18-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA проходив онлайн із 26 березня до 4 квітня. Показали 105 фільмів із більш як 30 країн. Про свої стрічки розповідають режисери з Данії, Канади, Китаю, Румунії, України
Александр Нанау. "Колектив", Люксембург, Румунія
– 27 людей загинули й 180 поранені під час пожежі в бухарестському нічному клубі 30 жовтня 2015-го. Ще більше померли від опіків у лікарнях. Жителі Бухареста були шоковані. Адже "Колектив" – популярне місце.
Людські життя зруйнували корупція та популізм. Заклад не мав права працювати, в ньому був один вихід. Та пожежна служба й мерія дозволили. Ймовірно – завдяки хабарям.
Влада брехала, що румунська система охорони здоров'я здатна вилікувати постраждалих. Відмовлялися везти їх за кордон. Більшість обпечених померли через інфекції.
Довго обговорювали, чи показувати сам інцидент. Проблему найкраще можна відчути, переживши шок. Фільмувати в лікарнях Румунії було неможливо – це як знімати у штаб-квартирі ЦРУ. Знають: їм є що приховувати.
Друга частина стрічки зосереджена на політиці. Ключовий персонаж – новопризначений міністр охорони здоров'я Влад Войкулеску, який прагнув прозорості. Я попросив дозволу спостерігати за його роботою. Він був відкритий до цього, хоча й розумів, що це викличе опір системи. Політики досі вважають громадян ворогами, а не працедавцями.
Скандал навколо "Колективу" став точкою неповернення для Румунії. Підштовхнув до змін у суспільстві. Отримали інші результати виборів. У нас з'явилися реформаторські партії, створені молодшими людьми з приватного бізнесу.
Але від часу пожежі в "Колективі" не покарали жодного лікаря, брехливого міністра чи завідувача госпіталю, який забороняв вивозити пацієнтів. Навіть люди з фармацевтичної компанії, які протягом 10 років розводили дезінфектанти водою для 350 лікарень, досі не за ґратами.
Катріне Філп. "Щось прекрасне лишилося позаду", Данія, США
– Було цікаво, як діти переживають горе. Все почалося з мого відчуття безпомічності, коли могла втратити сестру. Зняла стрічку про організацію "Добре горе" в американському штаті Нью-Джерсі. Вони створюють центри психологічної підтримки для дітей, які втратили батьків.
Ми не звертаємося до глядача, не залучаємо експертів для пояснення етапів переживання смутку. Просто вислуховуємо дітей. Передаємо їхнє сприйняття смутку. У них багато мудрості та стійкості, яких ми, дорослі, могли би повчитися.
Довіра – в такому разі найважливіше. Треба відчути стан наших героїв, атмосферу в приміщенні. Ми знали, коли треба вимкнути камеру.
Фільмували протягом року з перервами. На зйомки літала з іншого боку Атлантики. Протягом останнього місяця переїхала з Копенгагена до Нью-Джерсі разом із чоловіком і двома дітьми. Ми перестали бути просто знімальною групою. Почувалися друзями. За кілька днів діти з "Доброго горя" звикли до нашої присутності, знайшли спільну мову. Особливо з моїм чоловіком. Він втратив матір у дитинстві.
Під час зйомок помер мій батько. Тож я стала ніби частиною спільноти "Доброго горя". Це була терапія. Я визнала, що нормально – переживати горе. А також радіти, що пощастило все життя прожити з батьком. Не всі мають таку можливість.
Ми створювали фільм, щоб траур перестав бути темою табу. Щоб про це могли говорити. Ділитися почуттями й емоціями, не боятися розмов про смерть. Я гадаю, що діти нам показують, як треба реагувати на втрату близької людини.
Смуток – це не те, що треба пережити. А те, з чим потрібно навчитися жити.
Ганна Ярошевич. "Май далеко – май добре", Україна
– Німецький еколог Мішель Якобі приїхав в Україну понад 10 років тому. Оселився на Закарпатті, взявся рятувати популяцію карпатського буйвола.
Частіше в пошуках кращого життя їдуть зі сходу на захід. Мішель, маючи забезпечену родину в Німеччині, вирішив навпаки. Зупинився в маленькому селі. Цікаво було розібратися в його мотивах. Робота в компанії батьків була нудна для еколога-лісника та мандрівника. Вдома почувався зайвим, закутим в усталений порядок сім'ї.
