Зала музею літератури в Києві не вміщає охочих потрапити на творчий вечір Дмитра Павличка. Наприкінці вересня поету виповнилося 90.
Презентував найновіші свої книжки "Спогади. Том 5", "Мова", "Яса", "Омела".
Гості, переважно пенсіонери, стоять навіть у фойє. Щоб там було чути, відкривають навстіж двоє дверей і просять говорити в мікрофон.
— То він хотів свої вірші читати, то перехотів. Вирішили розповідати, хто такий Павличко, — оголошує програму вечора літературознавець Михайло Слабошпицький, 73 роки.
Просить скорочувати промови до обсягу їх думки. Але промовці подовгу не сходять зі сцени. Хвалять Павличка, цитують поезію й згадують спільні пригоди.
— Досі пам'ятаю смак того напівпідпільного коньяку, який пили у філармонії на святкуванні одного з ваших ювілеїв, — згадує поет 80-річний Павло Мовчан. — Щоб відзначити у тому ж приміщенні 90-річчя Павличка, у нас просили 70 тисяч гривень. Національна опера — 140 тисяч. Нам ніби місця немає серед самих себе. Йде колосальний наступ і непомітне витіснення всього українського. Але нація пам'ятає зроблене Павличком. Хоч її та нашу українську інтелігенцію роблять маргінальними. Тому Дмитро Васильович для мене — це пам'ять.
У кожного промовця свій образ Павличка. Впродовж вечора його називають державотворцем, політиком, дипломатом, письменником, поетом, перекладачем, літературознавцем, порівнюють з Аллою Пугачовою.
На сцену піднімається дисидент 83-річний Богдан Горинь. Підраховує, що товаришує з Дмитром Павличком 65 років.
— Йому закидають прославлення комуністичної партії і Леніна, але це була камуфляжна поезія, тобто така, що захищала поета. Це давало Павличку змогу боронити українську мову та пам'ять. Тому він згодом став лідером національного руху, — каже Богдан Горинь. — Без Павличка ми не мали б такої літератури й дипломатії, як сьогодні. Він геній нашої духовності.
Дмитро Павличко йорзає на стільці щоразу, коли його звеличують. Бере слово і каже, що не хоче виправдань за радянську добу. Згадує, як у 16 років проходив таємний вишкіл в УПА, а згодом брав участь у комсомольському з'їзді в Москві. Там уперше зустрівся з майбутнім президентом Польщі Александром Квасьневським, який на той час був головою комсомолу Польщі.
— У мене було і сяк, і так. Тому тяжко схарактеризувати — де я був справжній, а де ні, — говорить Дмитро Павличко. — Не треба тут говорити надто високо, бо не про мене мова йде, я вже вчорашній. Я тільки ще живу. Треба відступитися, побачити інших, пізнати молодших.
Президент Національної академії педагогічних наук Василь Кремень нагороджує Дмитра Павличка золотою медаллю Івана Франка.
— Павличко — це Каменяр державності України. Саме коли Дмитро Васильович був дипломатом у Польщі, там встановили пам'ятник Тарасу Шевченку й підписали угоду про обмін між країнами в галузі освіти, — розповідає Василь Кремень, 72 роки.
Дмитро Пилипчук презентує свою книжку, в якій зібрав інтерв'ю Павличка й статті про нього.
Розімліла від задухи зала перестає шелестіти обгортками букетів і пакетами. Старші куняють. Молодші показують одне одному фото з дач у телефонах. Сивий чоловік у вишиванці і з двома перснями тримає на колінах Біблію. Показує сусідам газету "Україна молода" із жінкою в купальнику на останній сторінці. Доказує, що це неприпустимо в пресі.
Зала оживає, коли ювіляр починає читати вірші. Для зустрічі Дмитро Павличко вибрав свій сьомий лист до Володимира Зеленського. Каже, що шість попередніх надруковані в "Літературній Україні". Акцентує, що територія — це мова. Засуджує формулу Штайнмаєра і застерігає від капітуляції. Також закликає думати про зброю, а Володимира Зеленського — дослухатися до народу або зійти зі сцени.
Наприкінці зустрічі Дмитро Павличко наголошує на важливості відкриття пам'ятника Іванові Франку в Києві.
— Ми повинні стати й не боятися. Хотів би, щоб вірили в себе і в свій народ. Якщо ми народ — не пропадем, — Дмитро Павличко дякує всім, хто прийшов на свято.
4 
1
Коментарі