"У суспільстві є сильний запит на знання про культуру"

Книжковий фестиваль "Фундамент: історії про культуру" вперше провели в Національному центрі "­Український Дім" у Києві 14–17 листопада. Складався з виставки-продажу літератури про культуру, тематичних експозицій про постать літературознавиці Соломії Павличко та харківське періодичне видання "Універсальний журнал", а також розмов про книжки за участю митців, видавців, інтелектуалів. Фокусна тема фестивалю – модернізм як стиль та епоха у вітчизняному мистецтві. Про задум і наповнення нової культурної події організатори розповіли під час престуру перед офіційним відкриттям

 

Олексій Ананов,мкуратор мистецьких проєктів Українського дому

"Фундамент" – фестиваль специфічний. Вузький, але тільки за фокусом теми – аудиторія в нього якнайширша. У час повномасштабного вторгнення ми відчули су­спільний запит на більше знання про культуру й історію. Вирішили, що найкраще його репрезентує саме література. На виставку може прийти навіть 50 тисяч відвідувачів, але все одно пропускна здатність обмежена. А читати, передавати та повертатися до книжки може значно більше людей. Тож саме книжка – вхід у поле, яке хочемо підкреслити та підсвітити.

Книжка з'явилася в цьому просторі не тільки тепер. Торік разом із партнерами Bloop Books організували в Українському домі стаціонарну книгарню "Фундамент". Її курована колекція дещо змінюється під кожен із наших проєктів. Це був відгук на побажання відвідувачів. Їм хочеться взяти щось із собою після виставок, щоб повертатися до вражень від експозицій і дізнаватися ще про побачене.

Досвід роботи книгарні підвів нас до розуміння, що треба поговорити про літературу ширше та показати її більше. Так виникла ідея нішевого фестивалю, сфокусованого на нонфікшні про культуру, з формулюванням "читати глибше". Український дім звернувся до кураторок Богдани Неборак та Анастасії Євдокимової, які зорганізували та змодерували основну тему цього заходу. А співзасновник книгарні Андрій Онищенко став куратором спецпроєктів у межах фестивалю.

22 видавництва приєдналися до події завдяки опенколу. Вони підготували фокусні пропозиції та представили свої стенди з тематичними добірками. Ще частину видань ми зібрали у блоці, що має таку саму назву, як фестиваль і книгарня, – "Фундамент".

Богдана Неборак,

культурна менеджерка, співкураторка фестивалю

Цікавим викликом для нас була можливість робити нішеву подію в Українському домі. Розуміємо, що цей простір розташований у серці Києва і сюди приходить неймовірно різна аудиторія. Це зумовлює те, яку мову маємо добирати, щоб розповідати історії. Не зовсім просту, але одразу зрозумілу та відчутно актуальну. Нам було важливо зберегти нішевість і водночас зробити фестиваль доступним. Так само працюють видавці й автори, які нас надихають. Вони шукають спосіб дійти до якомога ширшої аудиторії, навіть якщо говорять про вузькі та складні теми. Або ж показують, як на відомі теми поглянути буцімто вперше. Ось таку атмосферу ми хотіли втілити у програмі, виставках і стендах.

Літературознавиця Соломія Павличко у своїй книжці "Дискурс модернізму в українській літературі" 1997 року казала про те, що культуру неможливо переписати, але можна перечитати і кількість можливих її перечитань безмежна. Лише ця коротка цитата неймовірно мотивує нас у контексті фестивалю. Розуміємо, що в суспільстві є сильний запит на деколонізацію. З одного боку, багато речей було проговорено в 1990-ті, а то ще й у діаспорі, в часи Мистецького українського руху. Можна сказати, що ця історія вже позаду. Але ж питання не тільки в тому, щоб щось було написано. Має з'явитися коментар, рецепція, обговорення.

Соломія Павличко вміла змінювати уявлення про культуру. Вона присвятила велику частину життя зміні ставлення до української літератури. Наголошувала на її повноті та показувала, як можна її інтерпретувати. На жаль, мала недовгу професійну кар'єру, бо прожила коротке життя. Залишила багато начерків своїх ідей, більшості з яких до сьогодні не втілено.

Однією з найцікавіших є ідея книжки про дискурс насильства в українській літературі. Соломія Павличко говорила, що в нашій культурі багато непроговореного насильства. І доки заплющуватимемо на нього очі, вповні себе не зрозуміємо. Але для нас чільною працею є "Дискурс модернізму в українській літературі". Саме третє видання книжки, яке вийшло цьогоріч, надихнуло на експозицію про її авторку. Завдяки видавництву "Основи" отримали ексклюзивний доступ до архіву Павличко, який нині опрацьовують та оцифровують. Коли цей процес завершиться, видавництво відкриє матеріали для всіх дослідників. А поки що ми представили фрагменти.

