Пʼятниця, 15 серпня 2008 15:07

Магія рівносторонніх трикутників

Автор: малюнок: Володиимир КАЗАНЕВСЬКИЙ
 

…Дівка курила довгу сигарету й пила щось із льодом — пристріляне око алкоголіка підказувало сантехніку Юрі, що за вміст тієї склянки він випив би не одне пиво. З-під коротенької спідниці виструнчилися гладенькі ніжки, вкриті неправдоподібно рівною смагою.

"Сука", — подумав напівп"яний сорокарічний сантехнік Юра. Можна було б розвинути цю думку, повести далі: "Маленька зажерта тварюка, сидить тут, як володарка життя, зі своїми наквацяними пазурами, з якими й тарілки-то не обмиєш, не те що чоловікові шкарпетки попрати, кактєйль вона п"є, ти диви, о п"ятій-то годині дня, одразу ж видно, нічого не вміє, крім як губу копилити й татків БМВ водити...". Але вся ця натхненна поема в ультралівому стилі просто клубочилася неясною брудно-сірою хмарою в його животі, а до голови чітко й незамулено доповзало тільки слово "сука". Отож напівп"яний сантехнік Юра знову лаконічно подумав: "Сука" й відчув, що настав час для подвигів.

Коли він важко гепнувся на стілець навпроти, дівчина підвела очі від мобільного, по кнопках якого клацала пальчиком, і втупилася непроханому компаньйонові в обличчя. Навіть не звела запитально брови й не вигнула гидливо губки, а от просто втупилася майже без виразу, хіба з ледь чутною цікавістю — як у бездомного собаку, що всівся перед столиком й отупіло хекає, висолопивши плямистого язика. Зненацька цілком притомному, хоч і напівп"яному сантехніку Юрі закортіло крадькома кинути погляд через плече — чи немає в нього хвоста. Він здолав це нездорове бажання й тоном, який вважав за найбільш фамільярний, прогугнявив:

— Скучаєш?

— Ні, — відповіла дівчина незворушним тоном людини, яка звикла до того, що дворняги іноді розмовляють голосом п"яного сантехніка.

— А пачіму такая грусная? — вів своєї той, щодуху силуючись не розгубити панібратських інтонацій під виснажливим променем цього байдужого погляду.

— Я не сумна, я замислена, — стенула плечима дівчина, знову опускаючи очі на мобільний.

Підбадьорений сантехнік Юра вишкірився — в цьому пересмикуванні плечей, в оцих опущених очах йому завидніли ознаки неспокою. Підпустивши в голос ще нахабства, він трохи подався вперед.

— А вот єслі я тібя щас пацелую, сразу станєш вісьолая, а? — промуркотів він.

Очі підвелися знову. На якусь мить їхні білки начеб зблиснули кришталевою прозорістю, здалося, якби дівчина злегка цокнула по власному оку довгим нігтем, полинув би мелодійний коштовний дзвін. Певно, просто так впало світло. Вона трохи подивилася на свого причепливого співбесідника — так само незворушно та беззлобно, як і доти, — а тоді відповіла:

— Не думаю. У вас немає п"яти зубів, з них від двох лишилися пеньки, які нестерпно тхнуть гнилизною. А ще цей гівняний тютюн... Ні, я пас.

Через її рівний, навіть доброзичливий тон розчавлений і принижений сантехнік Юра нестерпно довго усвідомлював, що насправді його розчавлюють і принижують. Коли ж усвідомлення нарешті доповзло до його злегка пригальмованого алкоголем мозку, він зробив єдине, що вмів робити в таких ситуаціях: трохи привстав і різким, коротким ударом від ліктя ткнув дівчисько в обличчя.

Він цілив просто в носа, в цього невеличкого, зверхнього, без сумніву, нашмарованого дорогущою косметикою носа. В останній момент щось тверезіше та розумніше, ніж його лють і його образа, запанікувало, злякалося, що таким прямим можна носа не просто розквасити, його можна зламати, а це вже куди серйозніше, але зупинятися було пізно — кулак був на волосинку від напудреної плоті.

Що сталося далі — цього запаморочений люттю напівп"яний сантехнік Юра зрозуміти не встиг. І не зміг. Замість вгатити нахабну дівку в ніс, його кулак загруз у неї в долоні. Загруз, мов у мелясі, чорній, наче розпач, солодкій, наче думка про самогубство. Загруз, мов у пуховій подушці, просоченій сльозами. Загруз, мов у розпушеній землі, ще не притоптаній над новенькою домовиною. Загруз і опинився на столі. Найгірше було те, що це не була якась там блискавична реакція, наче у фільмах про бійців кунг-фу, — напівпритомний сантехнік Юра із впевненістю просвітленого бачив, що дівоча долонька просто виникла на шляху його удару. А ще сантехнік Юра вмить зрозумів, що не просто не зможе забрати кулак із полону цієї безжально м"якої долоні, — він навіть не захоче робити цього, доки химерна рука сама не розтисне свою грузьку хватку.

