Вівторок, 12 травня 2020 10:00

Наші комедії навмисно примітизовані. Сприймати глядача за бидло – цинічно та якось по-хамському

Учетверте вручили Національну кінопремію "Золота дзиґа". Через карантинні обмеження церемонія проходила 3 травня в онлайн-форматі. Відзначили кінематографістів у 22 номінаціях. Найкращим фільмом назвали трагікомедію "Мої думки тихі" режисера 28-річного Антоніо Лукіча. Стрічка перемогла також у номінаціях "Найкращий сценарій", "Відкриття року" і "Найкраща жіноча роль".

Про українське кіно та його майбутнє розмірковують кінокритики Андрій Алферов, Дмитро Десятерик, Ярослав Підгора-Ґвяздовський та Антон Філатов

Андрій АЛФЕРОВ, 43 роки:

– У нас нема інших трендів, окрім так званого патріотичного кіно. Але основні стрічки-лауреати – якраз поза цією тенденцією. Їхні автори намагаються відстежувати й художньо осмислювати життя навколо. У кадрі – живі люди, хороші й погані водночас. Тим і цікаві. У героях фільмів "Мої думки тихі", "Додому" й "Вулкан" глядачі впізнають самих себе. Показано з любов'ю і розумінням, що людина може бути різна.

Картини з критичним поглядом на себе в нас були й раніше. "Плем'я" Мирослава Слабошпицького, "Приятель покійника" В'ячеслава Криштофовича. Та їх мало – одиниці на рік. А пишаємося собою так, що вже втратили силу земного тяжіння.

У Франції дивляться артхаусні стрічки. У тамтешніх школах є дисципліна "Історія кіно". Дітей вчать, як розвивалося і як дивитися. У нас досі низька глядацька освіченість. І не варто все валити на телебачення. Є ще відповідальність і бажання самих людей розібратися бодай у тому, що відбувається навколо них і з ними.

Якби в нас з'явилися 10–15 режисерів, які досліджують українські реалії, а не створюють міфи на держзамовлення. Хоча держзамовлення як такого немає. Кінематографісти розуміють, що під патріотичну тему мають більше шансів отримати бюджет від Держкіно. Тим більше – на історичну картину, яку зняти дорожче.

Але, коли не вміють фільмувати, це відвертає людей від української культури та історії. Приз глядацьких симпатій стрічці "Крути 1918" – повний зашквар. Але яка Англія, така і Times. Після такого кіно людину взагалі краще не допускати до професії. Питання не лише в тому, що на це витратили кошти платників податків. А в тому, що зганьбили тему. У кадрі нема людей – лише функції жупела нашої пропаганди. Не можна знімати з такою чорно-білою мораллю. Треба ретельно пильнувати, щоб держава не давала грошей на якогось "Забороненого". Бо це марнотратство й паплюження постаті Василя Стуса. Культурний злочин.

Не треба пхати в очі цифри, що збільшилася кількість українського кіно. Це комуністичний підхід. Якщо там 70 відсотків шлаку, як сказав один продюсер (Олександр Роднянський в ефірі одного з телеканалів. – Країна), то цифри – до дупи. Критерій успішності для жанрового кіно – це касові збори й продажі за кордоном. Для авторського – визнання на фестивалях. Якщо потрапив у програму Канн – це вже результат. Про тебе пише вся світова кінопреса. Ірина Цілик зняла фільм "Земля блакитна, ніби апельсин", потрапила на Sundance, потім – на Берлінале. Завдання виконано. Витратила державні кошти – і прославила Україну.

Автор: cinema.in.ua
  Актори Андрій Лідаговський (у центрі) та Ірма Вітовська у трагікомедії ”Мої думки тихі” зіграли сина й матір. Стрічка отримала Національну кінопремію ”Золота дзиґа” в чотирьох номінаціях. Зокрема, ”Найкращий фільм”
Актори Андрій Лідаговський (у центрі) та Ірма Вітовська у трагікомедії ”Мої думки тихі” зіграли сина й матір. Стрічка отримала Національну кінопремію ”Золота дзиґа” в чотирьох номінаціях. Зокрема, ”Найкращий фільм”

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, 56 років:

– У лідери кінопремії вирвалися "Мої думки тихі", "Додому" й "Вулкан" (киянин Лукас працює перекладачем в ОБСЄ. Везе групу спостерігачів автівкою на кордон Херсонської області та Криму. За загадкових обставин іноземці й машина зникають. Лукас лишається сам у містечку Берислав, за сюжетом. Стрічка отримала "Дзиґу" за найкращу операторську роботу, звук і чоловічу роль другого плану. – Країна). Вони вже мали успіх на міжнародних фестивалях. Ці фільми зроблені на певному європейському рівні.