Чому модернізм і чому дискурс, тобто розмова про нього? Це епоха, яку довго забороняли та замовчували через колоніальний статус України. За кордоном теж не було багато досліджень нашого модернізму за радянських часів, тому що Україна була бездержавна нація. Для Соломії Павличко було важливо зрозуміти, чи був у нас модернізм, який саме й де він ховався. Для цього вона досліджувала багато особистих документів. Це абсолютно різні матеріали, які пояснюють, яка була та епоха та що в ній свідчило про оновлення суспільства.

 

На виставці можна дізнатися більше про Соломію Павличко. Її історію розповідаємо через книжки, до видання яких долучалася. Це тексти, які вона писала, перекладала, впорядковувала. Серед них – збірка статей та інтерв'ю "Фемінізм" 2002 року, яку впорядкувала літературознавиця Віра Агеєва. Сьогодні вона продовжує багато ідей, закладених Павличко, зокрема тему феміністичних і гендерних студій. Також є праця "Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського" 2000-го, яку деякі фахівці вважають чільною для Павличко.

Інший цікавий приклад творчості – переклад "Коханця леді Чаттерлей" англійського письменника Девіда Герберта Лоуренса. Цей роман Соломія переклала, щоб, зокрема, інтегрувати любовну лексику, великою мірою відсутню у вихолощеній радянським періодом українській мові.

Попри те що Соломія Павличко була делікатна в розме­жуванні політичного та професійного, вона була заангажована в тому, щоб українська культура звучала на належному рівні. Тому її тривожив період 1990–1991 років, коли проросійські та проукраїнські сили змагалися в Києві та думали, що ж робити – відколюватися чи ні. Ці переживання задокументовано в листах до її партнера, канадського політолога Богдана Кравченка, з яким вона створить родину та заснує видавництво "Основи". У неймовірній хроніці "Листи з Києва" Соломія розказує, з одного боку, про різні страхи, а водночас про те, як перекладає вірші американської поетеси Емілі Дікінсон і хвилюється, чи буде кому в Україні читати ці твори.

Одним із ключових проєктів у житті Соломії Павличко стало видавництво "Основи", добірку перших видань якого теж зібрали в експозиції. 1992 року воно постає в період, коли видавництва в Україні закривають, бракує коштів і паперу. Павличко бачила своїм обов'язком видавати головні праці з гуманітарного знання, зокрема щоб з'являлася українськомовна термінологія. Їй важливо було показати, що українською можна писати все. Сьогодні "Основи" поновлюють і продовжують роботу.

Багато речей, які хотілося б розказати виставкою, насправді блискуче коментує сама Соломія. Її голос можна почути на останньому артефакті експозиції – ­відеозаписі львівської презентації "Дискурсу модернізму в українській літературі" з особистого архіву поета Віктора Неборака, який фіксує багато мистецьких подій Львова та Києва 1990-х.

Анастасія Євдокимова, культурна менеджерка, співкураторка фестивалю

Оскільки фокусна тема фестивалю – модернізм, можемо рухатися до нього ще в один спосіб. Другу залу присвятили "Універсальному журналу", який виходив у Харкові з листопада 1928-го до серпня 1929-го. Саме це багато ілюстроване, передусім літературне періодичне видання з короткою історією ми обрали як точку входу в розмову про модернізм. Лише 10 номерів по 100–120 сторінок, які оповідають про культурне життя в Україні та трохи у світі у 1928–1929 роках. Фіксуємо для себе, що тоді відбувалося найцікавішого та найважливішого, з погляду харків'ян.

Молоді, красиві, бадьорі люди, які працювали над виданням, іще не знали, що скоро багатьох із них розстріляють, тому мали багато енергії. Хотіли жартувати, сміятися та всіляко експериментувати. Команда журналу – постаті, які знаємо зі шкільної програми. Серед них – Юрій Смолич, Майк Йогансен, Остап Вишня.

Експозицію побудували за принципом журнальних сторінок. Зміст на початку анонсує, що таке "Універсальний журнал" і що дізнаємося далі. Потім з'ясовуємо новини театру, бачимо розгорти про художників, читаємо літературну сторінку, роздивляємося кіноафіші. Тобто можемо осягнути все, що відбувалося в різних видах мистецтва тих років.

Нашу оповідь починаємо з яскравих обкладинок, які малювали ключові художники того часу, як-от Анатолій Петрицький та Іван Падалка. Ми не змогли б витягнути ілюстрації з журналів, бо якість не дала б змоги. Але зробили такий собі відеоогляд трьох випусків – першого, третього та сьомого. Можна порозглядати малюнки до всіх текстів і послухати коментування кожного розгорту та статті.

Музей театрального мистецтва надав нам унікальні артефакти – афіші експериментальних постановок театру "Березіль" Леся Курбаса, про які активно писали в журналі. Звісно, не лише цей заклад був представлений на сторінках. Також висвітлювали, що відбувалося на київських театральних і музичних сценах.

