теж користується, особливо під час навчання. Цікаві мені, бо в них є дуже чесне бачення реальності. І відмінне від старших. Для дітей і підлітків електричка є можливістю пригоди, чимось життєрадісним, що дає надію і кудись може тебе привезти. Вони світліше дивляться на все навколо. Бо ще не мають важкого життєвого досвіду.

Бідність потрібно знімати так, як і будь-що інше – людяно. Поділяю думку бельгійської режисерки Шанталь Акерман: не потрібно ані любити, ані засуджувати своїх героїв. А шукати місце посередині, де ти можеш бути близьким здалека. Важливо – поважати і уважно слухати. Це передумова для того, щоб знімати кіно людяно. Без якоїсь оцінки, драматизації, зайвих емоцій. А потім із калейдоскопу дуже різношерстого матеріалу скласти один наратив подорожі.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зменшиться кількість національного кінопродукту. І цю порожнечу заповнить продукт російський - кінокритик

Мої герої знають, що вони невидимі для більшості суспільства. Їхні життя не цінуються. Відчувають себе непотрібними і для влади. Ця невидимість проявляється в умовах, у яких живуть і їздять. Одна пасажирка під час зйомок подивилася на людей у вагоні й каже: "Ось дивися, це ешелон людей їде на роботу в Київ". Це одна з найстрашніших речей, що я чула. Порівняння електрички з ешелонами. Ними зазвичай возять техніку або солдат на війну. Так відправляли на заслання в ГУЛАГ, євреїв – у концтабори. А тут наші люди, які добираються на роботу. Часом у мене було враження, наче це не вони їдуть, а їх везуть. Ніби змушені силою кудись рухатися як товар або безіменна маса. Це дуже сумно і страшно.

Наприкінці фільму є сцена з двома бабусями. Одна з них – Ніна – плаче і розповідає про те, що в неї вкрали гроші. У мене були особливі почуття до неї. Випадково зустріла її на вокзалі за рік до зйомок. Тоді вона виглядала значно краще. А це бачу, наскільки погіршився її стан. Менше зубів. Явно проблеми із психікою. І соціальні - насилля і беззаконня вдома. Це тривалий час відбувається, і ніхто нічого не може змінити. Досі про неї думаю. Чи вона жива.

Часто жінку не сприймають як головну. У нас було чотири людини в команді – я, асистентка, оператор і звукорежисер. Люди постійно ставили питання чоловікам. Пояснювала, хто тут керує процесом. Це не дуже приємний момент, забирало енергію. З іншого боку, пом'якшувало обстановку. Іноді мене сприймали як студентку чи навіть школярку. Тому більш розслаблено почувалися і не боялися.

Мій фільм присвячений простим робітникам. Серед пасажирів електричок, які стали героями стрічки, багато хто читають газети, не всі користуються інтернетом, дехто вже вмер, а з більшістю в мене не збереглося контакту. На жаль, умови життя цих людей не змінюються. Але попри відсутність зубів, пальців, ніг, грошей, освіти, єдине, чого їм не бракує - це гідності".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: За нинішнього підходу влади, боюся, кіна не буде - кінокритик

×