Кажи: бабафіга

Я мріяв про таку книжку з часів свого морякування, тобто вже давненько. Херсонський поет Євген Яненко колись подарував мені книжку російського капітана ХІХ – початку ХХ століття Дмитра Лухманова "­Жизнь моряка", в якій був розділ про чорноморські дубки. Лухманов навчався в Керченських морехідних класах і потрапив на практику на херсонський дубок "Святий Миколай" (так називалося 60% херсонських дубків, решта – ім'ям дружини власника судна). Виявилося, що на дубках: а) працювали самі українці, звали капітана батьком, боцмана дядьком, а матроса хлопцем; б) специфічно жартували і їли; в) користувалися італійською морською термінологією. Трюм називали каморою, якір – сідеро, ніс – провою, а корму – попою, грот-щоглу – магістрою, а парус топсель – бабафігою. Особливо мене бентежила ця бабафіга. Просто тобі піца Челентано. Лухманов писав, що так, італійською, спілкувалися всі торгові моряки Чорного моря, а севастопольську "німетчину" називали хлотською і дико з неї знущалися. Коли на наступній практиці Лухманов утік із російського паро­плава в Італії, такого знання мови йому вистачило, щоб найнятися матросом на італійський вітрильник, що йшов через Атлантику на Карибські острови.

 

У цій придибашці все було прикольно, крім повного нерозуміння, звідки батьки та дядьки в Гопрах чи Олешках знали італійську мову. Як вона взагалі туди потрапила? Книжка Ігоря Смагіна "Історія вітчизняного мореплавства XIII–XV ст.: галери і нави біля берегів Генуезької та Венеційської газарій" нарешті дає уявлення – звідки і як.

Це грубий енциклопедичного формату том, у якому стільки ілюстрацій (кольорових!), що іноді його хочеться назвати альбомом. Ця книжка справить враження, навіть якщо просто погортати малюнки – фрески, мозаїки, барельєфи, моделі кораблів, гравюри на дереві, мапи, графіті на стінах у давніх портах, як-от Херсонес, що схематично зображують торгові "круглі" кораблі – нави, латинери, коги. Автор видер зображення "довгих" ординарних галер із мініатюр у середньовічних хроніках і навіть із печаток капітанів порту, знайдених підводними археологами в Карантинній бухті Севастополя. Наш другий помічник капітана колись утопив за бортом суднову печатку в турецькому Чанаккале, коли оформлював прохід Дарданеллами на катері митників. Виявляється, він був непоодинокий нехлюй. За втопленими судновими та портовими печатками археологи тепер відтворюють, де саме в бухтах були причали. У порту Херсонеса втопив свою печатку цілий візантійський адмірал. Як виявилося, лише для того щоб пан Смагін через тисячу років використав її як ілюстративний матеріал.

Отож, цю книжку варто спочатку погортати й почитати підписи під малюнками. Ви прокачаєте свої скіли бувалого галерника, навіть якщо не знайдете потім часу її прочитати. Іноді здається, що ілюстрацій занадто багато. Тут чотири панорами давньої Венеції і сім (!) зображень давньої Генуї на середньовічних картинах та картах-портоланах турецького адмірала. Іноді закрадається думка, що пан Ігор подав усі зображення давнього Дубровніка чи Судака, які взагалі дійшли до наших днів. Такі ж чисельні, з докладними поясненнями, типи середземноморських галер, ще й у хронологічному порядку. І у спадному порядку за розмірами: галера – фуста – галеота – бригантина – саєта – фрегат – фелука – сандал. Це не та бригантина, не той фрегат і не той сандаль.

Автор не тримається Чорного моря, це перша наша історична книжка, в якій названо всі італійські торгові респуб­ліки, а не лише Венецію й Геную, які 200 років панували на Чорному морі. Розглянуто навіть торгові маршрути у Фландрію, з виходом в Атлантику, які вимагали інших галер, із високими бортами. Цікаві також зауваження про діяльність середньовічного "морського регістра", який вимагав будувати галери за чіткими настановами і брав із суднобудівельника завдаток 150 лір на випадок штрафів за порушення технології. Ідеться і про організації комерційних підприємств. Виявляється, компанія – то лише одна з форм об'єднання судновласників і фрахтівників. Були ще коменда й колеганца. Нарешті довідався, як правильно називалося те, чим я займався у "хвацькі 90-ті", коли ми возили взятим в оренду судном харчі у Грузію. Патрон аукціонної галери. Їх брали на прокат на один рейс до Кафи чи Тани. Правда, з цієї книжки я довідався, що в той єдиний раз, коли італійська ескадра прийшла в Батумі, грузини взяли в полон італійського адмірала і його викуповував особисто трапезундський імператор.

