Увівторок ми завітали в гості до близького друга Івана Миколайчука, актора Ярослава Гаврилюка, 54 роки. Пан Ярослав має однокімнатну квартиру на Харківському масиві. Він зустрів нас у темних брюках, картатій синій сорочці з коротким рукавом і домашніх капцях. Навпроти дверей у кімнаті, на тумбочці, стоїть велика фотографія Івана Миколайчука, в дерев"яній рамі, під склом.
— Це з журналу "Советский экран", — пояснює господар. — Спеціально носив у ательє, щоб мені його гарно перезняли.
На полиці книжкової шафи стоїть клітка з канаркою.
— Зранку був у Марічки Миколайчук, — каже господар, сідаючи на диван, застелений покривалом у золотисті візерунки. — Завозив деякі знімки, яких у неї нема, для Іванового музею. Коли вже спускалися, під"їхав Рома Балаян. Теж привіз портрет Івана, на тканині. Разом із Нілою Крюковою з Борисполя вони вилетіли у Чернівці.
Актори, режисери, письменники зібралися їхати на батьківщину Миколайчука — в селі Чорторий, на Буковину. Гаврилюк зізнається, що після смерті Івана туди ще не їздив.
— Одному якось не випадало поїхати. А три роки тому померла його мама. Правда, хтось із братів лишився, — каже. — У Чорториї Іван знімав фільм "Така пізня, така тепла осінь". Я грав хлопця, який привозить на батьківщину наречену з Казахстану, — згадує Гаврилюк. — Збиралися знімати весілля, але помітили, що не вистачає одного із гостей.
На його обличчі починає розквітати усмішка.
Малий, візьми пляшку шампанського
— Один товариш Миколайчука працював на спиртозаводі. Ми полетіли за ним на вертольоті. Сіли на заводське подвір"я. Дядько-сторож направив на нас фузею. Видно, вагається: чи стріляти, чи "руки вгору" казати. Ми йому: "Василь є"? Дядько помовчав, а тоді каже: "Ви що — на конях не могли приїхати?" Забрали ми Василя, відзняли сцену й відпустили. Взагалі, проблем з масовкою не було. Коли Іван приїжджав знімати, з"їжджалися родичі, друзі, однокласники.
Трохи посовгавшись, Гаврилюк розповідає:
— Якось Миколайчук каже: "Поїхали". Ми сіли на "газик". Іван привіз мене на цвинтар, до могили батька. Ніколи не забуду цієї довіри з його боку. Це було дуже важливо для мене.
Прошу його пригадати першу зустріч із Миколайчуком.
— Після школи я двічі не міг вступити до медичного,— розповідає. — Військова служба вже стояла перед очима, і я попросився у батьків з"їздити до Києва — у гості до двоюрідного брата (актора Івана Гаврилюка. — "ГПУ"). Із ним ми зайшли до Миколайчуків. Вони тоді знімали кімнату на Жаданівській. Там завжди була маса народу. Якщо варили борщ, то в найбільшому баняку. Всім тепло, зручно, смачно. Я забився в куток, але як гостя мене посадили на почесне місце. Помешкання Миколайчуків ніколи не пустувало. Завжди жили якісь студенти або знайомі, які приїжджали до столиці в лікарню. Іван і Марічка були дуже гостинними, люди цим іноді користувалися. Могли місяцями жити, доки Боря Брондуков не казав: "Хоч совість майте".
Всі два роки служби в армії Гаврилюк готувався до вступу до театрального інституту. Щоб потрапити до бібліотеки, бігав у самоволку.
— Почав зніматися ще в інституті: спочатку в дипломному фільмі "Якось влітку" Петра Марусика, потім у різних короткометражках. Грав головні ролі, — пригадує. — Уже збирався іти до штату кіностудії імені Довженка. Але Миколайчук сказав: "Малий, що ти там робитимеш? Байдикуватимеш і питимеш горілку? Там і без тебе є кому це робити. Іди до театру, виробляй професійні навички. Хорошого актора завжди побачать і будь-де знайдуть". Він мене завжди називав або "малий", або "студей".
А Гаврилюк звертався до Миколайчука по батькові — Васильович.
— Ідемо якось із ним у Будинок кіно. Миколайчук каже: "Ти мене перед дівчатами не ганьби, називай по імені. Я ж іще не старий". Заходимо в кафе. Дівчата просять у нього автограф. Він запрошує їх за наш столик і каже мені: " Малий, візьми пляшку шампанського". А я: " Одну чи дві, Іване Васильовичу?"
Миколайчук був у кіно вашим хрещеним батьком?
— У Львові, в одній виставі, я грав Павку Корчагіна. Був якраз мій день народження. Іван поклав переді мною два сценарії — "Вавилон-ХХ" і "Така пізня, така тепла осінь". Сказав: "Ось тобі, малий, два сценарії. Першим зніматиму "Вавилон-ХХ" — сам вибирай собі роль". Спершу я вибрав роль поета, якого потім зіграв Анатолій Хостікоєв. Уже потім якось так вийшло, що взяв собі роль Лук"яна.
Ви така жінка, у вас такі груди. Можна я вас поцілую?
Ми купили маленького козлика, який мав весь час ходити за героєм Миколайчука Фабіяном, — продовжує згадувати він. — Доки знімали, він устиг постаріти. У фільмі є епізод, коли Брондуков, спираючись на паркан, стоїть на табуретці без штанів, в камізельці. А внизу сидить Миколайчук, із козликом. Брондуков каже: "Послухайте, ви такий великий філософ, нащо вам ця скотиняка? Ви б продали її мені, я б вам рубля дав. Два, канєшно, забагато". Цап почав гладити Івана копитом і тулитися до нього, наче відчув, що справді продадуть.
А доти, на репетиціях, цього козла вся група пхала в кадр, бо не йшов. Іван спересердя ще казав: "Не того козла купили!"
Як він відзначав день народження?
— Не пам"ятаю, чи це був день народження, чи річниця весілля Івана й Марічки, але Миколайчук отримав за сценарій велику суму. Роздав борги. А на решту вирішив усіх запросити до ресторану. Домовлявся Брондуков. Якщо треба було вирішувати питання з ресторанами, він завжди брав це на себе. Зателефонував, попросив, щоб із нас три шкури не дерли. Брондуков міг схопити за руку дружину будь-якої шишки і зі сльозами на очах сказати: "Ви така жінка, у вас такі груди. Можна я вас поцілую?" Він був улюбленцем. У ресторані "Млин", у Гідропарку, зібралося більше ста чоловік. Усі випили, закусили. Іван, Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська затягнули пісню. Звучало це неперевершено. Я вийшов на балкон, глянув униз. Під рестораном зібрався натовп. Багато хто плакав.
2 
1
Коментарі