Середа, 20 червня
– Александер. Можна просто Алекс, – тисне руку 23-річний Александер Істенссон у кав'ярні хостелу на Андріївському узвозі. Приїхав підтримати шведську збірну разом із другом, однолітком Андреасом Юханссоном. Обидва повнуваті й наголо стрижені. Живуть на півночі Швеції, в містечку Оре. Андреас працює охоронцем, Алекс саме шукає роботу.
– Ми тут уже понад тиждень. Повертаємося за два дні, – розповідають. – Мали хіба прогулянку київськими вулицями. Були в парку з кольоровими котами.
Показує на айфоні скульптуру величезного кота на Пейзажній алеї. Автівкою від'їжджаємо від хостелу до Лисої гори.
– Коли їхали, нічого не боялися, – розказує Андреас дорогою. – Хоча не раз чули, що у вас бувають випадки расизму. Та жодного прояву агресії поки що не побачили. Упевнений: приїдемо в Україну ще. Цікаво було б побачити Київ узимку, коли тутешній клімат хоч трохи подібний до нашого. Зараз у нас 15 градусів тепла. 20–25 спеки може бути кілька тижнів у липні.
Надворі +34°С. Алекс обтріпує чорну футболку. Раз по раз витирає з чола піт.
– Не бачили жодного українця, який говорив би англійською. Ви – перші. Ми трохи вивчили українську, запам'ятали найнеобхідніше: "привет", "спасибо", "пиво", "два пива", – додає Алекс. – У Швеції пиво в будні не вживаємо, а в Києві можемо випити 10–12 бокалів за день. У ваших барах наливають дуже повільно. Бачив бармена, який робив це із заплющеними очима. Можливо, він спав. Касири в супермаркетах також дуже мляві й манірні. За 10 хвилин могли б відпустити 20 клієнтів, а встигають не більше трьох.
Залишаємо машину біля язичницького храму на галявині Лисої гори. Проходимо через символічні ворота. Посередині стоїть дерев'яний ідол Перуна. З чотирьох боків його оточують вирізьблені голови вовків. Шведи усміхаються, перешіптуються.
– О, язичників ми поважаємо. Усі шведи язичники, – сміється Андреас. – Ні, ми з Алексом древнім богам не поклоняємося. Та й релігій ніяких не сповідуємо. Релігії – це насилля, а ми добрі. Хоча й вікінги. До ХІІ століття у Швеції панувало поганство. Зараз у нас більшість протестанти, але релігійних фанатиків мало. Практично ніхто не ходить до церкви по неділях. До священиків звертаються лише на весілля чи похорон.
Підходимо до великого каменя, подібного до стола. На ньому залишки хліба. Під час ритуалів його тут спалюють.
– Якраз цієї п'ятниці, 22 червня, у Швеції відзначають велике язичницьке свято Мідсоммар – середину літа. Це те саме, що й слов'янське рівнодення. Наступного дня в усіх парках країни встановлюють високі палиці із зеленими гілками й листям. Шведи одягають національні костюми, водять хороводи. Збирається рідня, щоб поїсти й випити.
Виходимо на оглядовий майданчик Лисої гори, показуємо панораму Києва.
– У вас така рівна поверхня землі, – мружить очі від сонця Андреас.
– Але Київ стоїть на пагорбах, а ми зараз на горі, – кажемо.
– Ваші пагорби – просто ніщо порівняно зі шведськими горами. Вони в нас усюди. Наше місто – теж у горах. Багато будинків стоять на висоті 600 метрів над рівнем моря. Бачу, у вас також багато заводів. Нічого, не соромтеся. Вид звідси нам все одно подобається. У Швеції теж багато шкідливих фабрик. Із труб щодня щось страшне й чорне валить. Словом, усе таке саме, як і у вас.
З Лисої гори їдемо вузькою ґрунтовою дорогою. Розважаємо хлопців історіями про київських відьом, які тут збираються. Попереду машини біжить літня жінка в чорному купальнику. Бачить нас і раптово звертає в кущі.
– Українська відьма? – питає Андреас англійською.
– Да! – відповідає наш російськомовний водій.
– Да! Да! – кивають один одному шведи – впізнали знайоме слово.