 

Чорне море автор приберіг на останні розділи, і там будуть не лише італійські, а й візантійські, турецькі, молдовські (так!), руські типи суден. І докладно викладена історія італійських чорноморських колоній. Ну, всім, хто відпочивав у Криму, екскурсоводи вуха продзижчали про Алустон, Джаліту, Кафу й інші італійські назви міст Генуезької Газарії (знатиму тепер, звідки походив мій херсонський капітан Газаров), а про те, що італійці були присутні навіть у Бузько-Дніпровському лимані та гирлі Дніпра, я довідався лише з цієї книжки. Були дві генуезьких башти в районі Олешок для торгівлі з татарами й порт Ілліче в лимані біля сучасного миса Аджигол, між Очаковом і Миколаєвом.

Ілліче! І на Леніна ніяк не спишеш, ХІV століття. Не так усе просто було з Іллічівськом. До речі, і Одесу (Коцюбеїв) заснував, якщо вірити італійцям, ніякий не шляхтич Коцюба, а італійці. Портопункт Джинестра, в Одесі досі є таке кафе.

Ну й таке інше. Виклад не дуже жвавий, розмірений, науковоподібний, з усіма академічними посиланнями і списком літератури, через які доводиться продиратися або їх ігнорувати. Втім новизна, ґрунтовність і обшир матеріалу того варті. Автор далекоглядно не дає жодного шансу сторожам академічної доброчесності до себе присікатися. Але читач має сам виловити з цього розміреного тексту з таблицями й мапами цікавинки, яких там із надміром. Хоча в наукпопі це зазвичай робить за читача сам автор. Можна було б і розгорнути, а не дати одним рядком на схемі, що, наприклад, на кожній галері по правому борту, біля камбуза, був хлів, де тримали живих бичків, свиней, баранів, яких згодовували команді в рейсі. З урахуванням того, що гребців на ординарній венеційській галері було під 200 осіб, ходити далеко від порту вони не могли, десь на 150 км. І саме на такій відстані розташовувалися венеційські фортеці на узбережжі й островах на всьому переході від Венеції до Константинополя. У Чорному морі так не виходило, й туди направляли цілі конвої торгових галер під захистом озброєних. За навігацію в Тану на Азовському морі приходило три-п'ять галер. Якось так.

Окремий розділ присвячено давньоруській, не тільки київській, а й чернігівській та галицькій присутності на Чорному морі, зокрема в Олешші (воно не там, де я думав, за цей Потьомкінський острів на Дніпрі нині тривають бої, в херсонців там були дачі), Тмутаракані (виявляється Тамань тоді була островом, а Кубань впадала в Чорне море) й на Дунаї, в Буджаку, з докладними поясненнями про бродників і берладників, з якого складається враження, що на нашому півдні завжди жили неконтрольовані навіть князями нарвані люди. Виявляється, румунський Галац – то колишній Малий Галич, і сюди тікали від родичів деякі Рюриковичі.

Ну й таке інше. Але головне, з цієї книжки я довідався, що ж таке ота бабафіга. "Генуезькі великі галери XIV ст. мали дві щогли з реями-антенами та три вітрила: бізань, терсанол, папафіко." Папафіко! Що недочули "херсонські італійці", те збрехали.

Це вчасна, докладна й ретельна книжка, яка відкриває нам нашу включеність у європейську торгівлю в середні віки та спорідненість із Середземноморською цивілізацією, яка позначилася на нас навіть лексично: ми знаємо, звідки дмуть вітри трамонтан і грего. А можливо, й не тільки на нас, а й на італійцях так само. У книжці фігурує венеційський патрицій, який посилає торговельні конвої на Азов за солоною рибою, килимами та смарагдами, на прізвище Морозіно – славний патриціанський рід. Ой, Морозе-Морозенку на італійський копил.

Свого часу в миколаївському Музеї суднобудування та флоту мене вразило, що в них є експонати про перший російський корабель "Орел", який побудували на Волзі і спалили на Каспії в часи Олексія Михайловича та Стєнь­ки Разіна, і ні словом не згадали про жодного італійця, які панували на нашому морі 200 попередніх років, зокрема поруч із власне Миколаєвом, на лимані. Час змінювати концепцію. Матеріалу з цієї книжки вистачило б на цілу італійську залу. Сподіваюся, така колись буде.

Як усі морські книжки, яких таки трохи з'явилося останнім часом, книжку Ігоря Смагіна "Історія вітчизняного мореплавства XIII–XV ст.: галери і нави біля берегів Генуезької та Венеційської газарій" надруковано символічним накладом, її треба замовляти в автора або у видавництві "Бук-Друк", Житомир. Кажуть, у цього автора був іще перший том – про вітчизняне судноплавство раннього середньовіччя. Шукатиму. Ідеальний подарунок для дієвих, колишніх чи майбутніх моряків.

×