Найбільше номінацій зібрали артхаусні картини. Це дебюти. А фільми, розраховані на масову аудиторію і зняті режисерами старшого покоління, отримали здебільшого відзнаки в другорядних номінаціях.

У нас поки що погано розвинене жанрове кіно. Для цього треба більше традицій, грошей, фахівців, досвіду з виробництва. Авторське потребує менше фінансових вкладень. І в ньому режисери вільніші у своєму самовираженні, над ними не так тяжіє соціальне замовлення.

"Мої думки тихі", "Вулкан" і "Додому" – це історії про вразливих героїв. Вони борються за себе, рідних і місце у світі. Але це не не­зламні лицарі, які долають усі перешкоди. Це живі, чутливі люди зі слабкостями й вадами, як у всіх. Показ реалістичних, суперечливих героїв об'єднує ці стрічки.

Вразливі й живі персонажі – одна з тенденцій в українському кінематографі останніх років. А також ліричні, камерні сюжети. З невеликою кількістю дійових осіб і заглиб­ленням у психологічні мотиви. Це поки що найрозвиненіший у нас напрям.

Таке кіно – драматичне, артхаусне, авторське, експериментальне – дотаційне за своєю суттю. Артхаус глядачі дивляться на фестивалях і спецпоказах, ретроспективах. У масовому прокаті це завжди мала аудиторія. У всьому світі так. Та, щоб стрічку бачили трохи більше людей, потрібні розвиненіша кінотеатральна мережа й потужніші рекламні зусилля. Не всі режисери й продюсери можуть собі це до­зволити. Талановиті автори й цікаві актори в нас є. Їм є що представити. Потрібне стабільне фінансування.

Культурна політика нинішньої влади катастрофічна. Якщо її не змінити, в кіно почнеться криза, що знівелює досягнення останніх шести років. Скорочується кількість проєктів. Зупиняються ті, що їх почали знімати, але на завершення потрібні кошти. З тим бюджетом, який лишили, це просто смішно. Не вистачить навіть на підтримку дебютів. Не кажучи про те, що плануються ще пітчинґи – на національні фільми, серіали.

Знімання картини й доведення її до готовності – справа не одного року. Якщо буде різке падіння кількості проєктів, це вилізе боком у післякарантиння – зменшиться кількість національного кінопродукту. І цю порожнечу заповнить продукт російський. Не знаю, про що думає влада. Можливо, вони й не мають нічого злого на меті. Поки що це здається некомпетентністю. Як в економіці, так і в культурі.

Ярослав ПІДГОРА-ҐВЯЗДОВСЬКИЙ, 45 років:

– Цього року на "Дзизі" ситуація з українським кіно була найкраща за всі попередні. Бо головні лауреати – справді найліпші вітчизняні фільми 2019-го.

"Мої думки тихі" демонструють певну і формальну, і сенсовну вершину у кіновиробництві. Стрічка зроблена правильно й технічно. Специфічний тонкий гумор, абсурдні ситуації. Потрібні велика увага й розуміння режисера, як втілювати такі моменти, щоб глядач зрозумів. І в цьому випадку – сміявся. Це розумне кіно для аудиторії, що думає.

"Додому" має очевидні помилки, але режисер Наріман Алієв – це наше майбутнє. Він ще в короткометражках показував високий політ. Попри вади в дебютному повному метрі, думаю, далі буде краще.

"Захар Беркут" (знятий за повістю Івана Франка. Отримав "Дзиґу" за найкращу роботу художника-постановника, дизайн костюмів і грим. – Країна) не заслуговує на розгляд як добре кіно. Має проблеми зі сценарієм і режисурою. Але показав, що ми можемо зробити фільм на високому технічному рівні.

Глядачі найбільше люблять комедії. У світі – так само. Але наші – "Я, ти, він, вона", "Свінґери", "Скажене весілля" – свідомо, навмисно примітивізовані. Це погано. Сприймати глядача за бидло – цинічно і якось по-хамському.

У кіно великою мірою все визначає кваліфікація. Голова Держкіно не має кінематографічної освіти. І це ще пів біди, якби не втручання влади, як це сталося торік зі скороченням списку фільмів – претендентів на державне фінансування. Якщо й були оптимістичні думки щодо майбутнього, вони тануть.

