"Це наша доня", — завжди представляв мене В"ячеслав Чорновіл", — каже театральна режисерка Ірина Волицька, 52 роки. Запрошує до кімнати в квартирі матері Атени Пашко, третьої дружини покійного В"ячеслава Чорновола. На стіні портрети Чорновола та Пашко, на столі кубок із зображенням Чорновола.

— Мій рідний батько дуже шанував В"ячеслава Максимовича. Мені здавалося, що в мене двоє батьків. Від того я вважала себе багатшою та щасливішою, — додає Ірина.

Волицька приїхала зі Львова в гості до матері.

— На початку 1970-х В"ячеслава Максимовича арештували. Удома в нас зберігався самвидав, закордонні видання Симоненка, вірші Холодного. Я усе це переписувала. Мама теж писала вірші з дитинства. Друкуватися почала з легкої руки Бориса Антоненка-Давидовича. Під час одного з обшуків мої записи конфіскували. Маму почали шантажувати. Казали, що виключать мене з комсомолу і ніколи не поступлю в інститут, — хапається за голову режисерка. — За можливість навчатися пропонували зректися мами. За приклад ставили Павлика Морозова. Але не на ту напали.

Ірина вступила до театрального інституту в Ленінграді. На практиці в Одесі познайомилася з актрисою Лідією Данильчук. 1997-го жінки створили у Львові творче об"єднання "Театр у кошику".

— Кошик справді був, — сміється Ірина. — Його виплела Данильчук. На перших порах у ньому уміщався весь наш сценічний реквізит. Правив він і за люльку для Лідиного сина. Дитя спало в кошику, доки Ліда грала на сцені.

Вісім років театр працював без приміщення. 2004-го увійшов до структури Центру ім. Леся Курбаса в Києві.

— Ми були частими гостями в Києві, а вдома у Львові як могли перебивалися. Домовлялися зі знайомими режисерами в театрі "Воскресіння", в театрі Леся Курбаса. За 11 років жодна вистава не зникла з репертуару, — додає вона. — Буває, прем"єра — успішна, а згодом постановка розвалюється. У нас вистави із кожною постановкою стають кращими.

"Театр у кошику" об"їздив багато українських міст. Волицька каже, що в Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Донецьку їх зустрічали повні зали.

Дитя спало в кошику, доки Ліда грала на сцені

— Були такі овації, що не могли закінчити виставу. Молоді люди підходили до мене: "Невже наша класика така? Яка багата мова!" На "Білі мотилі, плетені ланцюги" за новелами Василя Стефаника та "Сон-комедію" Тараса Шевченка глядачі приходять по кілька разів.

Торік театр показав спектакль "Річард після Річарда" на фестивалі "Фуджейра-монодрама" в Об"єднаних Арабських Еміратах.

"Українці дали майстер-клас усьому арабському світу", — написали тамтешні газети. Спектакль визнали найкращим на фестивалі. Актрису Данильчук назвали великою. А мене прирівняли до відомого американського режисера Роберта Вілсона, — хвалиться режисерка.

У серпні вистава "Річард після Річарда" поїде до Гданська, в Польщу, на Шекспірівський фестиваль. Театр гратиме її українською й англійською мовами.

Кияни влітку познайомилися з прем"єрою "Театру в кошику". Вистава "Провина" створена за п"єсою сербського драматурга Небойші Ромчевича.

— Дія відбувається в Сербії на початку 90-х років. Але насправді ми грали цю виставу про себе, — зізнається Ірина Волицька.

×