— Как-то судьба свела меня с коллекционером Александром Табаловым. Увидел у него работы художников — Давида Бурлюка, Кузьмы Петрова-Водкина. Меня как током ударило, — говорить 61-річний Микола Цуканов, власник єдиної у Кропивницькому приватної галереї "Єлисаветград". — Узяв у нього стопку альбомів і ніч не спав. Сказав дружині, що більше не хочу бути чиновником. Ми почали їздити майстернями художників. Дехто, коли бачив наше щире зацікавлення, роботи просто дарував.
До 2011 року Микола Цуканов був заступником міського голови Кропивницького.
— Відкрили галерею на вулиці Пашутинській поряд із кальянними і барами. Перше, що здивувало — люди не цікавилися нами. Або ж боялися виглядати неосвіченими, бо не розуміють мистецтва, — продовжує Микола Цуканов. Протягом розмови не присідає.
— Почали проводити фотовиставки. Для місцевих фотографів побачити свої роботи в галереї було чимось нереальним. Сам до цього ніколи не фотографував. Зробив багато художніх знімків і організував виставку "Так уміє кожен". Це стало поштовхом до того, що фотографи подумали: класно, тут можна виставляти роботи.
Як це бути художником у Кропивницькому?
— У нас несприятлива ситуація для митців. Зубний лікар навчається вісім-дев'ять років. Художнику так само довго треба над собою працювати. Але стоматолог поставить пломбу й гарантовано отримає плату. А живописці — люди закриті. Їхнє завдання — писати картини, а не продавати їх. Цим повинні займатися галереї. Їх у нас мало. Амстердам має ушестеро більше галерей, ніж Київ. Хоча в столиці Нідерландів живе утричі менше людей. Мені кажуть: "Так це ж Амстердам". Відповідаю: "Подивіться на годинники, які носимо, і на машини, якими їздимо. Значить, нам щось інше заважає".
Серед українських міст ставлю в приклад Ужгород. Там щорічно проводять пленери для 120–150 студентів. Вкладають у них великі гроші. Там є традиція, висококласні художники, близькість до Заходу.
У маленькому містечку Ізмаїл на Одещині проводять фестивалі, пленери, виставки. Але найголовніше — там є у цьому потреба людей. Повіз туди виставку живопису. Прийшли сотні людей. Запитав, чому так. "У нас стало непристойно не ходити на виставки".
Ми рухаємося у Європу. Українцями все рідше керує заздрість, а частіше — прагнення жити краще. З іншого боку кажуть: "Поїду в паризький Лувр". Та спершу до себе в музей зайди. У нас є не гірші роботи, ніж там. Починати треба з того, щоб діти з периферії обов'язково мали можливість відвідати обласний центр, а до кінця навчання у школі — столицю. У нас же їдуть у Єгипет і Туреччину. Світ треба дивитися по-іншому, а не лежати на пляжі.
Із художниками важко працювати?
— Зустрівся з молодим чоловіком, який от-от вступив у Спілку художників. Пояснюю йому, що треба себе популяризувати. Для цього залишати роботи музеям — не обіднієш. "Нічого нікому не даруватиму", — каже. Людину цікавить лише заробіток. Наша галерея подарувала понад 40 робіт музеям.
Як галерея заробляє?
— Націлені не на бізнесові, а насамперед, на соціальні проекти, на виховання дітей. Заснували проект "Перший раз у галереї". Сюди безкоштовно приводять першокласників. Ми дозволяємо картини чіпати руками. Це викликає шок у вчителів, — Микола Миколайович показує на пейзажі, що стоять у рамках на підлозі в ряд. Від світла з вікна рельєфно виділяються грубі й жирні мазки.
— Я всьому вчуся у свого сина. Він із 6 місяців буває у музеях. Коли подорослішав і став ходити туди сам, я питав: "Цікаво?" — "Нецікаво. Нам кажуть — мовчи, тихо-тихо". Інформацію дали і з зали прогнали. Ми ж після 10 хвилин інформації лишаємо дітей на самих себе. Їм треба між собою обговорити побачене, ближче познайомитися з картиною.
3 
35413
Коментарі