Ще одна сторінка – літературна, оскільки журнал творили письменники і вони публікували свої найсвіжіші твори. Наприклад, 1928 року, заповнюючи літературну анкету, Валер'ян Підмогильний, Юрій Яновський, Борис Антоненко-Давидович та Олексій Кундзіч відповідали на запитання про свою останню написану книжку. Для Підмогильного це роман "Місто", який він взагалі планував робити кіносценарієм. Для Яновського – "Майстер корабля", щодо якого в нього є якісь суперечливі відчуття. Антоненко-Давидович міркує про те, чи може він іще щось написати після смерті. А Кундзіч анонсує текст, який вийде лише 1930-го.

У журналі з'являлися знакові твори. Наприклад, один із ключових творців видання Юрій Смолич поступово в п'яти випусках публікує свій роман "Господарство доктора Гальванеску". Це безмежно довгий процес. П'ять номерів фрагментами читати один роман – уявити таке у XXI столітті не можемо.

Взагалі література на сторінках "Універсального журналу" різноманітна. Наприклад, є фрагменти п'єси Миколи Куліша "Мина Мазайло", яка 1929 року з'явилася на сцені театру "Березіль". А в кожному номері – обов'язково якась поезія, здебільшого футуристична.

Ідеться і про фільми. Є текст про молодого Олександра Довженка, який іще не видатний режисер, але вже зрозуміло, що вражатиме світ. Власне, це стаття про його стрічку "Арсенал" 1928-го. Згадують також про прем'єру "Людини з кіноапаратом" Дзиґи Вертова, але лише побіжно, не приділяючи великої уваги. Також зазначають про режисерський дебют Івана Кавалерідзе "Злива".

Моя улюблена – сторінка розваг. У журналу було гасло: "Наша система – 5 хвилин розумової гімнастики щодня". Творці видання були переконані: якщо щоденно напружувати мозок, розв'язувати головоломки та задачі, то все в житті буде добре. Вони дотримувалися цього принципу, тому в кожному номері є якісь загадки. Не знаю, який треба мати інтелект і як зосередитися, щоб їх розгадати, бо вони складні. Поруч із ними є й чисті розваги, зокрема народні загадки, анекдоти, байки.

Можливо, до сторіччя "Універсального журналу" буде якийсь масштабніший експозиційний проєкт, який підсвітить усі грані цього видання. А поки що ми лише окреслили напрями й, може, надихнули якихось кураторів своїми діями.

 

Андрій Онищенко, співзасновник книгарні "Фундамент"

Перший тестовий день роботи книгарні "Фундамент" почався 17 листопада 2023-го. Тож останнього дня фестивалю – рівно рік, як ми відкрилися в Українському домі. Наша книгарня виконує функцію доповнення до виставок. Дає змогу людям забрати щось із собою, поглибити свої знання про історію мистецтва та конкретних художників. Саме в цьому приміщенні зазвичай завершується шлях відвідувача закладу.

Наш асортимент до кожної експозиції доповнюється свіжими книжками, присвяченими новому проєкту. Нині на основній вітрині можна побачити видання, які ми збирали впродовж останнього року. Це альбоми митців, що були представлені в Українському домі, дослідження про течії або творчі групи, які експонували тут, а також фотокнижки й альбоми різних сучасних авторів.

В Українському домі вибаглива аудиторія. Це не тільки широке коло людей, а й митці, які добре знають свій фах і яких складно здивувати. Тому відшукуємо якусь цікаву рідкісну літературу та намагаємося розширювати смаки й уявлення про нонфікшн.

Окрім вітрини, спеціально для фестивалю підготували спецпроєкти. Один із них присвячений явищу зінів і самодруків, яке можна назвати низовою книжковою культурою. Це видання з невеликим накладом, зроблені авторами власноруч. Форма, до якої часто звертаються як професійні художники, так і аматори, які мають творчий імпульс.

Іще один спецпроєкт – букіністична книгарня, яка збирає разом колекції чотирьох букіністів і має доповнити тяглість видань про культуру. Присутні на фестивалі 22 видавництва випускають актуальну продукцію і показують, що відбувається на літературному ринку сьогодні. Однак українська книжка існує давно, й цю тяглість підтверджує букіністична книгарня, де можна знайти видання від 1930-х до 2000-х, які нині складно відшукати. Цікаво подивитися на букіністику нової хвилі, щоб зрозуміти, яку місію вона виконує, як цифровізується, українізується та позбувається російських книжок, з якими зазвичай асоціюється ця сфера.

"Фестиваль нішевий, але яка це ніша. Культура – масштабна і значуща тема. Це те, про що сьогодні, можливо, найбільше хочуть чути й читати українці. Тому основною нашою метою було зібрати й показати в одному просторі весь масив такої літератури, виданої останніми роками. Щоб кожна людина могла побачити, як багато нині є українських видань про культуру, та наблизитися до цієї теми. Художниця Катя Лібкінд створила в атріумі Українського дому нестандартну інсталяцію, що символізує бібліотеку у процесі будівництва. Для нас це не просто літературна подія, а спільне створення платформи для діалогу, дослідження та роздумів", –

Ольга ВІЄРУ, директорка Українського дому

×