Ну й куди ти бухаєш, розвалюхо? У тебе ж двоє дітей

Дівчина трохи подалася вперед, зазираючи бідоласі глибоко в очі. Вперше в житті він відчув істинний смисл слів "зазирнути глибоко в очі" — цей погляд протискувався крізь його очниці вглиб і вниз, ґвалтом прокладав собі шлях, моторошно лоскотав, пробігаючи судинами, тканинами й порожнинами. Здавалося, цей погляд обмацав рубець на підступній, повсякчас готовій відкритися виразці в шлунку, лизнув невеликий, в цілому сумирний камінець в жовчному, промацав трохи збільшену печінку, прошурхотів пісочком у нирках, лапнув зламану чотири роки тому по п"яні щиколотку й тільки потім піднявся назад.

Нарешті все скінчилося, і щось промовило із дівчини іншим, глибоким і насмішкуватим, голосом:

— Ну і куди ти бухаєш, розвалюхо? У тебе ж двоє дітей.

Ошелешеному, вже тверезому, як те скло, сантехніку Юрі довелося знову подивитися в страшні прозорі очі, щоб зрозуміти, що це не щось із неї заговорило — це вона сама заговорила, відклавши вбік непотрібну більше маску знудженої багатенької дівулі. Поплямкавши губами, він нарешті здобувся на хрипкий крекіт:

— Ти що, ворожка? — і не одразу зрозумів, що з переляку заговорив тією мовою, якою говорила до нього мама, що так і не навчилася не калічити безбожно російські слова, хоч і доживала свого некороткого віку в місті.

— Для чого ворожка? — здивувалася дівка, дивлячись на щось невидиме за його лівим вухом. — Просто не сліпа, бачу добре. У тебе он на одному плечі янгол і на другому янгол. Двоє дітей, виходить.

"Таки ворожка", — подумав він і навіть насмілився для перевірки спитати:

— А хто, хлопці чи дівчата?

— А я звідки знаю? — ще більше здивувалася дівчина. — Янголи в усіх однакові.

До їхнього столику підпливла офіціантка, недбало поставила кухоль із пивом, тоді отетеріло витріщилася на руку підтоптаного пияка, турботливо накриту випещеною долонькою, і ухвалила єдино правильне рішення — забратися швидше.

— Ти, Юрку, не пий більше, — сказала дівчина. — От зараз вип"єш оце пиво, і далі вже нічого не питимеш, крім пива. Тільки півлітри. Тільки по п"ятницях. А іншого не питимеш нічого. Ніколи. Аж до самої смерті.

І м"яка, грузька, мов бездонне смертоносне болото, долоня відпустила. Ніби розімкнулися тиша й темрява, репнули, прокреслені павутинкою тріщинок, мов яйце довкола курчати, і розвалилися. Затишно й весело хлюпотів фонтан, ловлячи в бешкетливі струмені палахке сонечко. Пластикові столи та стільці стояли простою, гостинною відрадою для натомленого перехожого. Вітерець мрійливо шорхав строкатими грибочками парасольок над столами. Густо і смачно пахло літом.

Заворожений тверезий сантехнік Юра зробив із кухля перший ковток іскристого, золотавого пива і зрозумів, що ніколи в житті не пив нічого смачнішого. Що ніщо інше не зможе звабити його до самої могили. Що цей чарівний скарб треба ощадливо берегти — як причастя, як святковий одяг, як крихкі новорічні кульки — й не бавитися ним намарно.

— Як тебе звуть? — спитав він майже нечутно.

Дівчина злегка всміхнулася:

— В мене дивне ім"я. Фрейя. Мене назвали Фрейєю.

Вона встала та почала складати до сумочки сигарети, запальничку, мобільний, гаманець.

— І зводи дружину з дітьми в кіно, добре, Юрку? — сказала Фрейя, вже присуваючи свого стільця до стола.

— Нема на що, — тихо, ніби присоромлено, сказав новонароджений сантехнік Юра та задивився в бурштинові глибини пивного кухля.

— Тепер буде, — трохи насмішкувато запевнила вона та поцокотіла підборами геть.

Зараз ви читаєте новину «Магія рівносторонніх трикутників». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Погода