Не була впевнена, що вийде повний метр. Що хтось буде годину дивитися про Мішеля й буйволів, хоч би яка чудова була ця місія. Площина змінилася, коли він зустрів у Німеччині жінку й почав існувати поміж двох світів. Побачили контраст між країнами, сумніви героя. Кіно стало не просто портретом, а історією про вибір, різні способи життя, свободу.
За кордоном запитували: "Ви ж не показуватимете Україну романтичною і пасторальною, а Німеччину холодною і страшною?" Я намагалася залишатися об'єктивною.
Мішель засмутився, коли йому здалося, що на екрані Україна постає некрасивою. Наприклад, буйволи стоять у багнюці. Він бачить тільки прекрасне. Переживав, щоб у кадрі не було п'яних пастухів.
Ми хотіли показати Україну очима Мішеля. Порівняно з життям у Німеччині проблеми тут для нього видаються пригодою. А Україна – країна вільних людей, які можуть випити горілки на сніданок.
Одного разу вирішив усіх буйволів перегнати на полонину й там із ними жити все літо – доїти, робити сир. Ми з ним ішли 10 днів через усе Закарпаття в гори. Дорогою зустрічали багатьох людей, які виходили з домівок, гукали, запитували. Місцеві журналісти це знімали. Мішель зробив буйволів популярними. Каже: "Я їх уже врятував". Коли ми почали знімати, мав єдине й найбільше стадо – понад 35 голів. Нині його буйволи живуть у заповіднику на Одещині. Частина проводить літо в Долині нарцисів на Закарпатті.
Тріш Долман. "Громадянин Біо", США
– Показую підпільний світ радикальної медицини, де біопанки змінюють тіло. Завдяки технологіям намагаються покращити стан здоров'я, продовжити життя. Мене приваблюють люди, які щось створюють, рухають соціальні зміни, просувають науку. При цьому не працюють на університети, в лабораторіях. А на кухнях, у гаражах, на задньому дворі.
Це реакція на прогалину в американському суспільстві, де немає соціальної медицини. Навіть якщо у вас незначна хвороба – все одно доведеться платити. Особливо складно в разі рідкісної недуги. Якщо десяток людей у світі хворі на неї – жодна корпорація не інвестуватиме в дослідження, щоб знайти ліки. Біохакери заповнюють цю прогалину. Якщо ваша дитина опинилася поза увагою фармацевтичних компаній, у вас не лишається вибору. Батьки пробують застосовувати нетестовані радикальні методи лікування. Альтернативними практиками намагаються лікувати ВІЛ, рак, герпес.
Я бачу біохакерство як соціальний рух, наснажений ідеалізмом. Відчувають, ніби можуть змінити світ. Частина з них – альтруїсти. Для них наука – це мистецтво і краса. Інші поділяють ідеали Кремнієвої долини, що від усього можна отримати прибуток. Заробити на всьому – ключова ідея американської культури.
Під час пандемії укладаємо суспільний договір із державою. Погоджуємося з урядом, що говорить: "Закриватимемо все, попросимо вас бути вдома, потенційно втратити роботу, збанкрутувати". Відповідаємо: "Гаразд, я це зроблю заради спільного блага". Але, коли вакцини немає, держава порушує угоду. Біохакери відчувають це й беруть справу у свої руки. Шукають способи лікування. Розробили перші вакцини за кілька місяців після початку пандемії. Чи знаємо ми, що вони ефективні? Не уявляю.
Один із героїв стрічки Габріель створив вакцину від ковіду, яку вколов собі та дівчині дев'ять місяців тому. Не захворів. Але він весь час залишався вдома. Здебільшого займався садівництвом.
Дехто з біохакерів почав продавати саморобні вакцини й онлайн-курси з розробки. Переконані, що кожна людина може мати маленьку лабораторію вдома й забезпечувати себе. Але соцмережі закрили інформацію про їхні пропозиції.
Думаю, люди почнуть активніше звертатися до підпільної медицини, коли втратять довіру до інституцій та корпорацій. Для функціонування справжньої демократії треба не чекати від можновладців вирішення наших проблем. Це нагадує філософію біохакерів.
