Учетверте відбулася церемонія вручення Національної кінопремії "Золота дзиґа". Через карантинні обмеження проходила в онлайн-форматі. Нагородили кінематографістів у 22 номінаціях.

Найкращим фільмом ­назвали трагікомедію "Мої думки тихі". Це дебютна повнометражна робота режисера 28-річного Антоніо Лукіча. Звукорежисер 25-річний Вадим отримав завдання з Канади записати голоси закарпатських тварин і птахів. Потрібні для відеогри "Ноїв ковчег". Канадські не підходять — надто задоволені. Українські — тривожніші, наче передчувають Великий потоп. Після успішного виконання зможе поїхати працювати за океан. У відрядження вирушає з матір'ю. Вона теж збирається емігрувати — нареченою в Італію, за сюжетом.

Стрічка також перемогла в номінаціях "Найкращий сценарій", "Відкриття року" і "Найкраща жіноча роль".

— Цього року на "Дзизі" ситуація з українським кіно була найкраща. Головний лауреат — справді найліпший вітчизняний фільм 2019-го, — каже кінокритик Ярослав Підгора-Гвяздовський, 45 років. — "Мої думки тихі" демонструють певну вершину в нашому кіновиробництві. Стрічка зроблена правильно й технічно. Специфічний тонкий гумор, абсурдні ситуації. Потрібна велика увага й розуміння режисера, як утілювати такі моменти, щоб глядач зрозумів. І в цьому випадку — сміявся. Це розумне кіно для думаючої аудиторії.

Головні ролі виконали 28-річний Андрій Лідаговський та Ірма Вітовська, 45 років.

— Чудовий акторський дует мчить крізь сакури Ужгорода назустріч самотності, — говорить режисерка Марина Степанська. — Ця картина про зустріч матері й сина — як коротке замикання. Все іскрить, ламається, буксує, багато болю і сміху, і над усім цим звучить божественна музика. Це такий фільм, де кожен знайде жарт для себе і про себе.

— Обожнюю стрічки, де говорять легко про складне, весело про сумне. Які дивишся й смієшся. А потім вони підштовхують тебе до серйозної розмови, — каже Антоніо Лукіч. — Через об'єктив камери досліджую реальність. В основі сценарію лежить історія мого друга, який поїхав записувати звуки української фауни на Черкащину з батьком. Я подумав — який чудовий привід провести час із рідними.

Зйомки були для мене терапією, переосмисленням власного відчуття світу. Під час написання сценарію моїм внутрішнім голосом був головний герой. Ганяється за примарною метою і фальшивими цінностями, намагається записати голос міфічного птаха. Він представник покоління фрилансерів. Це моя ідея про сучасну молодь, яка живе без сталої системи цінностей. Не розуміють, що робитимуть, не планують своє життя. Мріє про еміграцію. Але не тому, що хоче поміняти Україну на Канаду. Просто прагне поїхати якомога далі від матері. Вона для нього — шум, що заважає йти вперед.

Після зйомок я зрозумів, що моїм внутрішнім голосом стала мати. Єдина людина, якій не байдуже до героя. Яка буквально кричить йому про нормальне життя. Хоча при цьому й сама не розуміє, що це таке. Намагається достукатися до сина з ідеєю, що є у світі речі, чогось варті.

Це кіно про дорослішання, діалог поколінь, розуміння істинного й штучного. А також про невимовлене. Ми не завжди можемо підібрати слова до людей, яких любимо. Говоримо про нісенітниці, а про головне мовчимо. На відміну від тварин. Вони подають голос, коли їм важливо щось "сказати" — захистити, приманити, попросити. Драма будується на неможливості двох людей порозумітися. У них це виходить лише наприкінці, а до цього одне одного не чують.

Мені принципово було, щоб у фільмі була органічна українська мова. Адже в нашому кіно вона не завжди звучить переконливо. Ірма Вітовська не лише говорить українською, а думає і навіть мовчить нею. Вона одна з найкращих наших актрис. Здатна втілити роль жінки на межі нервового зриву, але при цьому — дуже оптимістичної. Яка не подає виду, що в неї всередині відбувається.

— Коли прочитала сценарій, мене зачепив цей матеріал, — каже Ірма Вітовська. — По-перше, моя юність припала на початок 1990-х і для мене цей персонаж зрозумілий. Я із Західної України. Момент заробітчанства серйозно стояв уже тоді. Практично всі мої однокласниці отримали приблизно таку свою історію. Тому було цікаво розказати про це, прожити інакше своє життя через цю роль.

У мене так само велика прив'язка до сина. І я боюся ситуації, коли доведеться відпустити дитину.

"У кадрі немає людей — лише опудала з пропаганди"

Приз глядацьких симпатій на четвертій "Золотій дзизі" здобула історична драма "Крути 1918" режисера Олексія Шапарева. Присвячена битві на залізничній станції Крути — тепер Ніжинський район Чернігівської області. 29 січня 1918 року чотири сотні київських гімназистів і студентів вийшли проти вдесятеро чисельнішого війська більшовиків.

— Нагорода цьому фільму — ганьба, — каже кінокритик 43-річний Андрій Алферов. — Це кіно, після якого режисера треба не допускати до професії. Питання не лише в тому, що на це витратили кошти платників податків. А в тому, що зганьбили тему. У кадрі немає людей — лише опудала з пропаганди. Це не історія. Не можна знімати з такою чорно-білою мораллю.

Кінематографісти, які йдуть у Держкіно, розуміють: якщо візьмуть патріотичну тему, то матимуть більше шансів здобути бюджет. Тим паче під історичний фільм, який зняти дорожче. Але коли не вміють фільмувати, це псує враження і відвертає людей від української культури й історії. Це виглядає як урок літератури вчителем, якому не цікава його професія. Робить усе так, щоб люди потім підручник не відкривали. Так само зняті "Крути 1918", що просто нудить.

"Мої думки тихі", "Додому" й "Вулкан" — це справжнє патріотичне кіно. У кадрі живі люди. Різні — хороші й погані водночас. Тим і цікаві. У героях глядачі впізнають себе. Показано з любов'ю і розумінням. Автори цих стрічок намагаються спостерігати, відстежувати й художньо осмислювати життя навколо.

×