Є щонайменше з сотню проєктів, що можуть стати добрими фільмами. Показують, наскільки ми спроможні робити драматургію. Причому ще й жанрову. Наприклад, "Перша зміна" Сергія Касторних – можливо, перша такого ґатунку стрічка про поліцію, кримінальний світ і сучасний Київ. "Ілюзія контролю" Владека Занковського – суміш бойовика і фантастики. "Залік на долю" – воєнна драма про снайперку добровольчого батальйону "Айдар". Уперше головну роль в українському байопіку гратиме людина, за чиєю біографією робиться картина. Але за нинішнього підходу влади, боюся, кіна не буде.

Автор: 112.ua
  Американський актор Роберт Патрік в історичному бойовику ”Захар Беркут” виконав головну роль – старійшини карпатського села Тухля. Із громадою чинить опір монгольській орді, за сюжетом. Фільм отримав три нагороди ”Золотої дзиґи”
Американський актор Роберт Патрік в історичному бойовику ”Захар Беркут” виконав головну роль – старійшини карпатського села Тухля. Із громадою чинить опір монгольській орді, за сюжетом. Фільм отримав три нагороди ”Золотої дзиґи”

Антон ФІЛАТОВ, 32 роки:

– Переможцями "Золотої дзиґи" стають картини, що відображають нашу реальність. 2017-го найкращим фільмом назвали "Гніздо горлиці" – про заробітчан в Італії. У наступні два роки перемагали стрічки про війну й окуповані території – "Кіборги" й "Донбас".

Цьогоріч напрям гостросоціального кіно продовжує інтелектуальна комедія "Мої думки тихі". Розповідає, як талановиті українці не можуть реалізуватися на батьківщині. Шукають за кордоном можливість заробити та щастя в особистому житті. Показує, що в такому прагненні є ризик залишитися з розбитими надіями. Кіно тонко й виразно пояснює істину, яку багатьом треба нагадати. Заробітчани, які повернулися в Україну через пандемію коронавірусу, – у тому ж підвішеному й розгубленому стані, як і герої картини Антоніо Лукіча.

Ірма Вітовська в "Моїх думках..." зіграла ліричну, сумно-комічну роль матері. В її героїні можуть себе впізнати багато українок. Це нещасна й самотня жінка, яка прагне полюбити й бути коханою.

Делікатно піднімає тему війни драма "Додому" Нарімана Алієва (кримські татари, батько й син, везуть на окупований півострів тіло загиблого на Донбасі старшого сина, за сюжетом. Фільм отримав "Дзиґу" за найкращу режисуру й чоловічу роль. – Країна). Без патріотичного пафосу, інтелігентно, стримано й водночас містко показує грандіозну суспільну драму. Яка рикошетить по мікросвіту кожної сім'ї.

Батько родини Мустафа – найкращий кінообраз Ахтема Сеїтаблаєва за останні роки, а можливо, й за всю кар'єру. Це складна роль, у якій багато горя, згуслих хмар. Але у виконанні Сеїтаблаєва не видається надривною й показушною.

Українське кіно йде вшир. Нарешті побачили на великому екрані щось, окрім Києва. Завдяки ентузіазму й державній підтримці з'являється більше фільмів, і вони – різноманітніші. "Гуцулка Ксеня" й "Мої думки тихі" – це Карпати. "Співає Івано-Франківськтеплокомун­енерго" – Прикарпаття. "Вулкан" – Херсонщина. "Додому" – від Києва до Криму.

Але говорити про тенденції рано. Якби в нас було 200 фільмів на рік і серед них – хоча б 50 на тему рівності жінок і чоловіків або роботи в Україні й за кордоном, тоді могли б говорити про ключові проблеми й виклики. За 2019-й у прокат вийшло до 40 українських стрічок. Це з урахуванням альманахів короткометражок. Ще замало знімають, аби казати, що кіно впливає на суспільство.

На галузь чекають непрості часи. Останні кілька місяців мали серйозні затримки з державним фінансуванням. Триває пандемія. Очікується світова економічна криза. Фільмів буде менше. Наступного року згадуватимемо 2019-й як час великого успіху, розквіту українського кіно.

Зараз ви читаєте новину «Наші комедії навмисно примітизовані. Сприймати глядача за бидло – цинічно та якось по-хамському». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 71
Голосування "Динамо" програло "Шахтарю". Хто винен?
  • 1) Марлос
  • 2) Михайличенко
  • 3) Монзуль
  • 4) карантин
Переглянути
Погода