Хао Ву. "76 днів", Китай, США
– У січні 2020-го я дізнався про таємничу пневмонію в місті Ухань. Ніхто з режисерів не хотів їхати знімати. Не знали реальної ситуації, небезпеки коронавірусу. Коли в Ухані оголосили локдаун, я полетів у Шанхай до батьків. Вулиці найбільшого міста країни були порожні. Хоча офіційно локдаун стосувався лише Уханя, всі замкнулися по домівках. Гадаю, весь Китай був спантеличений. Я повернувся до Нью-Йорка на початку лютого. Шукав репортерів, операторів, які знімали в Китаї. Хотів дізнатися, що там відбувається. Знайшов двох співрежисерів – Вейсі Ченя та аноніма, з якими спілкувався з Америки. В лікарні пускали лише пацієнтів, лікарів та акредитовані державні медіа. Вейсі знайшов медичну групу, яку відправляли в Ухань, поїхав із нею. Якийсь час у лікарні думали, що він знімає пропаганду. Коли зізнався, що працює над незалежним фільмом, вже не стали виганяти.
Я просив знімати якнайбільше й пересилати мені. Щовечора плакав від зворушливих історій, які увійшли у фільм.
Хотів зробити його аполітичним. Звісно, багато китайців були ображені та злі на уряд, що він не впорався з Covid-19. Цензурував інформацію, замовчував факти. Але інші уряди теж показали себе не з кращого боку, особливо в США.
Ситуація в Ухані стабілізувалася за 76 днів. У квітні всі були здивовані, що поширення хвороби контролюється. Після скасування локдауну місто зупинилося на 3 хвилини, щоб ушанувати загиблих. Зрозумів, що це має бути фінальною сценою. Місто, яке пережило локдаун, вижило. Має бути щасливе. Але цього відчуття бракує.
"Це нова країна, але не батьківщина. Є друзі, але не зовсім ті"
– Ваше кіно найкраще протидіє стереотипам про біженців, – каже правозахисник Максим Буткевич, 44 роки. Модерує зустріч з авторами фільму "Цей дощ ніколи не скінчиться". Головний герой – волонтер Червоного Хреста 23-річний Андрій Сулейман, син сирійського курда й українки. 2012-го переїхав до Лисичанська Луганської області, щоб урятуватися від війни. Після смерті батька вирішує поховати його в Сирії, де залишилася частина родини.
– Українці уявляють сирійців, як кровожерних мусульман із кинджалами в зубах, – продовжує Буткевич. – Це можна змінити, коли подивитися на світ очима Андрія. "Цей дощ ніколи не скінчиться" – один із небагатьох фільмів про вимушену міграцію. У європейських країнах із середини 2010-х уважніше висвітлюється ця тема.
Для картини характерне відсторонене сприйняття. Герой – небагатослівний, не емоційний. Війна – на певній відстані. Якщо стріляють, то далеко. Якщо кольори, то напівтони сірого. Це те, що переживають багато біженців. Тому що це нова країна, але не батьківщина. Є друзі, але не зовсім ті. Володіють мовою, але не своєю.
У стрічці показано не набір воєн – одна на Близькому Сході, друга на Донбасі, а перетікання. Віддає безвихіддю. Герой намагається потрапити в Сирію. Для цього треба перейти затоплений міст. "Зможеш туди дістатися, коли скінчиться дощ", – каже один із місцевих.
– Режисерка 29-річна Аліна Горлова має сміливість братися за теми, в яких немає гепіенду, – каже продюсер Максим Наконечний, 30 років. – Головний герой запитує дядька: "Ти давно бачив наш будинок?" А той каже: "Там живуть інші люди". Навіть якби опинився на території Сирії, повернення додому немає.
Фільм не політичний. Єдина заява звучить, коли Андрій Сулейман каже, що в курдів немає своєї країни. Сподівається, що колись буде.
Представники європейських телеканалів казали: "Це чергова історія про біженця із Сирії. Ми таких показували мільйон". А в Україні про це не говоримо. Так само, як і про внутрішньо переміщених осіб.
2 
1
Коментарі