Дорогою до музею історії Великої вітчизняної війни минаємо багатоповерхівки.
– Мабуть, тут живуть багато немісцевих. Україна велика, є кому їхати в Київ, – визирає з вікна Алекс. – У Стокгольмі – дуже подібні будівлі, хіба що трохи вищі. Їх почали зводити 50 років тому, коли у Швецію масово їхали емігранти. Тепер у нас від тих приїжджих великі проблеми. За кілька кілометрів від Стокгольма є райони, де 95 відсотків населення – з інших країн. Серед них багато кишенькових злодіїв. Але найстрашніше, вони шведську мову вчити не хочуть, уявляєте? Може й украдуть колись – з ким не буває. Але не вивчити мову країни, в якій живеш, – нонсенс. Як спіймають їх на злочині, то не знають навіть, як правильно вибачення попросити. Наші майже ніколи не крадуть. Як десь щось поцупили, точно знаємо – це хтось із мігрантів.
При вході до музею шведи одразу помічають монумент "Батьківщина-Мати".
– Ця жінка вразила масштабністю, ще коли їхали з аеропорту. Вона й склала перше враження про Київ: думали, у вас тут все таке велике й сталеве, як за часів Сталіна. Та Поділ виявився дуже компактний і красивий. А в хостелі на Андріївському узвозі дуже затишно.
У залах музею хлопці біля експонатів не затримуються. Алекс застуджений, постійно шморгає носом, аж відлунює. Гукає, аби підійшли до нього. Тицяє пальцем у скло, під яким лежить орден Червоної зірки.
– Мій дід воював на боці Фінляндії проти Радянського Союзу. У нього був орден, дуже подібний до цього, теж червоний. Дідусь боявся, щоб війська Сталіна не дійшли до Швеції. Пішов на фронт добровільно. Дивись, справжня гільйотина! – переходить до іншого експоната Алекс.
– Хочете подивитися військову техніку? – запитуємо вже на вулиці.
– Ви жінки – вам вирішувати, – відповідає Андреас. – У нас жінка – бос. У родині вона завжди права. У парламенті маємо 30 відсотків жінок.
Рушаємо дивитися військові танки й вертольоти.
– А у вас можна в літак залізти? – питаємо в касі експозиції.
– Девушка, вы что, не читаете объявлений? – голосно говорить касирка в окулярах.
– А ви сказати не можете?
– Идите и читайте!
– Такий самий бачив у фільмі "Рембо", – каже Андреас, коли зупиняємося біля вертольота Мі-24. – Швеція – мирна країна, ми ні з ким не воювали понад 200 років. Тому подібних виставок у нас практично нема. Та зброя й військова техніка мені подобаються. Радий, що побував у музеї. Але як таке може бути, що біля експонатів немає підписів англійською?
Їдемо до річки Либідь, правої притоки Дніпра. Розповідаємо шведам, що раніше це була широка водойма, якою ходили кораблі. Зараз річка значно менша, усе русло закріплене бетонними палями. Пропонуємо дістатися Либеді крутим спуском. Повагавшись, хлопці погоджуються. Йдемо уздовж водойми, роздивляємося графіті на стінах.
– Тут, мабуть, цигани миються? У нас теж циган повно, постійно всім докучають. Жінки чіпляються до перехожих, беруть за руку й пропонують поворожити. Та їм ніхто не вірить.
По 18.00 приїжджаємо до музею Івана Гончара. Домовилися з фольклорним гуртом "Рожаниця" послухати репетицію. Саме готуються до гастролей Європою. Хотіли показати шведам цимбали. Виявилося, репетицію перенесли на Співоче поле. Почувши, що на неї можна не йти, хлопці радіють. Після 3,5-годинної прогулянки виглядають стомленими.
– Чудово! У хостел! Нам уже треба вечеряти, – веселішають і вмощуються на задніх сидіннях авто.
– Це хто? – витягує з кишені одну гривню Алекс і показує на портрет Володимира Великого, коли приїжджаємо на Поділ. – Він подібний до вікінга й гравця нашої збірної Олофа Мельберґа. Коли наші зіграли з Україною, багато шведів ліпили гривню на спітніле чоло і так ходили вулицями, щоб усі помітили цю схожість.
2 
1
Коментарі