За нинішнього підходу влади, боюся, кіна не буде - кінокритик

 

Наші комедії навмисно примітизовані. Сприймати глядача за бидло – цинічно та якось по-хамському.

Так вважає кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський. Розповів Gazeta.ua про результати четвертої Національної кінопремії "Золота дзиґа", тенденції в українському кіно та культурну політику влади.

"Цього року на "Дзизі" ситуація з українським кіно була найкраща за всі попередні, - каже Підгора-Гвяздовський. - Бо головні лауреати – справді найліпші вітчизняні фільми 2019-го.

"Мої думки тихі" демонструють певну і формальну, і сенсовну вершину в нашому кіновиробництві. Стрічка зроблена правильно й технічно. Специфічний тонкий гумор, абсурдні ситуації. Потрібні велика увага й розуміння режисера, як втілювати такі моменти, щоб глядач зрозумів. І в цьому випадку – сміявся. Це розумне кіно для аудиторії, що думає.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Золота дзиґа 2020": оголосили лауреатів національної кінопремії

"Додому" має очевидні помилки, але режисер Наріман Алієв – це наше майбутнє, я абсолютно переконаний. Він ще короткометражками показував високий політ. Попри вади в дебютному повному метрі, думаю, далі буде краще.

"Захар Беркут" не заслуговує на розгляд як добре кіно. Але весь постпродакшн якісний. Показав, що ми можемо зробити кіно на високому технічному рівні. Проте великі проблеми з творчим підходом – зі сценарієм і режисурою.

"Мої думки тихі" та "Додому" підійшли до межі тенденції. Фільмів не було так багато для того, щоб виявити її. Але тенденцію проявляють глядацькі вподобання. Найбільше люблять комедії. У світі так само. Але наші – "Я, ти, він, вона", "Свінгери", "Скажене весілля" - свідомо, навмисно примітизовані. Це погано. Сприймати глядача за бидло – цинічно і якось по-хамському.

Кіно і політика зараз в Україні сильно зв'язані. Раніше такого не було. Через війну було змушене трохи політизуватися. Хоча у нас не було такого, як у Радянському Союзі під час Другої світової. А напевно, мусило б. Тому що може підігріти маси і дати якусь надію. Треба дивитися на сучасність крізь призму кіно, отримуючи від нього такі меседжі, які б нас до життя більше прив'язували. Наприклад, зараз триває пандемія коронавірусу, і всі забули про війну. А вона йде, нікуди не ділася.

Актуальність у нашому кіно є. Режисери врешті взялися за голову останніми роками. Але це якщо казати про лауреатів "Дзиґи". Такі картини, як "Скажене весілля", не мають ніякого стосунку до актуальності. Це бульки, випущені для заробляння грошей.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Коли фільмуєш у прифронтовій зоні, маєш чітко розуміти правила поведінки - режисерка

За три роки від започаткування "Дзиґи" відбувся очевидний розвиток українського кіно. Тому слова Роднянського про шлак – це не просто грубість, а виглядає повною ахінеєю. Свідчить про те, що людина не знає, що відбувається в нашому кінематографі. Але з висоти свого польоту має якусь свою думку, яку у формі фекалій спускає вниз, на наші голови.

У нас є практично все, що треба для повноцінної кінематографії. І залізо, на якому знімати. І персонал, який може допомагати. І ті, хто шукають і знаходять гроші – продюсери. І власне сценаристи й режисери. Звісно, не так добре підтримується. А відсутність школи і наявність війни трохи гальмує наш процес. Але все є. І "Дзиґа" це чудово показала.

Практично всі переможці – дебютанти. Це нормально. Якщо було б інакше, дивувало б. Оскільки 20 років кіно в Україні практично не існувало. А якщо й було, то це не можна було назвати окремим кінематографом. І ще добре, що в дебютантів повірили.

У кіно великою мірою все визначає кваліфікація. Голова Держкіно взагалі не має ніякої кінематографічної. І це ще пів біди, якби не втручання влади, як це сталося торік зі скороченням списку фільмів-претендентів на державне фінансування. Якщо й були якісь оптимістичні думки щодо майбутнього, вони тануть.

Є щонайменше з сотню проєктів, що можуть стати добрими фільмами. Показують, наскільки ми спроможні робити драматургію. Причому ще й жанрову. Наприклад, "Перша зміна" Сергія Касторних – можливо, перша такого ґатунку стрічка про поліцію, кримінальний світ і сучасний Київ. "Ілюзія контролю" Владека Занковського – суміш бойовика і фантастики. "Залік на долю" - воєнна драма про снайперку добровольчого батальйону "Айдар". Уперше головну роль в українському байопіку гратиме людина, за чиєю біографією робиться картина. Але за нинішнього підходу влади, боюся, що кіна у нас не буде.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зменшиться кількість національного кінопродукту. І цю порожнечу заповнить продукт російський - кінокритик

Треба, так би мовити, відкрити ворота, які у нас закрилися. І дати гроші тим людям, які просто потерпають без них, бо проєкти розвалюються. Одна річ - не мати грошей для запуску. І зовсім інша - коли в тебе забирають їх під час створення. Тому що для відновлення проєкту треба більше грошей. А ніхто не дає. Це означає, що треба придумувати, як поділити одну копійку навпіл.

Ще один момент - коли виробників просять зменшити бюджети. Це взагалі кошмар. У нас і так кіно виробляється "постольку-поскольку", як зміг, називається. А якщо на фільм потрібно, умовно кажучи, 10 гривень, і ти просиш 7, бо знаєш, що 10 не дадуть. А тобі ще говорять, що можуть дати лише 5. Це означає, половина від того, що треба. То якої якості вийде стрічка? А потім у нас починають критикувати: "А що це таке? Воно погано виглядає".

Є дві головні проблеми зараз. Перша – це некомпетентність нинішньої голови Держкіно і відсутність віри до цієї людини. А друга – це зменшене фінансування і втручання влади".

Повну версію матеріалу читайте в журналі "Країна" від 14 травня.

×